Шлюб у Японії — правовий і соціальний інститут, головний елемент японської сім'ї («іе»). Подружжя вступають у юридичний шлюб після зміни статусу в листах реєстрації сім’ї, без необхідності церемонії. Більшість весіль проводяться або відповідно до синтоїстських традицій, або в каплицях відповідно до християнських традицій.
Традиційно шлюби в Японії поділяються на два типи, залежно від методу пошуку партнера: «оміай», що означає шлюб за домовленістю, та «ренай», коли чоловік і дружина зустрічаються та вирішують одружитися самостійно. Однак за повоєнні десятиліття це розрізнення стало менш значущим, оскільки західні ідеї кохання змінили традиційне уявлення японців про шлюбEdwards, Modern Japan Through its Weddings..
Історія
Інститут шлюбу в Японії радикально змінився за останнє тисячоліття. У середньовіччі місцеві звичаї адаптувалися до китайського конфуціанства, а у новітній час — до західних концепцій індивідуалізму, «гендерної рівності», романтичного кохання та нуклеарної сім'ї. Звичаї, які колись були винятковими для дрібної аристократії, набули масового поширення, оскільки населення дедалі більше урбанізувалося.
Період Хейан (794—1185)
Період Хейан став кульмінацією класичної ери Японії, коли величезний імператорський двір влаштувався та затвердився зі своєю культурою в Хейан-кьо (сучасне Кіото). Суспільство Хейан було організоване за складною класовою (ранговою) системою, а метою шлюбу було народження дітей, які успадкували б найвищий можливий клас від найкращого роду. Він не був ані церемоніальним, ані постійним (пожиттєвим).
Аристократи обмінювалися листами та віршами протягом декількох місяців або років, після чого домовлялися про зустріч після настання темряви. Якщо чоловік бачив одну й ту ж жінку протягом трьох ночей, вони вважалися одруженими, а батьки дружини влаштовували для пари бенкет. Більшість представників нижчого класу вступали в пожиттєвий шлюб з одним партнером, а чоловіки домовлялися привести своїх дружин у власний дім, аби забезпечити законність нащадків.
Високопоставлені дворяни іноді мали кілька дружин або наложниць. Дружини-аристократки могли залишатися в батьківському домі, а чоловік визнавав батьківство офіційним врученням подарунку. Види залицяння в часи Хейан, а також підводні камені любовних інтриг добре представлені в літературі того періоду, особливо в «Повісті про бамбукоруба», «Щоденнику Сарасіна», «Записках в узголів'ї» та «Повісті про Ґендзі».
Період Едо (1600—1868)
У досучасній Японії шлюб був невід’ємною частиною , основної одиниці суспільства з колективною спадкоємністю, незалежною від будь-якого індивідуального життя. Члени сім'ї підпорядковували власні інтереси інтересам іе, тобто поважали ідеали синівської шанобливості та соціальної ієрархії, запозичені з конфуціанстваHendry, Marriage in Changing Japan, pp. 15-6.. За словами барона Ходзумі, вибір залишитися самотнім був найбільшим злочином, який міг скоїти чоловікHozumi, Nobushige. Ancestor-Worship and Japanese Law. University Press of the Pacific, 2003. ..
Шлюб організовував голова родини, він же представляв його публічно та ніс юридичну відповідальність за учасників, а надавати будь-які переваги будь-кому з головних осіб у шлюбній домовленості вважалося неналежним. Майно належало іе, а не окремим її окремим членам, а спадщина передавалася суворо за агнатичною прімогенітурою, тобто за першородством по чоловічій лінії. Вважалося, що жінка () виходила заміж за свого чоловіка, звідси походять кандзі та .
За відсутності синів деякі сім'ї усиновляли , щоб продовжити династію; ця практика існує й у корпоративній Японії. Майже всі усиновлені є дорослими чоловіками. Шлюб був обмежений сім'ями з рівним соціальним становищем (), що робило вибір важливим і кропітким процесом. Хоча конфуціанська етика заохочувала людей одруживатися за межами своєї групи, обмеження пошуку місцевою громадою залишалося найпростішим способом забезпечити почесний шлюб. Приблизно кожен п’ятий шлюб у досучасній Японії укладався між сім'ями, які вже мали родинні зв'язки.
