Рухи за приєднання Канади до США — рухи, що існували у різні періоди історії у Канаді та Сполучених Штатах Америки, і виступали за анексію частини або всієї території Канади до складу США.
У ранні роки існування Сполучених Штатів чимало американських політичних діячів підтримували ідею вторгнення та анексії територій, які сьогодні є частиною Канади. У Статтях Конфедерації, прийнятих у 1777 році, навіть передбачалося попереднє схвалення вступу провінції Квебек до складу США. Під час Війни за незалежність американці здійснили вторгнення в долину річки Святого Лаврентія, однак були відбиті. Також американці у — тодішній південно-західній частині Квебеку; після завершення війни землі на південь від Великих озер передані новоствореним Сполученим Штатам і стали . Під час війни 1812 року американці знову вдерлися до Британської Північної Америки у відповідь на американських моряків до британського флоту та підтримку британцями корінних народів, які чинили опір американській експансії на захід, але знову зазнали поразки.
Під час та після Громадянської війни в США кілька американських політиків закликали до анексії провінції Канада через матеріальну підтримку Конфедерації з боку , яка, на думку одного історика, подовжила війну на два роки. Основною причиною стали , які здійснювались за допомогою переважно британських кораблів, що постачали зброю з Великої Британії. Агентам Конфедерації, які діяли з території Канади, , що дозволяло використовувати британську колонію як базу для нападів на США, наприклад, у ході . За результатами претензій, висунутих у справі «Алабама» 1872 року, США отримали відшкодування в розмірі 15,5 мільйонів доларів за шкоду, завдану лише британськими конфедеративними рейдерами на торгові судна — згідно з умовами . Історик Джозеф Левітт зазначає:Від часу Вашингтонського договору 1871 року, коли США де-факто визнали новостворений Домініон Канада, Сполучені Штати більше не ініціювали й не підтримували жодних анексіоністських рухів у Канаді. Жодна серйозна політична сила в США не намагалася переконати чи змусити канадців приєднатися до Сполучених Штатів. І з боку Канади також не надходило жодних серйозних ініціатив у цьому напрямку.Опитування свідчать, що лише меншість канадців потенційно підтримали б анексію: від 20 % згідно з опитуванням у 2001 році до лише 7 % в іншому опитуванні тієї ж компанії у 2004 роціLeger Marketing survey, 2004. .
Після приходу до влади у 2016 році, поразки на виборах 2020 року та перемоги на виборах 2024 року, президент США Дональд Трамп відновив заклики до анексії Канади як 51-го штату США. Канадці рішуче відреагували на ці заяви: прем'єр-міністр Джастін Трюдо написав у Твіттер: «Навіть у пеклі сніжка має більше шансів вижити, ніж Канаді стати частиною Сполучених Штатів».
Історичні анексіоністські рухи
1837 Історичні анексіоністські рухи в Канаді зазвичай виникали через невдоволення колоніальним урядом Великої Британії. Групи ірландських іммігрантів обрали шлях збройної боротьби, намагаючись силоміць приєднати півострів між річками Детройт і Ніагара до США під час незначної й нетривалої . Водночас не всі повстанці прагнули об'єднання зі Сполученими Штатами. Попри певні заворушення, рівень невдоволення британським правлінням у Канаді ніколи не досяг тієї межі, яка спричинила Американську революцію 1775 року. Варто зазначити, що приріст населення Канади в кінці XVIII — на початку XIX століть значною мірою забезпечувався коштом лоялістів Британської імперії, які залишили американські колонії під час Революції через свою вірність Великій Британії. У період з 1790 до 1837 року імперські чиновники неодноразово засуджували американський республіканізм і намагалися придушити його вплив.
