Юліа́н-Володи́мир Іва́нович Го́їв (, ; 27 квітня 1894, Снятин — 10 грудня 1937, Харків) — український та радянський військовий і громадський діяч. Учасник Першої світової війни, польсько-української та польсько-радянської воєн. Хорунжий Легіону українських січових стрільців (1915), поручник 1-ї бригади УСС Української галицької армії (1919), майор 23-ї стрілецької дивізії Робітничо-селянської червоної армії (1936).
Народився у Снятині, походив з родини місцевого дяка та хормейстера Івана Гоїва. Навчався у Технічному університеті в Брно, був заступником голови Снятинської секції Українського студентського союзу (1912—1914). У серпні 1914 року вступив добровольцем до Легіону УСС, командував четою, відзначився у боях у Карпатах та на Маківці, де потрапив у російський полон (1915—1918). Після звільнення служив у 1-й бригаді УСС УГА, брав участь у боях за Львів і Хирів, у Вовчухівській та Чортківській операціях.
У 1920 році командував куренем у складі Червоної української галицької армії, після входження якої до РСЧА продовжив службу в радянських військах. У 1920—1930 роках працював у структурах розвідки Українського військового округу, очолював інформаційний сектор відділу розвідки. З 1932 року — викладач та військовий керівник автотракторного технікуму Харківського тракторного заводу, у 1936—1937 роках — начальник автобронетанкового парку 23-ї стрілецької дивізії РСЧА.
22 вересня 1937 року заарештований у Харкові органами НКВС, звинувачений у шпигунстві та контрреволюційній діяльності, 10 грудня 1937 року засуджений до страти і розстріляний. Місце поховання невідоме. Реабілітований посмертно рішенням Національної комісії з реабілітації 29 квітня 2025 року, на підставі заяви історика Андрія Бойди від 6 жовтня 2024 року. Перший січовий стрілець з Івано-Франківської області, посмертно реабілітований вже за часів незалежної України.
Життєпис
Ранні роки Юліан Гоїв народився у Снятині в українській родині Анни Семенівни та Івана Григоровича Гоївих. Батько був уродженцем містечка Куровичі на Львівщині. Гоїв-старший переїхав до Снятина наприкінці 1870-х років. У 1880 році він обійняв посаду піддячого на парафії Вознесенської церкви у Снятині. З 1886 року і до кінця життя був дяком церкви Михайлового Чуда у Снятині. Опісля смерті отця Теофіла Кобринського у 1882 році Іван Гоїв стає керівником дяківських курсів у Снятині. Був відомим хормейстером, якого особисто у грудні 1903 року за талановитий спів нагородив нотами з автографом Микола Лисенко під час його турне Галичиною та Буковиною. З 1905 року Гоїв-старший очолював міську касу «Прут».
Матір'ю Гоїва була донька снятинського мірника Семена Захаркевича, який виконував також і функції старости снятинського передмістя Балки. Дідусь Юліана Гоїва також був добре відомим мировим суддею, який вмів вирішувати будь-які конфлікти між жителями Снятина та Балок.
Юліан був найстаршим із чотирьох синів, четвертим по народженню в родині і другим з шести дітей подружжя, які дожили до дорослого віку. За походженням належав до українських міщан греко-католицького віросповідання. Юліан Гоїв виховувався в дусі глибокого українського патріотизму із розумінням того, що в незалежності від окупаційного режиму на українських землях, в майбутньому Україна повинна бути вільною державою.
У 1908—1912 роках — учень Снятинської цісарсько-королівської реальної школи. Протягом 1908—1909 навчального року здобував переважно відмінні оцінки. Найкраще юнакові давалась рідна мова, іноземні мови (польська, німецька, французька) та природничі й точні науки. Знання мов відіграло важливу роль у роки перебування в полоні під час Першої світової війни, а також у період його діяльності як розвідника у 1920—1930 роках. Також вивчав англійську й італійську мови. Микола Анастазієвський, який був однокласником Гоїва в реальній цісарсько-королівській школі у Снятині згадує Юліана як відмінника.
