Економіка шумерів базувалася на контролі зрошуваних земель, централізованій системі розподілу продукції і широкому використанні писемних облікових записів. Виникнення клинопису було пов’язане саме з обліком врожаїв, ресурсів і плат за роботу – так, найдавніші таблички фіксують поставки ячменю та пшениці. Загалом шумерська економіка забезпечувала високий рівень надлишків: зерно і продукти тваринництва формували основне багатство держави.

Найдавніша і найрозвиненіша урбанізована цивілізація Шумер існувала на півдні Межиріччя від епохи Урук (прибл. 4000–3100 рр. до н.е.) до падіння III династії Ура (прибл. 2000 р. до н.е.) і внесла значний вклад в формування інших цивілізацій.

Сільське господарство

Населення займалося мисливством, збиранням, а також поступово опановувало скотарство і вирощування злакових культур. Згодом люди дедалі більше покладалися на одомашнених тварин і хліборобство. Перші згадки про використання плуга з’являються лише наприкінці IV тис. до н.е. у вигляді піктограм на глиняних табличках з Урука. Це було рало — просте дерев’яне знарядя, яке прорізало борозну в ґрунті, не перевертаючи його. Такий плуг залишався майже незмінним упродовж всієї історії Месопотамії. Його тягли воли. Від 2300 р. до н.е. зустрічаються зображення насіннєвих плугів — з лійкою, через яку насіння одразу засівалося в борозну.

Землеробство Шумери успішно освоїли зрошуване землеробство в посушливому південному Межиріччі. Вирощували переважно ячмінь та пшеницю – основні зернові, а також просо, емер (полбу) та інші злаки. Перевагу надавали ячменю через його стійкість до солонцюватих ґрунтів і відносно більший врожай. Дослідження показали, що ячмінь краще себе почуває на низькородючому ґрунті та в умовах обмеженого поливу. До винайдення іригації, інтенсивне землеробство часто виснажувало ґрунти, спричиняючи деградацію земель і занепад господарств.

Система поливних каналів та дамб дозволяла стабільно вирощувати ці культури, забезпечуючи утворення продуктового надлишку. Недавні археологічні дослідження показали, що навколо древнього храмового центру Еріду існувала складна мережа зрошувальних каналів – понад 200 великих каналів і близько 700 малих, що зв’язували сотні господарств. З часом ця мережа охоплювала значну частину південного Межиріччя, де через недостатню кількість опадів сільське господарство було можливим лише завдяки штучному зрошенню.

Сільськогосподарський рік розпочинався наприкінці жовтня або в листопаді з оранки та сівби, коли очікували на зимові дощі. У разі затримки опадів виникала загроза голоду, тому чиновники регулярно звітували царю про стан врожаю та кількість опадів. Збір урожаю відбувався наприкінці квітня – у червні. Весняні повені, спричинені таненням снігів у горах, припадали на період дозрівання врожаю, тож надлишок води спрямовували в заболочені чи непридатні для обробітку землі. Більшість селян користувалися знаряддями праці з місцевих матеріалів — глини, каменю і дерева. Працівникам храмових і царських маєтків з III тис. до н.е. іноді видавали мідні або бронзові інструменти, а з I тис. до н.е. — залізні, хоча метал був цінним ресурсом і жорстко контролювався.

Рослинництво Рослинництво супроводжувалося культивацією плодових дерев, особливо фінікової пальми, а також овочів і бобових (горох, сочевиця, цибуля, часник, салат, ріпа, огірки тощо). Фінікова пальма була важливою культурою: з її плодів робили солодкий «пальмовий мед» (; шумер. lal), а також застосовували штучне запилення дерев. Згодом з'явилися й інші культури: буряк, груші, гранати, горіхи та різні трави.

З приблизно 4000 р. до н.е. люди почали використовувати молоко овець, кіз і корів для виготовлення масла. М’ясо вживалося переважно заможними верствами — це була розкіш, доступна не кожному. Їли баранину, козлятину, яловичину, птицю, а також делікатеси — газелей, мишей і сарану. Значне місце в господарстві займали риболовля та заготівля риби через сушіння, соління і копчення. Вівці й кози були цінні не лише як джерело харчів, а й завдяки вовні й шерсті. До винайдення ножиць вовну не стригли, а вичісували. Стандарти з Ура (бл. 2600 р. до н.е.) демонструють, що вже тоді тварин цілеспрямовано розводили для отримання довгої вовни.

Тваринництво

Тваринництво було невід’ємною частиною господарства: розводили худобу (велику рогату – биків, волів і корів; і велику отару – овець, кіз) для м’яса, молока, шкіри та вовни. Також використовували молоко кіз і корів для виготовлення масла. М’ясо вживалося переважно заможними верствами — це була розкіш, доступна не кожному. Їли баранину, козлятину, яловичину, птицю, а також делікатеси — газелей, мишей і сарану. Вівці й кози були цінні не лише як джерело харчів, а й завдяки вовні й шерсті. До винайдення ножиць вовну не стригли, а вичісували. Стандарти з Ура (бл. 2600 р. до н.е.) демонструють, що вже тоді тварин цілеспрямовано розводили для отримання довгої вовни. Для перевезення вантажів і розорювання полів використовували ослів і бичачу тяглову силу: бик був головною робочою тягловою твариною, а осел – основним транспортом. Коні в Шумері з’явилися лише в пізніші часи, імовірно з півдня. Таким чином, аграрна діяльність («землеробство і скотарство») лежала в основі шумерської економіки і забезпечувала ресурсну базу для інших секторів.