У 1848—1854 роках значна та добре організована меншість консерваторів у Верхній Канаді виступала за конституційні зміни, змодельовані за зразком американської федеративної системи та Конституції США. Вони критикували спробу Канади наслідувати британську парламентську систему як надто демократичну і водночас деспотичну. На їхню думку, вона знищувала незалежність призначеного губернатора і Законодавчої ради, а також зосереджувала владу в руках Кабінету міністрів. Так звані «республіканські консерватори» вели дебати щодо низки конституційних змін — анексії до США, виборности губернатора та Законодавчої ради, створення федерації британської Північної Америки та імперської федерації. Ці консерватори прийняли ідею «врядування через дискусію» як основу політичного порядкуMcNairn, Jeffrey L. «Publius of the North: Tory Republicanism and the American Constitution in Upper Canada, 1848-54.» Canadian Historical Review 1996 77(4): 504—537. ISSN 0008-3755..
1850-ті Близько 1850 року на прикордонних територіях Квебеку, зокрема в Східних поселеннях, виник серйозний анексіоністський рух. Тамтешня більшість населення мала американське походження й вважала, що об'єднання зі Сполученими Штатами покладе край економічній ізоляції та стагнації регіону, а також позбавить його зростаючої загрози політичного домінування франкоканадців. Діячі цього двопартійного руху, втім, намагалися не демонструвати нелояльність до Британії та активно стримували масові протести на місцевому рівні. Місцева еліта, остерігаючись американської демократії, також відчувала огиду до рабства в США та їхньої мілітаристської експансії. В результаті рух у Східних поселеннях згас так само швидко, як і в Монреалі, особливо після того, як Велика Британія офіційно висловила несхвалення і торгівля зі США почала зростатиLittle, 1992.
У Монреалі в середині століття, на тлі зменшення імміграції та невдоволення скасуванням хлібних законів, що відірвало регіон від британських торгівельних зв'язків, виникла невелика, але організована група, яка виступала за інтеграцію колоній до складу США. Провідною організацією, що відстоювала об'єднання, стала Асоціація анексії, створена 1849 року внаслідок альянсу франко-канадських націоналістів і англомовних бізнесменів у Монреалі, які мали спільний інтерес до республіканського устрою.
опублікований у 1849 році. Прихильники анексії сподівалися, що об'єднання з США надасть Канаді ринки збуту, гарантує національну безпеку та забезпечить фінансування для розвитку Західних територій. Проте сам рух за анексію припинився того ж року. Ідея приєднання ніколи не була надто популярною. Багато канадців залишалися вірними Британській короні, особливо нащадки лоялістів. Франкоканадці остерігалися ще більшого занурення в статус меншини в межах великої держави, а також мали занепокоєння щодо .
1860-ті
Британська Колумбія Державний секретар США Вільям Генрі Сьюард у 1860 році передбачив, що західна частина Британської Північної Америки — від Манітоби до Британської Колумбії — разом із приєднається до Сполучених Штатів. У Великій Британії багато хто, зокрема і The Times of London, скептично дивилися на майбутнє британських північноамериканських колоній і погоджувалися з прогнозами Сьюарда; The Times писала, що Велика Британія виступить проти тільки в тому разі, якщо США спробують завоювати територію силою.
Наприкінці 1860-х років мешканці Британської Колумбії — яка на той момент ще не входила до складу Канади — з острахом сприйняли новину про купівлю Аляски Сполученими Штатами, побоюючись бути оточеними американськими територіями. Деякі жителі прагнули, щоб колонія стала наступною покупкою США. Громадська думка була розділеною: три газети на острові Ванкувер підтримували анексію до США, тоді як три материкові газети виступали проти. Навіть противники анексії визнавали, що Велика Британія занедбала регіон, і що підстави для скарг були обґрунтованими. Проте вже за кілька місяців настрої щодо анексії згасли, а провідні лідери почали схилятися до приєднання до Канадської конфедерації.
У 1867 році поширювалася петиція до королеви Вікторії з вимогою, щоб британський уряд взяв на себе борги колонії та налагодив пароплавне сполучення — або дозволив колонії приєднатися до США. У 1869 році з'явилася друга петиція — цього разу до президента Улісса С. Гранта з проханням про переговори щодо анексії території.