Спільноти ізгоїв, такі як буракуміни, не могли одружуватися за межами своєї касти, а дискримінація за походженням тривала навіть після скасування кастової системи едиктом 1871 року, аж до XX століття. Шлюб між японцями та не-японцями був офіційно дозволений лише 14 березня 1873 року, ця дата зараз відзначається святом Білий день. Шлюб з іноземцем вимагав від громадянина Японії відмови від свого соціального статусу.
Цілями шлюбу в періоди середньовіччя та періоду Едо було створення союзів між сім’ями, звільнення від жінок-утриманців, увічнення сімейної лінії та, особливо для нижчих класів, додавання нових членів до робочої сили родини. Трактат XVII століття «Онна Дайґаку» («Більше навчання для жінок») наставляв дружин шанувати своїх свекрух більше, ніж власних батьків, та бути «ввічливими, скромними та примирливими» по відношенню до своїх чоловіківHendry, Marriage in Changing Japan, pp. 18, 22..
У свою чергу, чоловіків заохочували ставити потреби власних батьків та дітей вище за потреби дружин. Один британський оглядач зауважив: «Якщо ти любиш свою дружину, ти балуєш слугу своєї матері». З тих пір напруга між домогосподаркою та її свекрухою є лейтмотивом японської драми.
відігравало невелику роль у середньовічних шлюбах, оскільки емоційна прихильність вважалася несумісною з синівською шанобливістю. Прислів'я говорить: «Ті, хто об'єднується в пристрасті, залишаються разом у сльозах»Tamura, The Japanese Bride, p. 3.. Чоловіками сексуальне задоволення розглядалося окремо від подружніх стосунків з дружиною, де метою було продовження роду. Жанр гравюр прославляв розкіш і гедонізм тієї епохи, зазвичай зображуючи прекрасних куртизанок та гейш із районів розваг. Конкубінат та проституція були звичайними, публічними та відносно респектабельними справами, поки соціальне потрясіння Реставрації Мейдзі не поклало кінець феодальному суспільству ЯпоніїHendry, Marriage in Changing Japan, pp. 19-21. Fukutake, Japanese Rural Society, p. 44..
Реставрація Мейдзі (1868—1912)
Протягом періоду Мейдзі аристократичні та самурайські звичаї шлюбів за домовленістю поступово замінили союзи, засновані на виборі та взаємній привабливості, якими колись насолоджувалися лише простолюдини. Швидка урбанізація та індустріалізація призвели до швидкого переселення в міста, поклавши край ізоляції сільського життя. Державна освіта стала майже універсальною з 1872 року до початку 1900-х років, а у школах наголошували на традиційній концепції синівської шанобливості, по-перше, по відношенню до нації, по-друге, до сім'ї та, нарешті, до власних приватних інтересів. Відповідно до Цивільного кодексу Мейдзі для укладення шлюбу потрібен дозвіл глави родини (стаття 750) та батьків чоловіків віком до 30 років і жінок віком до 25 років (стаття 772)Hendry, Marriage in Changing Japan, pp. 14, 16-7, 22-3..
У шлюбах за домовленістю більшість пар зустрічалися заздалегідь під час офіційного знайомства, яке називається , хоча деякі вперше зустрічалися під час весільної церемонії. Відвідувач Японії описав оміай як «зустріч, на якій закоханим (якщо так можна назвати невідомих один одному осіб) дозволено бачити, іноді навіть говорити один з одним, і таким чином оцінювати переваги один одного». Однак їхні заперечення, якщо такі виникали, не мали особливої ваги. Спочатку подібна зустріч була самурайським звичаєм, який набув широкого поширення на початку XX століття, коли простолюдини почали влаштовувати шлюби своїх дітей через або сватів. Термін «оміай» все ще використовується для відокремлення шлюбу за домовленістю (навіть якщо офіційної зустрічі не відбувається) від Hendry, Marriage in Changing Japan, pp. 18, 22-3..
