Петро Сидорчук (1884 — 1911) — учасник революційного руху в Російській імперії на початку XX століття, член Партії соціалістів-революціонерів, але до Бойової організації прийнятий офіційно так і не був.

Біографія

Ранні роки Петро Сидорчук народився у Житомирі 1884 р. у бідній родині. У 1900 р. закінчив двокласне Житомирське гірниче училище. Служив секретарем у Житомирському окружному суді. У цей період приєднався до революційного руху та у 1904 р. вступив до лав партії есерів. Батько не зрозумів його фанатичного кохання до справедливості, вони посварились. Петро пішов з дому і більше не повертався. Мати він любив і бачився з нею крадькома. Коли Петра засудили до страти, мати благала його зустрітися з батьком на побаченні; Петро відповів відмовою. Батько сам надіслав йому прохання прийняти його, щоб попрощатися з ним перед стратою. Петро знову відповів "ні". Ми бачимо тут характерну рису революціонерів: у фантастичних мріях про всесвітнє щастя всіх людей, вони зовсім забувають про конкретних, близьких і люблячих людей. Можливо, у них відсутній або зіпсований якийсь ген, який є у всього тваринного світу і відповідає за любов до своєї сім'ї. Кілька років Петру довелося їздити до різних міст, щоб доучитися. У Житомирі його дуже добре знали. Скрізь закінчувалося диким скандалом, побиттям якогось «негідника» та вигнанням Петра. На цьому його навчальна кар'єра закінчилась, і ніде його не брали: служив у різних установах, але всюди його виганяли з ганьбою.

Житомирський погром і вбивство Куярова У січні 1905 р. під час житомирських вуличних демонстрацій пристав Куяров бив демонстрантів, робітників та учнів. За це Волинський комітет партії есерів засудив Куярова на смерть, і Сидорчук напросився на виконання цього акту. Випадок представився йому під час єврейських погромів у Житомирі 25 квітня 1905 р., які організував Куяров. Петро підстерігав його на вулиці, вбив одним пострілом із браунінгу і втік, але Сидорчука зупинив натовп євреїв, які вирішили, що біжить погромник. Згодом євреї просили у нього вибачення за це непорозуміння, оскільки Петро був першим українцем (русскім) у Житомирі, який виступив проти погромників. Під час арешту Сидорчука побили і вибили одне око батогом (на каторжних фото видне це пошкодження). Судили його військовим судом 16 липня 1905 р. і засудили до повішення, яку замінили на каторгу. У газетах, між тим, промайнуло повідомлення, що його страчено. Мати кинулася до в'язниці, де до неї викликали сина. Той пройшов і не зупинився, не впізнавши матір: за короткий час вона з гарної молодої жінки стала сивою та старенькою.

Петра Сидорчука відвезли до Москви, до Бутирки, помістили до Пугачовської вежі, де в цей же час сидів Куликовський. Разом із Куликовським він і потрапив до Акатуя…

Акатуйська каторжна в'язниця В Акатуї Сидорчук із жаром намагався перевиховати улюблених ним матросів, які, на його думку, ображали ідеї революції повальним картьожем, пияцтвом, поножовщиною та паскудством. І багато, навіть добрі щирі хлопці, приховували образу на нього і навіть ненависть за моралізаторство. Коли приїхали в Акатуй, вийшли "шліссельбуржці", Петро перейшов жити в камеру до Єгора Сазонова, який полюбив Петра за доброту, щирість і відданість революційним ідеалам. В Акатуї Петро відчув своє перше кохання, і за його романом з Марією Школьник з радістю та жалем спостерігала вся каторга.

