Адріатична кампанія — військово-морська кампанія Другої світової війни, що відбувалася між грецьким, югославським та італійським флотами, Крігсмаріне та середземноморськими ескадрами Великої Британії, Франції та югославськими партизанськими військово-морськими силами. Вважається складовою частиною війни на Середземному морі у Другій світовій війні, водночас, з огляду на специфіку далматинського узбережжя, тут відбувалися події, які значною мірою впливали на перебіг війни на Середземноморському театрі війни.

Історія

Передумови

Італійське вторгнення в Албанію

7 квітня 1939 року війська Муссоліні окупували Албанію, скинули короля Зогу і приєднали країну до Італійської імперії. Військово-морські операції в Адріатиці здійснювалися переважно у формі логістичних перевезень через порти Таранто, а також у бомбардуванні узбережжя на підтримку висадки десанту на албанському узбережжі. Італійські військово-морські сили, що брали участь у вторгненні в Албанію, включали лінкори «Джуліо Чезаре» і «Конте ді Кавур», три важкі крейсери, три легкі крейсери, дев'ять есмінців, чотирнадцять міноносців, один мінний тральщик, десять допоміжних кораблів і дев'ять транспортних суденLa Regia Marina tra le due guerre mondiali. р.95. Кораблі були розділені на чотири оперативні групи, які здійснювали та забезпечували підтримку висадці десанту у Вльорі, Дурресі, Саранді та Шенджині.

10 червня 1940 року, зі вступом Королівства Італія у Другу світову війну, основними військово-морськими базами італійського флоту в Адріатичному морі були Венеція, Бриндізі та Пола. Північна Адріатика перебувала у смузі відповідальності Північно-Адріатичного автономного військово-морського командування зі штаб-квартирою у Венеції під командуванням віцеадмірала Фердінандо Савойського (незадовго до перемир'я з союзниками його замінив адмірал Еміліо Брента); південна Адріатика перебувала в зоні відповідальності Південно-Адріатичного військово-морського командування зі штаб-квартирою в Бриндізі під командуванням адмірала Луїджі Спаліче. Віцеадмірал Вітторіо Тур був командувачем ВМС Албанії зі штаб-квартирою в Дурресі. Військово-морські командування також існували в Полі (де також знаходилась школа підводних човнів ВМС Італії) і Луссіно.

Італійські військово-морські сили в Адріатиці на початок війни включали есмінці «Карло Мірабелло» і «Аугусто Ріботі» та 7-му ескадру міноносців («Анджело Бассіні», «Нікола Фабріці», «Енріко Козенц» і «Джакомо Медічі») у Бриндізі, 15-ту ескадру міноносців («Палестро», «Конф'єнца», «Сан-Мартіно» і «Сольферіно») у Венеції, канонерський човен «Ернесто Джованніні» в Полі, 2-й ескадрон швидких катерів MAS (чотири човни) в Полі, 3-й ескадрон швидких катерів MAS (два човни) в Бриндізі, а також кілька тральщиків (відносно мілководні води Адріатичного моря були особливо сприятливими для мінної війни). Сім підводних човнів базувалися в Бриндізі: «Балілла», «Доменіко Міллеліре», «Енріко Тоті» і «Антоніо Шеза» (належали до 40-ї ескадри підводних човнів), «Бенедетто Брін» (42-ї ескадри), «Амфітріте» (44-ї ескадри) і «Ундіна» (48-ї ескадри).

Італо-грецька війна

Греко-італійська війна тривала з 28 жовтня 1940 року по 30 квітня 1941 року і була частиною Другої світової війни. Італійські війська вторглися в Грецію і досягли обмежених успіхів. На момент початку бойових дій Королівський військово-морський флот Греції складався зі старого крейсера «Георгіос Авероф», 10 есмінців (чотири старих класу «Тірія», чотири відносно сучасних класу «Дардо» і два нових класу «Грейхаунд»), кількох міноносців і шести старих підводних човнів. Зіткнувшись з грізною силою Королівського флоту Італії, грецькі ВМС не могли на рівних протистояти з ним, тому роль грецьких військових кораблів в основному обмежувалася патрулюванням і супроводом конвоїв в Егейському морі. Це було важливо як для завершення мобілізації армії, так і для загального постачання країни, оскільки маршрутам конвоїв загрожували італійські літаки і підводні човни, що діяли з Додеканеських островів. Тим не менш, грецькі кораблі також проводили обмежені наступальні місії проти італійського судноплавства в Отрантській протоці.

