Військо́вий обо́в'язок у Німе́ччині — встановлений законом обов'язок громадян Німеччини чоловічої статі проходити військову службу у Збройних силах Федеративної Республіки Німеччина. Призов на основну військову службу згідно з § 5 Закону про військовий обов'язок було призупинено з 1 липня 2011 року. Відтоді військовий обов'язок обмежується (досі не насталими) станом напруженості та оборони., Art. 1, Abs. 1a und 2

Історія Від епохи Наполеона до заснування Німецької імперії До реформ, які Пруссія провела під впливом поразки у війні проти Франції 1807 року, належало в рамках Визвольних війн 1813–1814 років запровадження загального військового обов'язку. Це було пов'язано з принциповим підвищенням статусу солдата, оскільки доти прості солдати вважалися суспільно декласованими. Військова служба, до якої призивали також синів шляхти та буржуазії, тепер вважалася почесною службою, а армія — «школою нації». Військовозобов'язані з «освічених класів» могли записуватися «однорічними добровольцями» і після цього року мали перспективу подальшого навчання на офіцера резерву (що було пов'язано з великим суспільним престижем). Серед усіх великих європейських держав лише Пруссія після Наполеонівських війн зберегла свою систему загального військового обов'язку та модернізувала її, незважаючи на конфлікт щодо армії у 1860-х роках.

В інших німецьких та більшості європейських держав необхідну кількість рекрутів серед придатних за результатами медичного огляду визначали жеребкуванням. Однак той, хто витягнув жереб, міг виставити замість себе оплаченого ним замісника, тому в цих арміях служили переважно чоловіки з бідніших верств населення. Після закінчення терміну служби вони знову ставали замісниками замість іншого військовозобов'язаного, так що армії, як і французька, фактично складалися з професійних солдатів. Інші німецькі держави (наприклад, Австрія) призивали лише частину військовозобов'язаних, незважаючи на численні особливі положення, на дуже тривалий термін служби — 14 років.

Після того, як прусська система військового обов'язку довела свою ефективність у Дансько-прусській війні 1864 року та в Австро-прусській війні 1866 року, її перейняли інші німецькі держави. Внаслідок набуття чинності Зобов'язання до військової служби для Північнонімецького союзуЗакон, що стосувався Зобов'язання до військової служби для Північнонімецького союзу, згодом мав стати визначальним для всієї Німецької імперії. у листопаді 1867 року було також оновлено положення про службу однорічних добровольців та їхнє право на отримання звання офіцера резерву, що доти було закріплено у військовому законі 1814 року. Згідно з новим законом, кандидати тепер могли обирати військову частину, в якій вони хотіли б стати офіцерами резерву після року дійсної служби. У роки після поразки Франції у Франко-прусській війні 1870–1871 років більшість держав Європи запровадили прусську модель. У Німецькій імперії потім регулярно видавалися «Закони, що стосуються чисельності німецької армії в мирний час». Відповідно до цього зразка, у багатьох державах встановився орієнтир для чисельності збройних сил, який забезпечувався за допомогою військового обов'язку, приблизно 1 % від населення. Найзначнішим винятком була Велика Британія. У Першій світовій війні — після того, як Велика Британія та США також запровадили військовий обов'язок — переважна більшість солдатів були військовозобов'язаними.

Кайзерівська Німеччина, Веймарська республіка та нацистський період

Загальний військовий обов'язок було врегульовано Законом, що стосується зобов'язання до військової служби Північнонімецького союзу від 9 листопада 1867 рокуGesetz, betreffend die Verpflichtung zum Kriegsdienste des Norddeutschen Bundes vom 9. November 1867 () та статтями 57 і наступними Закону, що стосується конституції Німецької імперії від 16 квітня 1871 рокуGesetz, betreffend die Verfassung des Deutschen Reichs (Reichsverfassung) vom 16.4.1871 Скан на Вікісховищі (), а також Імперським військовим законом від 2 травня 1874 рокуReichs-Militärgesetz vom 2. Mai 1874, Reichsgesetzblatt 1874, Nr. 15, S. 45–64 Скан на Вікісховищі (). Ця система військового обов'язку в основних рисах була взята за зразок пізнішими німецькими арміями, а також часто використовувалася на міжнародному рівні.