Подальша доля У березні 1911 р. на паризькій квартирі есера-терориста Бориса Бартольда зустрілися товариші по Акатую, які втекли з заслання: Омелян Ганенко та Петро Сидорчук. Борис Савінков якраз тим часом намагався відродити Бойову Організацію, зруйновану викриттям провокатора Євно Азефа. Допомагав Савінкову акатуєць Петро Карпович, який раніше втік з поселення. Він навіть їздив до Росії у пошуках гідних кандидатів, але безрезультатно. І тут сама доля підкинула Савінкову двох перевірених та загартованих бійців: Петра Сидорчука та його друга Омеляна Ганенка. Декілька днів вони жили у Бартольда, вникаючи у стан справ партії есерів та міжнародну обстановку. В цей час господар робив їм нові та майже справжні паспорти: Сидорчуку на ім'я "Андрія Вадімова", а Ганенку – на ім'я Михайла Рогальського. З цими паспортами вони вирушили поїздом до Італії, в Каві-ді-Лавані на Лігурійському узбережжі, де була невелика російська колонія і жив Борис Савінков, його дружина, наречена Єгора Сазонова – Марія Олексіївна Прокоф'єва, а також інші бойовики, зокрема Петро Карпович, та Наталія КлімоваЦарская каторга, часть 4. Романтик. Свобода и смерть https://yuriy-marchenko.livejournal.com/38261.html .

...У цьому поїзді їхав і подвійний агент російської охоронки Бротман Є. Гершович, відомий серед соціалістів-революціонерів як Егер (зверніть увагу до «дитячу» конспіративність: «Егер» = Yeger = «Е.Гер»шович). Революційна прізвисько за кордоном «товариш Сашко», прізвиська в охоронці: «Пермяк», «Хитрий», «Ніель». Його співмешканка, Мотрона Єропкіна, також була подвійним агентом і давала інформацію щодо есерів та есдеків. Егер давно придивлявся до відвідувачів Бартольда і отримав відрядження (від охоронки) до Італії, для супроводу Сидорчука. 22 квітня вони перетнули Французько-італійський кордон. У містечку Вентимілья «Перм'як» видав Сидорчука італійській поліції, і того заарештували за незаконне носіння зброї. Є. Ганенко поїхав далі, і, як він сам писав згодом, «надійшов у повне розпорядження бойової організації. «Пермяк» також передавав в охоронку фотографії російських емігрантів, тому агенти чудово знали, що Андрій Вадимов = Петро Сидорчук, Михайло Рогальський = Омелян Ганенко, Валентина Корсунська = Наталія Клімова... Через ці фотографії охоронка в листуванні часто називала «Пермяка» фотографом. І ось у такій ситуації, не встигнувши навіть відчути смаку свободи, Петро Сидорчук потрапляє до італійської в'язниці. Доля Сидорчука хвилювала багатьох його друзів, 3 травня газета Французької Комуністичної партії «L'Humanité» навіть опублікувала замітку про цю подію:

17 травня 1911 р. Сидорчук вийшов на волю і дістався Кави. Але ситуація у Бойовій організації на той час сильно ускладнилася. ЦК партії есерів створило «Судово-слідчу комісію у справі Азефа», й у квітні 1911 р. «Укладання» цієї комісії було опубліковано, вирок просто приголомшив бойовиків. У травні – червні 1911 р. Савінков пише листи до Фундамінського та Сидорчука, де доводить, що «вищий партійний суд ошельмував не лише осіб, а й цілу партійну установу...». Савінков не врахував психічного стану Сидорчука, його нервово-емоційного характеру.

Настала трагічна розв'язка: 14 липня генуезька газета "Il Caffaro" помістила нотаток про загибель Петра Сидорчука, який пішов купатися в море під час шторму. Передбачалося, що це нещасний випадок. Але можливо, що все не так просто: серед есерів самогубства були досить поширені. Після викриття Азефа прокотилася хвиля самогубств бойовиків. Смерть Сидорчука поставила крапку в історії Бойової організації. На похороні в Каві були присутні багато відомих політиків, у тому числі Віктор Чернов і СавінковЦарская каторга, часть 3. Романтик. Каторга и любовь https://yuriy-marchenko.livejournal.com/37828.html .

Примітки

Література

Посилання