Залицяння стали рідкістю в Японії цього періоду. Хлопчиків і дівчат розділили в школах, кінотеатрах і на світських зборах. Колег, у яких почалися романтичні стосунки, могли звільнити, а під час Другої світової війни подорожуючих пар могли й заарештувати. Батьки інколи влаштовували шлюб за домовленістю, щоб узаконити «любовний шлюб», але багато інших випадків «романтичного кохання» закінчувалися розлученням, а іноді й самогубствомHendry, Marriage in Changing Japan, pp. 24-5.. Любов вважалася несуттєвою для шлюбу. Пропозиція барона Ходзумі, який навчався за кордоном, зробити відсутність кохання підставою для розлучення не була прийнята під час дебатів про Цивільний кодекс Мейдзі 1898 року. У 1930 році один письменник зауважив: «Відповідно до традиційних моральних ідей, «закохування» вважається ознакою розумової та моральної слабкості»Kawashima, Kekkon, pp. 143f..
Шлюб, як і інші суспільні інститути цього періоду, підкреслював підпорядкованість жінки перед чоловіком. Жінки, як дочки, слухалися свого батька, як дружини — чоловіка, як вдови — синів. Від жінок очікувалася доброчесність у шлюбі, а закон, скасований у 1908 році, дозволяв чоловікові вбити свою дружину та її коханця, якщо він виявив їх у подружній зраді. Жіноча проституція та взагалі менш обмежена сексуальна культура Японії пережили періодичні вторгнення пуританських ідеалівHendry, Marriage in Changing Japan, p. 21.
Закони про розлучення з часом стали більш рівними. У період Едо чоловік міг розлучитися зі своєю дружиною, просто написавши лист про свій намір зробити це, проте єдиним виходом дружини була втеча до монастиря. Закони раннього періоду Мейдзі встановлювали кілька підстав, за якими чоловік міг розлучитися: безплідність, подружня зрада, непокора свекру, балакучість, крадіжка, ревнощі та хвороба. У свою чергу дружина, в супроводі близького родича чоловічої статі, могла подати заяву про розлучення, якщо її кинув чи ув’язнив чоловік, або якщо він був розпусником або психічно хворим. Цивільний кодекс 1898 року встановив принцип взаємної згоди, хоча згода дружин до початку XX століття могла бути й примусовою; пізніше жінки поступово отримували доступ до освіти та фінансової незалежностіHendry, Marriage in Changing Japan, pp. 21-2. Боротьба за право на розлучення поклала початок японському фемінізму.
Післявоєнний період (1945—дотепер)
Стаття 24 Конституції 1947 року, підписана після капітуляції та окупації Японії американцями, проголошує шлюб на засадах рівності та вибору: «Шлюб повинен ґрунтуватися лише на взаємній згоді обох статей та підтримуватися шляхом взаємної співпраці, заснованій на рівних правах чоловіка та дружини. Що стосується вибору подружжя, майнових прав, успадкування, вибору місця проживання, розлучення та інших питань, які стосуються шлюбу та сім'ї, усі закони повинні прийматися з точки зору індивідуальної гідності та суттєвої рівності статей».
Конституція скасувала основи устрою іе та патріаршу владу в її основі. Кожна нуклеарна сім'я зберігала і досі зберігає окрему книгу сімейного реєстру, яка розкривається при одруженні на прізвище чоловіка чи дружини. Голова кожної сім'ї більше не має жодних особливих юридичних прерогатив щодо своїх утриманців. Усі законнонароджені діти, як чоловічої, так і жіночої статі, отримали рівні права на спадщину, поклавши кінець правонаступництву за першородством та важливості родоводу. Жінки отримали право голосу і право вимагати розлучення на підставі невірності. Акцент Мейдзі на конфуціанських цінностях і національній міфології зник з освітиHendry, Marriage in Changing Japan, pp. 26-8. Традиційна модель «ie» була замінена новою, та , яка стала новою фундаментальною одиницею суспільстваKelly, William. "Finding a Place in Metropolitan Japan: Transpositions of Everyday Life." Ed. Andrew Gordon. Postwar Japan as History. University of California Press, 1993. P. 208-10..