З італійського боку за конвойні операції між Італією та Албанією відповідало Вище командування перевезень в Албанію (), створене у Валоні 5 жовтня 1940 року, яке спочатку очолював капітан Ромоло ПолаккініPier Filippo Lupinacci, Vittorio Emanuele Tognelli, La difesa del traffico con l'Albania, la Grecia e l'Egeo, Ufficio Storico della Marina Militare, Rome 1965, p. 20.. До склау цих сил входили два старих есмінці класу «Мірабелло», одинадцять не менш старих міноносців (що належали до класів «Палестро», «Куртатоне», «Джузеппе Сірторі», «Дженералі» і «Джузеппе Ла Маса»), чотири більш сучасних міноносці типу «Спіка» 12-ї міноносної ескадри, чотири допоміжних крейсери і чотири човни 13-ї ескадри швидких катерів МАС. Головні італійські шляхи постачання пролягали з Бриндізі до Валони і з Бара до Дурреса.

Грецькі есмінці здійснили три сміливі, але безрезультатні нічні рейди (14-15 листопада 1940 року, 15-16 грудня 1940 року і 4-5 січня 1941 року). Основні успіхи греків були досягнуті завдяки підводним човнам, яким вдалося потопити кілька італійських транспортів (при цьому греки також втратили один підводний човен). Але грецькі підводні сили були занадто малі, щоб серйозно перешкодити постачанню з Італії до Албанії; з 28 жовтня 1940 по 30 квітня 1941 року італійські кораблі здійснили 3 305 рейсів через протоку Отранто, перевезли 487 089 військовослужбовців (у тому числі особовий склад 22 дивізій) і 584 392 тонни вантажу, втративши при цьому лише сім торгових суден і один корабель супроводуPier Filippo Lupinacci, Vittorio Emanuele Tognelli, La difesa del traffico con l'Albania, la Grecia e l'Egeo, Ufficio Storico della Marina Militare, Rome 1965, pp. 47-49.. Хоча під час рейду британського Королівського флоту на гавань Таранто італійський флот зазнав серйозних втрат у капітальних кораблях, його крейсери та есмінці продовжували діяти, прикриваючи конвої між Італією та Албанією. Крім того, 28 листопада італійська ескадра бомбардувала Корфу, а 18 грудня і 4 березня італійські військово-морські підрозділи обстріляли грецькі прибережні позиції в Албанії.

Єдиний надводний бій між Королівськими флотами Італії та Великої Британії стався в ніч з 11 на 12 листопада 1940 року, коли британська ескадра з трьох легких крейсерів і двох есмінців атакувала італійський конвой, що складався з чотирьох торгових суден у супроводі допоміжного крейсера «Рамб» III і есмінця «Нікола Фабріці», в битві в протоці Отранто. Всі чотири торговельні судна були потоплені, а «Нікола Фабріці» отримав серйозні пошкодження. У березні 1941 року британські торпедоносці «Суордфіш» повітряних сил флоту, що базувалися в Парамітії, Греція, здійснили кілька рейдів на гавань Валона, потопивши одне торгове судно, один міноносець і госпітальне судно «По». Згодом італійські Королівські ПС виявили авіабазу противника і розбомбила її, вивівши її зі строю на кілька тижнів. У квітні аеродром знову запрацював, і було здійснено ще один наліт на Валону, в результаті якого було потоплено ще два торгові судна. Втім, того ж дня німецькі війська розпочали вторгнення до Греції, і база в Парамітії була розбомблена літаками Люфтваффе і назавжди зруйнована.

Вторгнення в Югославію

6 квітня 1941 року розпочалося вторгнення в Югославію (також відоме як операція «Ауфмарш 25»), яке завершилося 17 квітня беззастережною капітуляцією Королівської югославської армії. Держави Осі (нацистська Німеччина, фашистська Італія та Угорщина) окупували та розчленували Королівство Югославія.

