Завод хімії хлору у Дзержинську — колишній виробничий майданчик хімічного спрямування, що діяв у Нижньогородській області Росії.

Виробництво хімічної зброї У середині 1930-х років у Дзержинську (за два десятки кілометрів на захід від Горького) почали зводити підприємство для випуску хімічної зброї, відоме як завод № 96. У 1939-му запустили базове виробництво, яке здійснювало електроліз хлориду натрію з отриманням хлору, каустичної соди та водню. Сіль для електролізу доправляли водним транспортом до пристані в пониззі Оки, звідки транспортували на завод по вузькоколійній залізниці завдовжки біля 5 кілометрів. Також облаштували подачу з Горького газів нафтопереробки, з яких було можливо вилучати етилен та пропілен.

Хоча хлор вже сам по собі може вважатись хімічною зброєю, у Дзержинську він був лише сировиною для отримання інших отруйних речовин:

- класичний етиловий іприт («іприт Левінштейна»), який отримували реакцію етилену та дихлориду сірки;

- стійкий до низьких температур етил-пропіловий іприт («іприт Зайкова»), що був сумішшю продуктів реакцій дихлориду сірки як з етиленом, так і з пропіленом;

- люїзіт, синтез якого відбувається з ацетилену та трихлориду арсену.

Як наслідок, окрім хлору та олефінів майданчик потребував сірку, яку в ті часи у СРСР виробляли копальні Алєксєєвська (Самарська області), Шор-Су (Узбекистан), Гаурдак, Каракум (обидві — Туркменістан), Чангир-Таш (Киргизстан), та арсен, який продукували в Свірську (Іркутска область), Ново-Троїцьку, Карабаші (обидва — Челябінська область), Такелі (Таджикистан), Брічмуллі (Узбекистан). Карбід кальцію для виробництва ацетилену постачав розташований в тому ж Дзержинську Чєрнорєчінський хімічний завод.

З 1941 по 1945 роки виробили 3,4 тисячі тонн «іприту Левінштейна» (випуск припинено в 1942-му), 47,4 тисячі тонн «іприту Зайкова» та 15,9 тисячі тонн люізіту, 4,9 тисячі тонн суміші «іприту Левінштейна» та 23,3 тисячі тонн суміші «іприту Зайкова» та люізіту.

Станом на 1948-й майданчки міг випускати 29 тисяч тонн «іприту Зайкова» та 13 тисяч тонн люїзіту на рік.

Також можливо відзначити, що в документах іприт шифрували як «троліт» (справжній троліт — це негорючий целулоїд), а люїзіт як «персіл».

Інші виробництва електролізного напрямку Наявність на майданчику продуктів електролізу та олефінів дозволило одночасно з випуском хімічної зброї продукувати ряд інших продуктів, як то:

- в тому ж 1939-му запустили виробництво похідної хлору та етилену — дихлоретану. В подальшому цей продукт використовувався для продукування вибухівки, а дегідрогалогенування дихоретану дозволяло отримати вінлхлорид, який був одним з шляхів до виробництва антидетонувальної присадки — тетраетилсвинцю (можливо відзначити, що поряд у Горькому діяв завод з виробництва авіаційного пального, яке якраз і вимагало якмога вищого октанового числа). Випуск мономеру вінлхлориду дозволив з 1944-го продукувати полівінілхлорид;

- соляної кислоти, що є результатом реакції отриманих під час електролізу хлору та водню;

- хлоретану, який можливо отримати реакцією соляної кислоти та етилену. В подальшому хлоретан постачали сусідньому заводу для продукування все того ж тераетилсвинцю;

- наприкінці 1941-го розпочали електроліз розплаву хлориду натрію та хлориду калію на свинцевому катоді, що дозволяло отримувати потрійний сплав натрій-калій-свинець — інший базовий компонент для тетраетилсвинцю;

- в 1949-му почали випуск хлорованого полівінілхлориду (перхлорвінілової смоли);

- в 1949 році ввели в дію обладнання для виробництва капролактаму, вивезене з германського заводу в Лойна. Воно використовувало фенольну технологію, першим етапом якої було гідрування фенолу за допомогою водню — одного з основних продуктів електролізу. Фенол отримували з сусіднього заводу оргскла, де того ж року запустили виробництво фенолу та ацетону кумольним методом;

- в якийсь момент почали продукувати трихлоретилен (відомо, що в першій половині 1970-х з хімічного заводу в Усол'ї-Сибірському до Дзержинську постачали сировину — тетрахлоретан).

Виробництва олефінового напряму Враховуючи тісний зв'язок майданчику з олефінами, він на тимчасовій чи постійній основі мав такі виробництва, як:

- організований під час радянсько-германської війни випуск ізопропанолу (продукт гідратації пропілену), який постачався сусідньому заводу органічного бронескла для продукування ацетону (що було викликане перебоями з поставками з Грозненського ацетон-бутілового заводу). Втім, як нещодавно зазначалось, вже невдовзі після закінчення війни завод оргскла розпочав виробництво ацетону кумольним методом, який дозволяв напряму використовувати пропілен;

- наявність на майданчику етилену дозволила в 1945-му розпочати випуск оксиду етилену, а наступного року запустили виробництво етиленгліколів. Наразі завод оксиду етилену та гліколів є найбільшим діючим «нащадком» колишнього заводу № 96.

При цьому зростання потреби в олефінах призвело до спорудження спеціалізованої піролізної установки, а на початку 1980-х її замінили поставки по етиленопроводу Кстово — Дзержинськ та пропіленопроводу Кстово — Дзержинськ.

Подальший розвиток та закриття майданчику У 1970-х суттєво розширили напрямок полівінілхлориду та почали випускати його методом полімеризації у масі (до того використовували лише суспензійний метод).

У 1980-х роках закрили виробництво капролактаму (хоча майданчик продовжив носити офіційну назву «Капролактам»).

У 1990-х роках на тлі краху планової економіки завод потрапив у кризу, з нього виділили виробництво оксиду етилену та гліколів, а в 2000-му майданчик опинився під контролем холдингу «Сибур», який володів постачальником олефінів — піролізною установкою у Кстово.

Станом на початок 2010-х майданчик все ще випускав хлор, каустичну соду, гіпохлорит натрію, дихлоретан, мономер вінілхлориду та полвівнілхлорид (потужність по останньому становила 42 тисячі тонн на рік). Втім, застарілі технологія та обладнання електролізу призвели до рішення закриття майланчику в 2013 році (натомість «Сибур» запустив сучасне виробництво вінілхлориду у Кстово).

Примітки