В липні 1912 року Юліан Гоїв брав активну участь у підготовці та проведенні шостого Січового свята у Снятині та його передмісті Балки. Восени 1912 року після завершення школи Юліан вступив до Технічного університету у Брно. Активний учасник Українського студентського союзу, в тому числі його Снятинської секції (1912—1914). 24 серпня 1912 року обраний заступником голови секції союзу. У ті ж роки дружив із майбутнім командармом ЧУГА, нарком'юстом та генпрокурором УСРР, а тоді ще членом радикальної партії та громадсько-політичним галицьким активістом Василем Порайком. Ця дружба була такою ж щирою, як і наміри Порайка одружитись зі старшою сестрою Юліана Ольгою.
В лавах українського легіону Початок Першої світової війни в серпні 1914 року Юліан Гоїв застав у себе вдома у Снятині. Тоді він перебував на літніх канікулах як студент. Попри благання матері не залишати навчання в чеському Брно, яке стало можливим ціною продажу родинного поля на Августдорфі, Юліан Гоїв вирішив долучитися до військової служби. Його мотивом була не лояльність до цісаря чи австрійської держави, а прагнення служити українській справі. Із формуванням Легіону Українських січових стрільців він пов'язував надію на зародження національного війська та розглядав службу як можливість здобути військовий досвід і зброю для майбутньої боротьби за українські інтереси. Легіону УСС в ту пору лише розпочав своє формування як військова частина.
До лав Легіону українських січових стрільців долучився у серпні 1914 року. Військову присягу склав 3 вересня в Стрию на Львівщині. 28 вересня 1914 року стрілець Юліан Гоїв був підвищений до десятника (). З листопада того ж року в чині десятника перебував у курені Сеня Ґорука. 25 грудня 1914 року зазнав поранення розривною кулею у стегно в боях біля Воловця на Закарпатті. Перебував на тривалому лікуванні в шпиталі при Мукачівському замку.
Взимку 1915 року пройшов лейтенантські курси при корпусі Гофмана в Мукачеві, де отримав звання хорунжого (). На початку весни 1915 року у званні хорунжого командував четою в 1-й сотні Українських січових стрільців. 4 травня в ході евакуації з позицій УСС хорунжий був поранений у ногу на Маківці, де того ж дня потрапив до російського полону. Австрійський дослідник Легіону УСС Ернст Рутковський вказує, що Юліан Гоїв потрапив у полон під час евакуації січових стрільців з власних позицій, перед якими сили ворога переважали. Рутковський зауважує, що в боях за Маківку українські легіонери втратили 35 стрільців вбитими, 69 були поранені, а ще 16 українців потрапили в полон.
Від червня 1915 і до початку 1918 року Гоїв перебував у полоні в Чорному Ярі Астраханської губернії. Окрім нього, ще одним українцем у таборі був Данило Богаченко. Один рік провів в одному бараку з Василем Порайком та Євгеном Коновальцем. Спільно з останнім був лідером серед полонених австро-угорців у Чорному Ярі. За даними Петра Сіреджука, Юліана Гоїва також тримали в таборах для військовополонених австро-угорців в Астрахані та Царицині. За однією з версій звільнився з полону за сприяння Євгена Коновальця у вересні 1917 року, за іншою — зміг покинути табір військовополонених на зламі 1917—1918 років.
На початку 1918 року на короткий час повернувся додому в Снятин. Покращивши свій стан здоров'я, Юліан Гоїв згодом повернувся в Легіон УСС. Влітку 1918 року разом зі своєю частиною перебував на Наддніпрянщині. З грудня 1918 по січень 1920 року служив у складі 1-ї бригади УСС Української галицької армії на командних постах. Брав участь у битвах за Львів і Хирів, боровся з польськими окупантами під час Вовчухівської та Чортківської офензив. З листопада 1918 по 1 березня 1919 року перебував у ранзі хорунжого. З 1 березня по 4 липня 1919 року — четар, з 4 липня 1919 по квітень 1920 року — поручник. До літа 1919 року був командиром чети (взводу), з липня 1919 року — командир сотні.
