Анархізмом в Африці зазвичай описують, як і анархічні політичні організації деяких традиційних африканських суспільств, так і сучасні анархічні рухи в Африці.
«Анархічні елементи» в африканських культурах Сем Мбах та І. Е. Ігарівей у своїй книзі «Африканський Анархізм: Історія Руху» стверджують, що:
Причиною, чому традиційні африканські суспільства зазвичай характерні наявністю "анархічних елементів", є те, що вони мають відносно горизонтальну структуру влади та в деяких випадках, відсутність соціальних класів. Крім того, лідерство старійшин не є одним з органів державної влади, які характеризують сучасну державу. Однак велике значення надавалося традиційним і «природним» цінностям. Наприклад, хоча не існувало законів проти зґвалтування, вбивства та подружньої зради, особа, яка вчинила ці дії, переслідувалася разом із її родичами. Інколи застосовувався принцип колективної відповідальності.
Поділ на соціальні класи вже існував в деяких африканських цивілізаціях (таких як Нубія, Єгипет, Аксум і Королівства Хауса ) протягом тисячоліть, але процеси соціального розшарування прискорилися з початком п’ятнадцятого століття.
Сучасні анархічні рухи
Алжир Створення першого прапора Алжиру часто приписують французькій анархо-синдикалістці Емілі Бюскван. Анархіст та анти-колоніальний діях П'єр Морен був першою людиною у Франції, яку заарештували за публічну підтримку незалежності Алжиру.
Ангола Починаючи з 1890-х років, Ангола стала притулком для анархістів, депортованих португальською владою, що, можливо, спричинило збільшення синдикалістського руху в колонії. Після Португальської революції (1926) португальські анархісти взяли участь у невдалому повстанні проти нової військової диктатури, після чого діяльність Загальної конфедерації праці (ЗКП) була оголошена поза законом. В результаті чого, в жовтні 1927 року лідер ЗКП Маріо Кастеляно був депортований до Анголи, де він прожив два роки, а потім повернувся до Португалії. На хвилі португальсього страйку 1934 року Друга Португальська Республіка створила концентраційний табір на північному березі річки Кунене, куди було депортовано деяких анархо-синдикалістів, які брали участь у страйку.
Під час Війни за незалежність Анголи багато ангольців почали розвивати анти-авторитарні системи «народної влади», борючись проти португальської колоніальної влади. Однак, як тільки Ангола досягла своєї незалежності після Революції гвоздик, люди були роззброєні новим урядом МПЛА, який офіційно прийняв марксизм-ленінізм як свою ідеологію та замінив зароджувану «народну владу» однопартійною системою, що призвело до громадянської війни в Анголі.. МПЛА почала зарештовувати діячів лівої опозиції, включаючи маоїстів, троцькістів та анархістів, і розганяти страйки робітників, які вимагали підвищення зарплати та кращих умов праці. У 1977 році боротьба за владу між помірними МПЛА (на чолі з Агоштінью Нето ) і радикалими (на чолі з Ніто Алвесом ) завершилася спробою державного перевороту, після чого відбулася чистка радикалів з рядів партії, а влада була централізована навколо МПЛА.
Чад В часи Другої світової війни багато іспанських республіканців служили у складі Групи пустельної глибинної розвідки і Французького іноземного легіону під час північноафриканської кампанії. 13 травня 1943 року у Чаді з цих іспанських добровольців, серед яких було багато анархістів, була створена 9-та рота Régiment de marche du Tchad. У вересні 1943 року рота була передислоковувана до Марокко, а потім до Великої Британії. Рота продовжувала воювати на фронті у складі 2-ї бронетанкової дивізії, та взяла участь в битві за Нормандію та у звільненні Парижа.
Єгипет Перший анархічний рух в Єгипті виник наприкінці дев'ятнадцятого століття, але зазнав краху в 1940-х роках. Рух було відновлуно на початку 2010-х років.