Військовий обов'язок починався з досягнення 17-річного віку. Військовозобов'язаний не міг бути представлений іншою особою при виконанні цього обов'язку. Ландштурм складався з військовозобов'язаних віком від 17 до 42 років, які не належали ні до армії, ні до флоту.Gesetz über den Landsturm vom 12. Februar 1875, Reichsgesetzblatt 1875, Nr. 7, Seite 63–64 Скан на Вікісховищі () В Імперській конституції було встановлено, що кожен придатний до військової служби німець протягом 7 років, з 20 до 28 років, належав до регулярної армії. В Імперському військовому законі це положення було деталізовано. Військовий обов'язок починався з 1 січня року, в якому виповнювалося 20 років. Військовозобов'язані підлягали призову. Військовий обов'язок тривав до 31 березня року, в якому виповнювалося 39 років. Існував обов'язок регулярно з'являтися до відповідних органів, доки не буде прийнято рішення про їх використання. Для контролю цього положення громади вели так звані облікові списки. Активна служба тривала 3 роки (піхота тощо). Після цього слідували 4 роки в резерві (з 1893 рокуGesetz, betreffend die Friedenspräsenzstärke des deutschen Heeres vom 3. August 1893, Reichsgesetzblatt 1893, Nr. 30, S. 233–235 Скан на Вікісховищі () змінено на 2 роки або 5 років). Кавалерія та кінна артилерія проходили дійсну службу протягом трьох років. До досягнення 31-річного віку тривав обов'язок перебування на обліку в категорії резервістів, що не пройшли дійсну службу. До цієї категорії належали насамперед придатні, але надлишкові особи, потім менш придатні або звільнені з інших причин, які не були призвані на дійсну військову службу. Чоловіки, які проходили дійсну службу менше 2 років, наприклад, однорічні добровольці, залишалися відповідно довше в резерві. Резерв слугував для доповнення активної армії. Солдати, які добровільно служили довше 2 років, служили відповідно коротше в Ландвері І. Решту років до 31 березня року, в якому виповнювалося 39 років, вони належали до Ландверу ІІ. Солдати, які добровільно вступили на службу до досягнення 20-річного віку, відповідно раніше виходили з Ландверу ІІ. При пізнішому вступі до активної армії через недостатній фізичний розвиток, прохання з огляду на цивільні обставини або відстрочку до 5 років, щоб не переривати професійну діяльність, військовозобов'язаний служив у Ландвері ІІ не довше, а також лише до свого 39-річчя. З 31 березня року, в якому йому виповнювалося 39, до 45 років він служив у Ландштурмі ІІ. Усе це регулювання стосувалося мирного часу, під час війни переходу з постійної армії до Ландверу не відбувалося.Friedrich von Merkatz: Unterrichtsbuch für die Maschinengewehr-Kompagnien Gerät 08 (), Berlin 1918, S. 67–68

Зміни в часовому розподілі за категоріями стану у відпустці приніс Закон, що стосується змін військового обов'язку від 11 лютого 1888 року, зокрема продовження обов'язку служби в ландштурмі до досягнення 45-річного віку.Gesetz, betreffend Aenderungen der Wehrpflicht vom 11. Februar 1888, Reichsgesetzblatt 1888, Nr. 4, S, 11–21; Повний текст. (Wikimedia Commons) ()

Кількість призваних на військову службу визначалася розміром армії. У статті 60 Конституції Північнонімецького союзу чисельність армії в мирний час була встановлена на рівні 1 % населення 1867 року. Майбутнє визначення чисельності армії в мирний час регулювалося імперським законодавством, яке надавало Рейхстагу значне право голосу.Однак це не стало загостренням ситуації, хоча і супроводжувалося збільшенням чисельності армії. Саме націонал-ліберали та Прогресивна партія бачили в номінальному встановленні чисельності армії обмеження бюджетного права Рейхстагу, оскільки це перетворювало затвердження військового бюджету на фарс. Безумовно, Бісмарк виніс уроки з Прусського конституційного конфлікту. Проте швидке зростання населення з 1871 року призвело до того, що між заснуванням Імперії та початком Першої світової війни лише 63 % військовозобов'язаних чоловіків були призвані до лав армії. Навіть у період посиленого озброєння, як-от у 1912 році, співвідношення чисельності армії до загальної кількості населення становило лише 0,923 %. Ефективний і, отже, справедливий призов став можливим лише на початку Першої світової війни з указом про загальний військовий обов'язок від 3 вересня 1914 року, §§ 9, 10, 11, 12, 16. Але він також став законодавчою основою, яка перетворила відносно невелику, порівняно з супротивниками, армію на мільйонну.Oliver Stein, die deutsche Heeresrüstungspolitik 1890–1914 (), Seiten 119,120

