Арка Гейтвей () — монумент заввишки 630 футів (192 м), розташований у Сент-Луїсі, штат Міссурі, США. Арка Гейтвей, облицьована нержавіючою сталлю, є найвищою аркою в світі та найвищою доступною спорудою в штаті Міссурі. Деякі джерела називають її найвищим рукотворним пам'ятником у Західній півкулі. Арка була створена як пам'ятник розширенню території Сполучених Штатів на захід і офіційно присвячена «американському народові». Часто її називають «Воротами на Захід». Арка Гейтвей, розташована в однойменному національному парку — , є національною історичною пам'яткою і популярним туристичним об'єктом, а також міжнародно визнаним символом Сент-Луїса."St. Louis Arch". Modern Steel Construction. 3 (4). American Institute of Steel Construction: 12–14. 1963.Lohraff, Kevin (2009). Hiking Missouri (2nd ed.). Champaign, IL: Human Kinetics. p. 73. ISBN 978-0-7360-7588-6.
Арка була спроєктована фінсько-американським архітектором Ееро Сааріненом у 1947 році. Будівництво почалося 12 лютого 1963 року та завершилося 28 жовтня 1965 рокуLedden, Nicholas (October 6, 2010). «Gateway Arch to celebrate its 45th». St. Louis Business Journal., а загальна вартість склала 13 мільйонів доларів (еквівалент 95,9 мільйонам у 2023 році). Пам'ятник відкрився для відвідувачів 10 червня 1967 року. Він розташований на західному березі річки Міссісіпі, на місці заснування Сент-Луїса у 1764 році."Gleaming $11 Million Arch at St. Louis to Mark Gateway to West". The Christian Science Monitor. August 31, 1962. p. 6.Soroka, Leo (March 15, 1964). "St. Louis Arch Going Up, Up!". Chicago Tribune. p. A3.Wick, Temple (April 25, 1965). "Curving Gateway Arch: Memorial To Pioneers". St. Petersburg Times. p. 9B.
Передісторія
Задум і фінансування (1933–1935)
Наприкінці 1933 року громадський діяч Лютер Елі Сміт, повертаючись до Сент-Луїса з Національного історичного парку Джорджа Роджерса Кларка у Вінсенсі, штат Індіана, звернув увагу на прибережну територію Сент-Луїса й уявив, що будівництво меморіалу в цьому місці не тільки оживить набережну, а й стимулюватиме економіку. Він поділився цією ідеєю з мером Бернардом Дікманном, який 15 грудня 1933 року озвучив її на зустрічі з міськими лідерами. Вони схвалили цю пропозицію, після чого була створена неприбуткова організація — Асоціація меморіалу національного розширення імені Джефферсона (JNEMA, вимовляється як «Jenny May»).Corrigan, Patricia (October 27, 1985). "The Triumph of the Arch: 1965–1986". St. Louis Post-Dispatch. p. 1F, 12F, and 13F. Сміт був призначений головою, а Дікманн — заступником голови.
Метою асоціації було створити «гідний і постійний громадський меморіал людям, які зробили можливим територіальне розширення Сполучених Штатів на захід, зокрема президенту Джефферсону, його помічникам Лівінгстону і Монро, видатним дослідникам Льюїсу і Кларку, а також мужнім мисливцям, трапперам, першопрохідцям і піонерам, які сприяли територіальному розширенню та розвиткові Сполучених Штатів. Меморіал мав нагадувати сучасникам і майбутнім поколінням про історію становлення країни та викликати повагу до патріотичних досягнень цих великих будівничих нашої держави».
Багато місцевих жителів не підтримували ідею витрачати бюджетні кошти на цю справу. Дочка Сміта, Саліз, згадувала, що коли люди говорили йому про нагальніші потреби, він відповідав, що «духовні речі» не менш важливі.
Асоціація розраховувала, що для реалізації проєкту знадобиться 30 мільйонів доларів (близько 561 мільйона доларів у перерахунку на 2023 рік). Вона звернулася до федерального уряду з проханням покрити три чверті витрат (22,5 мільйона доларів).