Рух відновив світову популярність, коли ряд анархістських груп взяли участь у єгипетській революції 2011 року, а саме Єгипетський лібертаріанський соціалістичний рух і «Чорний прапор». Анархісти в Єгипті часто зазнавали нападів з боку військового режиму та Братів мусульман.FEATURES: Anarchists: Preferably Stateless Archived in 2013. 7 жовтня 2011 року Єгипетський лібертаріанський соціалістичний рух провів свою першу конференцію в Каїрі.
Есватіні У 2003 році Анархо-комуністичний фронт Забалаза (АКФЗ) розпочали підпільну діяльність на території Есватіні.До організації приєдналися члени Свазі. АКФЗ почав відкрито підтримувати продемократичний рух та популяризувати анархічні ідеї серед молоді, деякі члени навіть працювали в Молодіжному конгресі Свазіленду (МКС). 1 жовтня 2005 року вісім членів МКС, включаючи члена АКФЗ Мандлу Хозу, були заарештовані під час протестів проти репресій щодо продемократичної опозиції в Манзіні.
На початку 2006 року продемократичні бойовики здійснили 17 терактів державних об'єктів. Кілька демократичних активістів були заарештовані та засудженно за державну зраду, а стаття в Times of Swaziland звинуватила АКФЗ у нападі на поліцейську машину під час демонстрації в Манзіні. ЗАКФ заперечило це звинувачення, опублікувавши заяву для Times, у якій вони висловили свою підтримку продемократичного руху та заявили, що свазійське відділення АКФЗ не брало участь у теракті. Згодом АКФЗ відзначили появу бажання до збройної боротьби в продемократичному русі, але вони вважали, що це не є надійним варіантом досягнення своїх цілей, натомість вони запронували створення масового руху для економіки спільної участі, не виключаючи при цьому створення отрядів самооборони.
На конгресі АКФЗ у грудні 2007 року було вирішено змінити структуру організації та створити окрему секцію Есватіні як власну автономну групу. Після чого члени МКС заснували анархістський навчальний гурток у Сіпхофанені, організовувавши транспортування анархістських матеріалів із Південної Африки до Есватіні. У цей час Мандла Хоза також намагався реалізувати один зі своїх проектів, але діяльність у наступні роки була обмеженою через погані умови життя багатьох продемократичних активістів. 2008 рік, який PUDEMO оголосив роком демократизації, пройшов без жодних демократичних реформ.
Ефіопія У 1960-х роках студенти Аддіс-Абебського університету почали протестувати проти абсолютної влади Хайле Селассіє I, заснувавши у 1966 році Союз студентів університету Аддіс-Абеби (ССУАА) для координації кампанії, організованою Конфедерацією профспілок Ефіопії (КПЕ) , яка завершилася страйком на початку 1974. Ця кампанія проти влади монарха зрештою призвела до державного перевороту та встановленням влади військової хунти, відомою як Дерг, що закінчило існування Ефіопської імперії, на місці якох було створено марксистсько-ленінську державу з однопартійною системою. Під час Червоного терору Дерг використовували термін «анархіст» як опис багатьох своїх ворогів, розпочавши чистку«анархістів» в Ефіопії. Деякі з більш радикально налаштованих ефіопських студентів, які вважали себе справжніми членами ефіопської революції, почали називати Дерг «фашистами» після того, як ряд студентів були заарештовані, а деякі були звинуваченні в анархійській діяльності через протидію програмі земельної реформи.
У 2020 році було створено колектив «Анархісти Африканського Рогу» для поширення анархістських ідей по всьому Африканському Рогу, зокрема в Ефіопії та в ефіопській діаспорі. «Анархісти Африканського Рогу» брали активну участь у антивоєнній кампанії під час Тиграйської війни, яку вони описали як «геноцид» , описавши її як продукт зростання популярності націоналізму та політичного здвигу вправо за часів правління Абія Ахмеда і Партії процвітання.