На службі в ЧУГА У березні — травні 1920 року — командир 2-го куреня 1-ї бригади УСС ЧУГА. Станом на 23 березня 1920 року в курені Гоїва було 340 стрільців та 21 старшини. В березні 1920 року в Балті під час оглядин бригади УСС представниками реввійськради 12-ї армії РСЧА за участі Василя Порайка та Володимира Затонського, Юліан Гоїв був помічений в колоні галицьких старшин Порайком. Впізнавши свого друга і земляка, Порайко наказав Юліану вийти з шеренги і представив його Затонському як активного борця за Україну.
24 квітня 1920 року, щоб уникнути оточення польськими військами й не йти в бій з колишніми побратимами з Дієвої армії УНР, курінь Юліана Гоїва вийшов з позицій біля села Махнівка в напрямку Черкас. 1 травня 1920 року зі слів сотника УГА Ганса Коха, курінь Гоїва був на марші поблизу села Дзюньків. У розташування куреня Гоїва Г. Кох зміг пробитися в одній компанії з Михайлом Михайликом (замполіт ЧУГА) та Володимиром Затонським (член реввійськради 12-ї армії). Кох також стверджував, що згодом курінь Гоїва (реорганізований у 1-й полк ЧУСС / 1-й червоний галицький полк РСЧА) став останньою частиною ЧУГА, яка діяла проти поляків до вересня 1920 року. Колишній комісар 1-го червоного галицького полку Іван Сірко (1920—1921) такого командира 1-го червоного галицького полку як Юліан Гоїв у своїх мемуарах не згадує. Дослідник ЧУГА Олексій Васечко довів, що наприкінці травня 1920 року Юліан Гоїв здав командування куренем командиру однієї із сотень — четарю Петру Шереметі.
За час командування куренем в складі ЧУГА проявив себе як хороший комунікаційник. До прикладу, Мирослав Ірчан згадував, що 16 травня 1920 року командир 2-го куреня ЧУСС у одному з хуторів на Черкащині зіткнувся з інцидентом між червоноармійцями та місцевими селянами. Причиною непорозуміння стала стара австро-угорська форма, у яку були одягнені галичани. Селяни, вважаючи їх польськими військовими, схопили розвідувальний загін куреня, роззброїли бійців і чекали на прибуття основних сил. Прибувши на місце, Юліан Гоїв, який керував куренем, пояснив селянам, що затримані не є поляками. Після цього галичан звільнили, а конфлікт було врегульовано.
В РСЧА У 1920—1923 роках обіймав посади начальника розвідки 132-ї Пластунської бригади (з 1921 — полку) 44-ї дивізії РСЧА, був ад'ютантом командира бригади / полку та служив на інших посадах у цій військовій частині. В 1921 році вперше був заарештований з невідомих причин в Криму і згодом відпущений. За версією історика А. Бойди, Юліан Гоїв міг виконувати в Криму те чи інше бойове завдання в інтересах розвідки або перебувати на відпочинку. У період служби при штабі Українського військового округу Юліан Гоїв продемонстрував значний кар'єрний поступ. У цьому активно сприяв йому начальник відділу розвідки УВО Густав Баар, який був його очільником з 1921 по 1933 роки. Завдяки володінню польською, англійською, французькою та німецькою мовами Юліан Гоїв очолив інформаційний сектор у складі відділу розвідки УВО. З 1924 року Юліан Гоїв проживав у Харкові. Він мешкав за адресою вулиця Пушкінська (нині — вулиця Григорія Сковороди), будинок № 92, квартира № 13, спільно з дружиною Оленою Тимофіївною Гоїв-Рибалко, яка за фахом була лікарем-хірургом. Дружина Гоїва була уродженкою Слов'янська сучасної Донецької області з родини держслужбовця. В тому ж 1924 році в Гоїва відбулась перша повоєнна зустріч з Василем Порайком, які мали спільне бачення щодо українізації в УСРР руками галичан, які масово прибували з Польщі та Чехословаччини до Харкова в пошуках роботи за фахом. В 1928 році за сприяння Юліана з Чехословаччини на Харківщину переїхав його молодший брат Омелян, який пізніше мешкав у смт Покотилівка.