Німеччина у 1919 році на підставі Версальського мирного договору була змушена відмовитися від військового обов'язку, «щоб уможливити початок загального обмеження озброєнь усіх націй».Стаття 173 Рейхсвер був професійною армією, обмеженою 115 000 особами. Він перетворився на «державу в державі», де зосереджувалися антиреспубліканські сили, особливо консервативно-націоналістичного та антисемітського спрямування.

Провал Женевської конференції з роззброєння спонукав кабінет Гітлера, який перебував при владі в Німеччині з січня 1933 року, вийти з Ліги Націй у жовтні 1933 року та відновити обов'язкову військову службу 16 березня 1935 року Законом про розвиток збройних силRGBl. 1935 I, S. 375 ( 1935 I, с. 375). Цей крок був давно підготовлений і не спричинив жодних контрзаходів з боку Ліги Націй.Die Wiedereinführung der allgemeinen Wehrpflicht 1935 () у LeMO-Zeitstrahl Німецького історичного музею. Того ж року, згідно з німецько-британською військово-морською угодою, Велика Британія дозволила Німеччині переозброїти свій флот понад чинні обмеження Версальського договору.Zusammenfassung der Ereignisse bei Golo Mann: Deutsche Geschichte des 19. und 20. Jahrhunderts. S. Fischer, Frankfurt (Main) 1979, ISBN 3-10-347901-8, S. 849–852. () Військовий обов'язок згідно з додатково виданим Військовим законом від 21 травня 1935 рокуRGBl. I S. 609 ( I с. 609) тривав з досягнення 18-річного віку до 31 березня, що наставав після досягнення 45-річного віку. Однак коло німецьких чоловіків, які підлягали виконанню військового обов'язку, могло бути «під час війни та за особливих надзвичайних обставин» розширене імперським військовим міністром, а з указу фюрера від 4 лютого 1938 року — начальником Верховного командування Вермахту.Wehrgesetz vom 21. Mai 1935 (RGBl., Teil I, S. 609 ff.) () З Постановою про розширення військового обов'язку від 12 серпня 1943 року вже 17-річних юнаків призивали на військову службу, і вони йшли безпосередньо з таборів військової підготовки до Вермахту,„Vorstufe der Rekrutenausbildung“ – Die Wehrertüchtigungslager der HJ im Krieg. («Попередній етап підготовки новобранців» – Табори військової підготовки Гітлерюгенду під час війни.) Jugend! Deutschland 1918 bis 1945. Проєкт Центру документації націонал-соціалізму міста Кельна, дата-доступу 9 грудня 2024. як офіційно називався Рейхсвер з 1935 року.

У 1935 році першими до проходження однорічної служби були призвані чоловіки 1914 року народження (у Східній Пруссії — 1910 року народження).Reichsgesetzblatt 1935, Teil I, S. 697 ( 1935, частина I, с. 697) Проходженню військової служби передувала піврічна трудова повинність, до якої перших військовозобов'язаних 1915 року народження призвали 1 жовтня 1935 року. Чоловіки «білих» років народження (до 1914 року) проходили лише дво-, а згодом тримісячну скорочену підготовку. 24 серпня 1936 року термін обов'язкової служби було продовжено з одного до двох років.RGBl. 1936, Teil I, S. 706 ( 1936, частина I, с. 706)

Друга світова війна закінчилася в Європі беззастережною капітуляцією Вермахту 8/9 травня 1945 року. Законом Контрольної ради № 8 від 30 листопада 1945 року було скасовано Військовий закон, а отже, і військовий обов'язок, а Законом Контрольної ради № 34 від 20 серпня 1946 року Вермахт було розпущено.