Гвінея-Бісау Між Х і XIV ст. народ Баланте з Північно-Східної Африки вперше вступив на землю сучасної Гвінеї-Бісау, тікаючи від посухи та воєн. У XIX ст. плем’я Баланте чинило опір експансії імперії Каабу, за що їм дали назву, яка мовою мандінка буквально перекладається як «ті, хто чинить опір». Баланте організувало своє суспільство без громадянства та без соціального розшарування, з радами старійшин, які вирішували повсякденні справи. Вони також практикували гендерну рівність,наприклад жінки Баланте мали право власності на те, що вони самі виробляють. Майно і земля здебільшого є спільними для Баланте, причому деяка особиста власність була дозволена для ведення натурального господарства, а засоби виробництва належали окремим особам та їхнім родинам.
У 1885 році на Берлінській конференції вся територія Гвінеї-Бісау була фактично окупована Португальською імперією , яка раніше контролювала лише кілька поселень у цьому регіоні. У 1890-х роках була створена Португальська Гвінея як окремий військовий округ, щоб посилити владу Португалії, яка почала накладати податки на корінне населення та надавати концесії іноземним компаніям для фінансування своєї окупації. Протягом цього часу Гвінея-Бісау також частково використовувалася як виправна колонія для анархістів, засланих португальською владою. Опір корінного населення колоніальному правлінню тривав і в XX ст..Basil Davidson, The Liberation of Guine (Baltimore: Penguin, 1969), p.66 Ще додержавного перевороту 28 травня 1926 року та встановлення військової диктатури в Португалії, вже більша частина Гвінеї-Бісау була окупована, а населення - оподатковане , процес, який був остаточно завершений під час Другої Португальської Республіки в середині 1930-х років.
У 1950-х роках активіст з Бісау-Гвінеї Амілкар Кабрал розпочав протестувати проти Другої Португальської Республіки, виступаючи за незалежність африканських колоній Португалії. Він створив Африканську партію незалежності Гвінеї та Кабо-Верде (ПАІГК), щоб координувати боротьбу за незалежність, хоча він наполягав на тому, що партія «не є системою вождів», натомість партія базувалася на анти-елітарних та анти-бюрократичних ідеях, на відміну від авангардизму. Влада належала органам самоврядування - сільським комітетам, які регулярно переобиралися, а не партійним чиновникам . «Ми не хочемо ніякої експлуатації в наших країнах, навіть з боку чорношкірих» - заявляв Кабрал. У 1963 році боротьба за незалежність переросла у Війну за незалежність Гвінеї-Бісау, в якій Революційні збройні сили народу (ФАРП) вели партизанську війну проти португальської колоніальної влади. ФАРП складалися з добровольців, які не отримували зарплатню, і не мав чіткої ієрархічної структури, натомість командування було децентралізовано, наскільки це було можливо. Стівен П. Хелбрук, вражений цією децентралізацією, назвав Кабрала «одним із великих лібертаріанців нашої епохи», хоча ця характеристика лібертаріанського соціаліста є досить спірною.
Кенія За народними переказами, народом кікуйю колись правив деспотичний король, який був скинутий під час повстання, після чого було запроваджено демократичну систему замість монархії. Таким чином була заснована церемонія Ituĩka, традиція, за якою стара гвардія передавала владу над суспільством наступному поколінню, щоб уникнути встановлення диктатури. Пізніше кікую жили за системою соціальної рівності, без класового чи гендерного розшарування, де федерація рад керувала всіма прошарками суспільство. Але з приходом Імперської британської Східно-Африканської компанії та заснуванням Протекторату Східна Африка нова британська колоніальна влада повернула централізовану автократичну систему і призначила вождів правити народом кікую. Остання церемонія Ituĩka відбулася у 1898 році, коли було передаго владу від покоління «Мейна» до покоління «Мванг» Наступна запланована церемонія Ituĩka була зрештою зірвана британською колоніальною владою, яка утвердила своє правління над кікую створенням колонії Кенія
На початку XX ст. Рух Гадар заручився підтримкою індійських емігрантів у Кенії та залишався активним аж до здобуття Індією незалежності.