Нова Шотландія Більшість канадців рішуче виступала проти можливости анексії до США. Повідомлення про — законопроєкт, який, всупереч поширеному міту, так і не винесений на голосування — можливо, стало одним із чинників, що підштовхнули до утворення Канадської конфедерації у 1867 році. Більш серйозною загрозою стали — ірландських американців — на прикордонні території в 1866 році, що викликало хвилю патріотизму і зміцнило підтримку конфедераціїDonald Creighton, John A. Macdonald: The Young Politician 1952 pp 438-43.
Втім, у 1860-х роках у Новій Шотландії існував вагомий анексіоністський рух, а меншою мірою — і в Нью-Брансвіку, Квебеку та Онтаріо. в Новій Шотландії, очолювані Джозефом Говом, вважали, що прем'єр Чарлз Топер спричинив приєднання провінції до Канади без належної підтримки громадськости. Гов поїхав до Лондона, де марно намагався переконати уряд скасувати дію майбутнього Акта про Британську Північну Америку, погрожуючи в разі відмови звернутися до США. Ситуація ускладнилася після завершення дії Договору про взаємність 1854 року наприкінці 1866-го, що завдало серйозного удару по економіці — колонія значною мірою залежала від продажу риби до США. Багато хто вважав, що саме вільна торгівля з Америкою є запорукою процвітання. У противники конфедерації здобули майже всі місця — як і в Британській Колумбії, вони не обов'язково виступали за анексію. Вони знову відправили Гов до Лондона з місією звільнити Нову Шотландію, проте 1868 року Британія знову відмовила, побоюючись, що за виходом Нової Шотландії з домініону піде й Нью-Брансвік, що призведе до краху новоствореної державиWarner, Donald F. (1960). The Idea of Continental Union: Agitation for the Annexation of Canada to the United States , 1849—1893. University of Kentucky Press. С. 54–57, 67–93..
Розгнівані жителі Нової Шотландії почали серйозно обговорювати можливість анексії. Стурбований Гов — який прагнув, щоб провінція залишила Канаду, але зберегла зв'язок із Британією — попередив своїх прихильників про небезпеку нелояльности, що розкололо опозицію. Провінційний уряд, у якому домінували радикали, що тепер також виступали проти Гова, вирішив, що у разі нової відмови Лондона він захопить федеральні установи й односторонньо оголосить про анексію, сподіваючись, що Британія не застосує силу. Гов, не маючи іншого вибору, залишив лави противників конфедерації. Хоча в березні 1869 року він із незначною перевагою знову обраний до федерального парламенту вже як прихильник конфедерації, того ж року підтримка сепаратизму та анексії зросла. Проте вже до 1871 року рух майже зник: федеральний уряд пообіцяв зміни в податковій політиці, економіка почала відновлюватися, а США погодилися на вільну торгівлю канадською рибою.
1880-ті Гомеопат, уродженець Квебеку , у 1880-х і 1890-х роках висловлював розчарування канадським політичним проєктом. Автор і колишній ведучий літературного салону у Квебеку, він раптово переїхав до Бостона в 1882 році. Спершу вітаючи ідею Конфедерації, згодом Бендер став затятим прихильником анексії США і своєрідним посередником між культурами — він допомагав американським читачам краще зрозуміти франко-канадську культуру.
У 1883 році в журналі Бендер писав, що багато канадців вважають анексію до США неминучою — «ще за життя нинішнього покоління, якщо не раніше». На його думку, католики — близько чверті населення Канади — надавали перевагу анексії через британське правління в Ірландії. До них приєднувалася більшість молоді віком до 40 років, яка сприймала США як багатого сусіда з багатьма можливостями. (Автор вважав, що відсутність активного анексіоністського руху частково пояснюється тим, що багато хто реалізовував цю ідею просто емігруючи до США — як це вже зробили понад мільйон канадців).