Пропозиція щодо відновлення набережної не була новою, оскільки попередні проєкти вже здійснювалися, але не здобули популярності. Ідея меморіалу Джефферсона виникла на тлі економічного хаосу Великої депресії та обіцяла створення нових робочих місць. Очікувалося, що проєкт забезпечить роботою 5000 людей на три-чотири роки.James, Richard D. (June 19, 1964). "Poky Pump Primer: St. Louis' Depression Project Nears End in a Boom". The Wall Street Journal. p. 8. Члени комітету почали привертати увагу громадськості, організовуючи збори коштів і випускаючи брошури. Вони також взаємодіяли з Конгресом, складаючи бюджети, готуючи законопроєкти та вивчаючи право власності на обрану ділянку землі, що мала приблизно півмилі завдовжки — від Третьої вулиці до сучасної надземної залізниці.
У січні 1934 року сенатор Беннет Чемп Кларк і представник Джон Кокран подали до Конгресу законопроєкт про виділення 30 мільйонів доларів на меморіал, але він не отримав підтримки через надто велику суму. У березні того ж року спільні резолюції запропонували створення федеральної комісії для розробки меморіалу. Хоча пропозиція вимагала лише схвалення, вона викликала опір, оскільки люди підозрювали, що JNEMA пізніше вимагатиме додаткових коштів. 28 березня законопроєкт Сенату був прийнятий і 5 квітня переданий до Палати представників, яка згодом схвалила його. 8 червня обидва законопроєкти — Сенату та Палати представників — були ухвалені. 15 червня президент Франклін Делано Рузвельт підписав закон, що заснував Комісію меморіалу територіального розширення США. До її складу увійшли 15 членів, призначених Рузвельтом, Палатою представників, Сенатом і JNEMA. Перше засідання відбулося 19 грудня в Сент-Луїсі, де члени комісії оглянули проєкт і заплановане місце розташування.
У грудні того ж року JNEMA розглянула ідею організувати архітектурний конкурс для вибору дизайну пам'ятника. Місцевий архітектор Луїс ЛаБом розробив правила конкурсу до січня 1935 року. 13 квітня 1935 року комісія затвердила пропозиції JNEMA, включно з межами меморіалу, його «історичною значущістю», конкурсом та бюджетом у 30 мільйонів доларів. З лютого по квітень Законодавча асамблея штату Міссурі ухвалила закон, що дозволяв використання облігацій для фінансування проєкту. 15 квітня губернатор Гай Брасфілд Парк підписав цей закон. Дікманн і Сміт звернулися по фінансування до двох агентств Нового курсу — Public Works Administration (PWA) на чолі з Гарольдом Ікесом і Works Progress Administration (WPA) під керівництвом Гаррі Гопкінса. 7 серпня обидва агентства схвалили запити, пообіцявши виділити по 10 мільйонів доларів кожне, і визначили, що управління меморіалом здійснюватиме Служба національних парків. 10 вересня відбулися місцеві вибори, де затвердили виділення 7,5 мільйона доларів (приблизно 140 мільйонів у 2023 році) для розвитку меморіалу.
21 грудня президент Рузвельт підписав указ № 7253, яким схвалив створення меморіалу"Luther Ely Smith: Founder of a Memorial". Experience Your America. National Park Service. March 2001. та виділив територію площею 82 акри як перший Національний історичний об'єкт. Указ також передбачав фінансування в розмірі 3,3 мільйона доларів через WPA і 3,45 мільйона доларів через PWA (загалом 6,75 мільйона).Tranel, Mark (2007). "Introduction". St. Louis Plans: The Ideal and the Real St. Louis. St. Louis: Missouri Historical Society Press. p. 9. ISBN 978-1-883982-61-4. Проєкт мав дві основні цілі — вшанування західного розширення території США та створення робочих місць. Водночас деякі платники податків почали подавати судові позови з метою заблокувати будівництво пам'ятника, називаючи його «марнотратством» («boondoggle»).
