Ендрю «Дрю» Рассел Пірсон (; 13 грудня 1897 — 1 вересня 1969) — американський колумніст, відомий своєю газетною колонкою «Вашингтонська карусель». Він також мав програму на NBC Radio під назвою «Коментарі Дрю Пірсона». Він був відомий своїм підходом до політиків високого рівня, таких як сенатори, члени уряду, генерали та американські президенти.
Життєпис
Ранні роки Дрю Пірсон народився 13 грудня 1897 року в Еванстоні, Іллінойс, у сім'ї Пола Мартіна Пірсона, викладача англійської мови в Північно-Західному університеті, та Едни Вулф. У 1901 році сім'я переїхала до Кембриджу, Массачусетс, де батько Дрю розпочав навчання у Гарвардському університеті. Коли Пол Пірсон закінчив навчання, йому запропонували посаду викладача у пенсільванському квакерському Свортмор-коледжі, він прийняв пропозицію. Една Пірсон, будучи єврейкою, переживала, як її прийме квакерське суспільство у Пенсільванії. Перед тим, як поїхати до Пенсільванії, вона взяла Дрю та його молодшого брата до Канзасу, де жили її батьки. Через деякий час вона з дітьми приїхала до чоловіка у Свортмор, де Пірсони стали квакерами.
Освіта У Свортморі Дрю спочатку відвідував звичайну місцеву школу, але його батько вважав її заслабкою для своїх дітей, і перевів Дрю та його брата до свортморської приватної школи, оплачуючи їхнє навчання своїми лекціями. Його батько брав участь у просвітницькому русі «Чотоква»: він читав лекції тим, хто збирався у літні табори. Дрю також відвідував чотоквінські лекції. Пол Пірсон став місцевою знаменитістю через свої чотоквінські лекції. У старших класах Дрю перевівся до Академії Філіпса в Ексетері, заслуживши найвищу стипендію. В Академії Дрю зацікавився міжнародною політикою і захотів стати дипломатом. У 1915 році Дрю завершив навчання в Академії та вступив до Свортмор-коледжу. У Свортмор-коледжі Дрю був редактором студентської газети, а також членом престижного студентського товариства Фі Бета Каппа.
Сербія (1919—1921) У 1919 році, на останньому курсі у коледжі, він як член квакерської організації Американській комітет друзів на служінні суспільству записався на дворічний строк служби в Сербії, яка сильно постраждала під час Першої світової війни. У Сербії комітет допомагав тим, хто постраждав від війни. Зокрема, комітет будував бараки та госпіталь у місті Печ, яке знаходиться у сучасному Косово. Через кілька місяців перебування у Сербії Пірсон очолив підрозділ, який займався допомогою постраждалим від війни. Робота Пірсона була в основному полягала у паперовій, написанні звітів і відповідями на листи. У Сербії Пірсон відвідував Белград, тодішню столицю новоствореного королівства Сербів, Хорватів і Словенців, та Сараєво.
Початок журналістської кар'єри Через два роки, повернувшись до Пенсільванії, Пірсон почав викладати індустріальну географію у Пенсільванському університеті. У цей час Пірсон починає висвітлювати питання міжнародної політики для студентських видань. Так, він висвітлював Вашингтонську конференцію з роззброєння для студентського видання The Phoenix Свортмор-коледжу. Після конференції Пірсон вирішив залишити академічну діяльність і знову поїхати за кордон, плануючи стати журналістом-фрілансером та лектором. Він мав намір переконати редакторів підписатися на його колонку. Подорожуючи поїздом по США, він виходив у різних містах по дорозі. На той час, коли він дістався до Сіетла, він мав контракти з тридцятьма п'ятьма газетами, готовими платити за його «інформативні репортажі про Далекий Схід». Щоб перетнути Тихий океан, він став моряком, і на судні дістався до Йокогами.