На момент вторгнення Німеччини та Італії в Югославію Королівський югославський флот мав у своєму розпорядженні три есмінці («Дубровник», «Београд» і «Загреб», два підводні човни «Осветнік» і «Смелі» і 10 малих броньованих десантних кораблів як найефективніші одиниці флоту. Ще один есмінець, «Любляна», на момент вторгнення перебував у сухому доці, і він та його зенітні гармати використовувалися для оборони бази флоту в Которі. Решта флоту була корисною лише для оборони узбережжя та обмеженої ескортної і патрульної роботи.

Югославські війська розпочали наступ 9 квітня, але до 13 квітня італійські війська під командуванням генерала Вітторіо Амброзіо контратакували, і до 14 квітня прорвалися до Бенковаця. Югославський есмінець «Београд» був пошкоджений унаслідок промахів італійської авіації біля Шибеника. З виведеним з ладу правим двигуном корабель дотягнув до Котора у супроводі решти сил для ремонту. Італійські повітряні нальоти на Котор серйозно пошкодили мінний тральщик «Кобак», який викинувся на берег, щоб запобігти затопленнюEnrico Cernuschi, Le operazioni navali contro la Jugoslavia, 6-18 aprile 1941, on «Storia Militare» n. 242, pp. 20 to 39..

Морські патрульні літаки Королівських ПС Югославії під час кампанії виконували розвідувальні та ударні місії, а також забезпечували повітряне прикриття мінно-вибухових робіт біля Зари. Їхні операції включали атаки на албанський порт Дуррес, а також удари по італійських конвоях, що рушили з постачанням до Албанії. 9 квітня один летючий човен Dornier Do 22K, зокрема, атакував італійський конвой з 12 пароплавів з ескортом з восьми есмінців, що перетинав Адріатику вдень, атакуючи поодинці під інтенсивним вогнем зенітних установок. Однак югославські війська не потопили жодного італійського корабля; італійський танкер був пошкоджений в результаті промаху біля італійського узбережжя поблизу Барі. Більша частина невеликого югославського флоту (старий крейсер «Далмація», три есмінці, шість міноносців, три підводні човни, одинадцять мінних тральщиків і кілька допоміжних кораблів) була захоплена італійськими сухопутними силами на базах у Спліті та Которі, а згодом знову введена до строю під італійським прапором. Лише чотири югославські кораблі уникнули захоплення: підводний човен «Небойша» і два міноносці відпливли до портів, контрольованих союзниками, а корабель «Загреб» був потоплений з метою недопущення потрапляння в рук противника.

Югославський фронт

Після завершення окупації югославського Королівства Італія контролювала все східне узбережжя Адріатики, анексувавши більшу частину Далмації, італійську окупаційну зону Незалежної Держави Хорватії, італійську губернаторську область Чорногорії та італійський маріонетковий режим Албанського королівства (1939—1943).

Військово-морські сили югославських партизанів були сформовані ще 19 вересня 1942 року, коли партизани в Далмації сформували свій перший військово-морський підрозділ з рибальських човнів, який поступово перетворився (особливо після перемир'я між Італією та союзниками) на силу, здатну проводити складні десантні операції. Ця подія вважається основою югославських ВМС. На піку свого розвитку в ході війни ВМС югославських партизан налічували 9 або 10 бойових кораблів, 30 патрульних катерів, близько 200 допоміжних суден, шість берегових батарей і кілька партизанських загонів на островах, загальною чисельністю близько 3 000 осіб.

Після капітуляції Італії 8 вересня 1943 року та вторгнення союзників в Італію, югославські партизани зайняли більшу частину узбережжя і всі острови. 26 жовтня Військово-морські сили югославських партизанів були організовані спочатку в чотири, а пізніше в шість морських прибережних секторів. Завданням військово-морських сил було забезпечення панування на морі, організація оборони узбережжя і островів, а також напад на морські перевезення і сили противника на островах і вздовж узбережжя.