Початкове планування (1936–1939)
Використовуючи грант 1935 року в розмірі 6,75 мільйона доларів і 2,25 мільйона доларів у міських облігаціях, Служба національних парків (NPS) придбала історичні будівлі на ділянці меморіалу шляхом конфіскації, а не покупки, та знесла їх. До вересня 1938 року процес конфіскації було завершено. Ця процедура супроводжувалася численними судовими суперечками, які завершилися 27 січня 1939 року, коли Апеляційний суд США визнав законність конфіскації. Загалом 6,2 мільйона доларів були виплачені власникам землі 14 червня.Barnidge v. United States, F.2d 295 (8th Cir. 1939). Знесення розпочалося 9 жовтня 1939 року, коли мер Дікманн витягнув три цеглини зі старого складу.
Противники меморіалу під керівництвом Пола Пітерса звернулися до Конгресу з листівкою під назвою «Громадська необхідність чи звичайне марнотратство». Юрист JNEMA Бон Гіслін вважав, що ці листівки не завдали шкоди проєкту, а лише спонукали членів Конгресу дізнатися про нього більше. Хоча представник Джон Кокран хотів просити Конгрес виділити більше коштів, Гіслін порадив асоціації зберігати низький профіль і утримувати свої позиції під час цієї сесії Конгресу. Він також запропонував опублікувати редакційну статтю в пресі, щоб заявити, що невелика група противників не представляє загальної думки жителів Сент-Луїса, і такі перешкоди мають бути засуджені.
Скорочення витрат Конгресом унеможливило отримання виділених коштів. NPS відповіла, що місто зменшить свій внесок, якщо це зробить федеральний уряд. Вона також заявила, що фінансування було схвалено виконавчим указом, однак керівник NPS Джон Нейгл зауважив, що один виконавчий указ може скасувати інший. У березні 1936 року представник Кокран під час засідання Палати представників заявив, що він «не голосуватиме за жодні заходи для будівництва меморіалу або виділення на нього коштів». Гіслін вважав цю заяву більшою загрозою для проєкту, ніж опозиція Пітерса, оскільки Конгрес міг сприйняти думку Кокрана як відображення громадської думки.
Пітерс і його прихильники закликали Рузвельта скасувати виконавчий указ № 7253 і перенаправити кошти Американському Червоному хресту. Сміт звинуватив їх у протидії будь-яким ініціативам для міста. У лютому 1936 року в журналі «Нейшн» () вийшла редакційна стаття Пола В. Ворда з критикою проєкту.Ward, Paul W. (February 23, 1936). "Washington Weekly". The Nation. 142 (3687): 267–268. Це обурило Сміта, і він прагнув жорстко відреагувати, однак відомий редактор Вільям Аллен Вайт порадив йому не хвилюватися.
Оскільки річка Міссісіпі відігравала важливу роль у формуванні Сент-Луїса як «воріт на Захід», вважалося, що меморіал повинен бути поруч із нею. Проте залізничні колії, побудовані у 1930-х роках на березі, перекривали вид на річку з місця меморіалу. Гарольд Ікс заявив, що колії потрібно прибрати, перш ніж він виділить кошти. Президент міської служби Бакстер Браун запропонував прокласти новий тунель, щоб приховати перенесені колії, і підняти територію над тунелем. Це усунуло б перешкоди та відкрило вид на річку. Хоча архітектор NPS Чарльз Петерсон відхилив цю ідею, пропозиція Брауна стала основою для остаточного рішення.
До травня 1942 року знесення будівель було завершено. Історичні споруди, такі як Старий собор та Старий кам'яний будинок, зберегли через їхню історичну цінність. Проте Старий кам'яний будинок було розібрано в 1959 році з метою відновлення на новому місці, але частини будівлі зникли. Частково його відновили в підвалинах Старої судової палати.Hoppe, Nancy Marie. "Whatever Happened to The Old Rock House?", The Museum Gazette, Jefferson National Expansion Memorial, National Park Service.
Конкурс проєктів (1945—1948)
У листопаді 1944 року Сміт обговорював із Ньютоном Друрі, директором Служби національних парків, дизайн меморіалу, наголошуючи, що він має бути «величним за своїми духовними та естетичними цінностями» і відзначатися «однією центральною особливістю: окремим шпилем, будівлею, аркою або чимось іншим, що символізувало б американську культуру та цивілізацію».