Під час свого журналістко-лекторського турне Пірсон відвідав Японію; Нову Зеландію та Австралію, де читав лекції та уклав контракти на написання колонок для австралійських газет; Китай; Сибір, де був заарештований за те, що фотографував, і де, після звільнення взяв інтерв'ю у генерала Ієроніма Уборевича; Індію, де намагався взяти інтерв'ю у Магатми Ганді, але той тоді перебував у тюрмі. Він також уклав контракт на інтерв'ю з 12-ма найвидатнішими європейськими особами. Автори різняться щодо того, із ким було укладено такий контракт: Дональд Річі пише, що це був «австралійський» контракт, в той час як Олівер Пайлет пише, що це був контракт з американським газетним синдикатом.
Так, чи інакше, Пірсон взяв інтерв'ю у, зокрема, Беніто Муссоліні та Артура Джеймса Балфура. Завдяки своїм колонкам, Пірсон достатньо заробив, щоб повернутись до США першим класом. У США він намагався продовжити журналістську кар'єру взявши інтерв'ю у таких виданих осіб, як автомобільний магнат Генрі Форд та винахідник Томас Едісон. Однак йому не вдалося знайти постійної роботи у журналістиці, і він повернувся до викладацької діяльності, а саме, у 1924 році почав викладати економічну географію у Колумбійському університеті.
У 1925 році Пірсон працював на видавничу корпорацію United Publishers. Невдовзі нещодавно одружений Пірсон разом із дружиною вирушив у світове турне, знову сподіваючись заробити своїми колонками. У наступні півтора року Пірсони відвідали Японію, Китай, СРСР та Європу. Зокрема, вони побували у пустелі Ґобі, у внутрішній та зовнішній Монголії. Під час подорожі Пірсон став свідком того, що більшовики поставляли зброю до Китаю, щоб викликати політичні хвилювання. Хоча ця історія і зацікавили американського військового аташе в Пекіні, в США історію про це погодилось опублікувати лише одне видання — New York American Вільяма Рендольфа Герста. Пірсони також побували в Індії, де Дрю знову намагався взяти інтерв'ю у Магатми Ганді, але той відмовився, пославшись на те, що він постився.
Повернувшись до США, Пірсони оселились в Нью-Йорку, де Пірсон продавав свої тексти корпорації United Publishers і викладав у Колумбійському університеті.
Робота у United States Daily У 1926 році Пірсон став редактором міжнародного відділу у газеті United States Daily (пізніше — US News & World Report). У зв'язку з новою роботою Пірсон переїхав до Вашингтону. У той час United States Daily діяло здебільшого як вмістилище документів, важливих у сфері урядування. Згодом сфера діяльності видання поширилась на дипломатичні документи. Робота Пірсона в основному полягала у редагуванні документів Держдепартаменту США для United States Daily. Для Пірсона робота у United States Daily означала не тільки роботу з документами, а й висвітлення міжнародних конференцій. Так, у 1927 році Пірсон висвітлював Женевську конференцію із роззброєння, на якій він викрив Вільяма Шерера — фейкового репортера нібито від New York Daily News, який, сіючи неправдивими репортажами розбрат між американськими та британськими делегатами конференції, фактично зірвав її. Репортажі Пірсона призвели до розслідування Конгресу, в ході якого виявилось, що Шерер отримав за зрив конференції 250 000 доларів США від кількох американських суднобудівних компаній.
У 1928 році Пірсон висвітлював Панамериканську конференцію у Гавані, Куба. Репортажі Пірсона з цієї конференції викликали невдоволення президента США Калвіна Куліджа, оскільки Пірсон писав про «імперіалістичні промахи» США на ній. У Гавані Пірсон домовився із двома місцевими газетами, El Mundo та Nación, про публікацію своїх колонок. Крім того, у 1928 році Пірсон також висвітлював паризьку конференцію, на якій був підписаний Пакт Бріана — Келлоґа або Загальний договір про відмову від війни як інструменту національної політики.
Робота у Baltimore Sun У 1929 році Пірсон став дипломатичним кореспондентом у Вашингтоні для газети Baltimore Sun. Одним із найгучніших ексклюзивів, які Пірсон написав для Baltimore Sun, була історія про конфлікт між дочкою президента США Теодора Рузвельта та дружиною спікера Палати представників США Еліс Рузвельт Лонґворт та сестрою тодішнього віцепрезидента США Чарльза Кертіса та офіційною господинею його дому Доллі Кертіс Ґанн. Доллі Кертіс Ґанн вважала, що їй за статусом мав надаватись пріоритет перед будь-якою іншою жінкою. Еліс Рузвельт Лонґворт вважала так само. Це змагання за світський прецедент між жінками розпочалось із дому чилійського посла Карлоса Давіли Еспінози. Віцепрезидент США та Спікер Палати представників США відповідно підтримували своїх жінок. Коли Пірсон писав про це, він зазначив, що Палата представників є «ближчою до людей», ніби виступаючи на боці Еліс. З іншого боку, він писав, що в спікера Палати представників напруженіша робота, ніж у віцепрезидента США, який був просто номінальним головою Сенату, і тому віцепрезидент був логічнішим вибором на роль «головного управителя вечері».
Крім того, на шпальтах Baltimore Sun Пірсон критикував британського посла Есме Говарда за те, що в той час, як в США діяв «сухий закон», британське посольство імпортувало алкоголь у кількості, що значно перевищувала потреби посольства. Через цю публікацію у Пірсона виник конфлікт із головою вашингтонського бюро Baltimore Sun, який дружив із послом. Однак за Пірсона заступився його друг, праправнук засновника газети Джордж Ейбел.
Книги «Вашингтонська карусель» та «Більше вашингтонської каруселі» Пірсон хотів займатись викривальною журналістикою, і в цьому він знайшов однодумця в особі Роберта С. Алена — вашингтонського кореспондента видання Christian Science Monitor, з яким познайомився у Держдепартаменті США, коли працював у United States Daily. Пірсон та Ален хотіли опублікувати внутрішню інформацію, яка рідко потрапляла до читачів. Ален почав писати колонку для видання The Nation, яка відрізнялась різкими коментарями. Колонка Алена сподобалась американському журналісту Генрі Менкену, який попросив Алена написати їдкі нариси про вашингтонських персонажів для журналу American Mercury. Ален погодився написати нариси, якщо він міг зробити це під псевдонімом. Менкен погодився. Нью-йоркський видавець Boni and Liveright хотів, щоб Ален написав книгу на основі подібного матеріалу. Видавець також хотів, щоб Ален знайшов співавтора, який би висвітлював світські плітки з дипломатичного світу. Ален погодився та запропонував Пірсона як співавтора.
Тісно співпрацюючи з Аленом, Пірсон став співавтором двох анонімних книжок «Вашингтонська карусель» (), опублікованої навесні 1931 року, і, після того як вона стала бестселером, продовження «Більше вашингтонської каруселі» (). Як і планувалося, Ален та Пірсон змішали плітки та серйозний репортаж, щоб викрити особисті та професійні недоліки політичних лідерів країни. Особливої атаки зазнав президент США Герберт Гувер. Автори «Вашингтонської каруселі» нагадали читачам, що під час виборчої кампанії Гувер обіцяв рішучі дії, а, ставши президентом, постійно коливався. Вони називали його президентство очевидно «жахливо некомпетентним», бездіяльним та сповненим «реакційним одурманюванням». Те сприятливе висвітлення діяльності Гувера, що було, автори приписували видавникам-республіканцям та їхнім «натренованим морським котикам» — вашингтонським кореспондентам. Відповідно до Алена та Пірсона репортери, які висвітлювали Гувера, були свідками його дріб'язковості та поганого характеру та оцінювали його невдачі, але «незалежно від того, наскільки викривальними є факти, кореспонденти цих газет повинні приховувати або спотворювати їх, коли йдеться про президента та його адміністрацію».
Герберт Гувер був настільки засмучений, що скористався надзвичайними повноваженнями Міністерства юстиції США, щоб спробувати встановити особи авторів. Christian Science Monitor звільнив Роберта С. Алена після того, як його особистість стала відомою. Газета Baltimore Sun утрималася від звільнення Пірсона після публікації першої книги, але зробила це після публікації другої книги у 1932 році.
Колонка «Вашингтонська карусель»