Ремесла та виробництво

Поряд із сільським господарством у шумерській економіці важливе місце займали ремесла і виробничі галузі. Ремісниче виробництво було організоване як у формі дрібних приватних майстерень, так і у великих централізованих господарствах, контрольованих храмами й царською адміністрацією. Ремісники часто працювали в межах палацових або храмових комплексів, отримуючи натуральну оплату за свою працю або частку від виробленого продукту.

Гончарство Шумери винайшли та широко використовували технологію гончарства. Саме в південному Межиріччі вперше з’являється гончарне колесо — винахід, що започаткував масове й стандартизоване виробництво кераміки (датується приблизно 3500–3200 рр. до н.е.). Завдяки цьому технологічному прориву зросла продуктивність праці та якість виробів. Археологічні знахідки в Урі, Лагаші, Еріду, Уммі свідчать про велику різноманітність гончарної продукції: це зокрема амфори, чаші, глечики, миски, контейнери для зберігання зерна й рідини, а також фігурки людей і тварин, дитячі іграшки й численні циліндричні печатки. Часто гончарні вироби фарбували, щоб зробити їх привабливішими.

Текстильне виробництво Текстильна індустрія відігравала ключову роль у економіці Шумеру. В ранньому періоді (до середини III тис. до н.е.) домінував льон, проте з часом перевагу здобула вовна, що була легшою у виробництві, краще зберігалась і мала ширший спектр використання. До періоду III династії Ура (бл. 2112–2004 рр. до н.е.) частка лляного текстилю становила менш як 10% — більшість тканин виготовляли з вовни, яка надходила з великих храмових отар овець. З'являються масштабні ткацькі майстерні з десятками і навіть сотнями спеціалізованих працівників: прядильниць, ткачів, фарбарів та швачок.

Шумери виробляли різноманітний текстиль: одяг (туніки, головні убори), килими, мішки, покривала й навіть ритуальні тканини для храмів. Лляні вироби залишались предметом розкоші, доступним переважно елітам. Їх імпортували або виготовляли у малих кількостях в межах окремих майстерень.

Металургія Металургія була високорозвиненою галуззю шумерського господарства. Мідь використовувалась у Південній Месопотамії ще з середини IV тис. до н.е., а з другої половини III тис. до н.е. з’являються перші зразки бронзи — сплаву міді з оловом, яке, ймовірно, імпортували з території сучасного Ірану або Центральної Анатолії. У текстах згадуються горни, де для плавки використовували спеціальні флюси, а повітря нагнітали за допомогою міхів і заслінок.

Ремісниче виробництво металів було глибоко спеціалізованим. Існували загальні ковалі (; шумер. simug), фахівці з міді (; шумер. simug urudu), бронзники (; шумер. simug zabar), зброярі, виробники наконечників стріл і лез (; шумер. tibira), а також ювеліри. Майстерні були організовані переважно при храмах і палацах, проте деякі ремісники працювали незалежно. Металічні вироби — зокрема прикраси, зброя, інструменти, посуд — експортували до Еламу, Сирії, Анатолії, Леванту та навіть Єгипту, що засвідчує широкі торгові зв’язки.

Інші види мистецтва

До інших важливих галузей виробництва належали:

Шкіряне виробництво — виготовлення сандаль, сумок, ременів, бурдюків і бойових обладунків. Сировиною служили шкури овець, кіз, великої рогатої худоби. Корзиноплетіння — плели кошики, мішки, ящики для транспортування зерна і рідини. Часто використовували очерет і фінікове волокно. Деревообробка — з огляду на брак лісів у південному Межиріччі деревину (зокрема кедр, кипарис, дуб) імпортували з Загросу і Леванту. З дерева виготовляли меблі, двері, човни, інструменти. Будівництво — основним матеріалом була необпалена або обпалена глиняна цегла. Будівельники створювали як звичайні житла, так і складні архітектурні об’єкти: храми (зикурати), мури, канали.

Всі ці ремесла підтримували й забезпечували економічну самодостатність шумерських міст-держав. Особливо важливу роль у виробничій системі відігравали храмові господарства, які мали власних фахівців, сировинну базу і розгалужену мережу обміну продукцією.

Торгівля Торгівля була однією з ключових складових шумерської економіки, що забезпечувала міста-держави необхідними ресурсами, яких бракувало в природному середовищі південного Межиріччя. Систематичний обмін товарами, як у межах Шумеру, так і за його межами, сприяв економічній спеціалізації, зростанню урбанізації та інтеграції з іншими культурами стародавнього Сходу.

Внутрішня торгівля

Річкова система Євфрату й Тигру, а також мережа штучних каналів дозволяли ефективно переміщати товари між шумерськими містами. Водний транспорт відігравав провідну роль: модель човна доби Джемдет-Наср (бл. 3000 р. до н.е.), знайдена в Урі, засвідчує широке використання човнів у господарських цілях. Крім водних шляхів, активно використовувались сухопутні каравани — особливо для доставки товарів у віддалені регіони. Купці, яких часто фінансували або направляли храмові установи чи палаци, перевозили продукти сільського господарства (ячмінь, пшеницю), текстиль (вовняні тканини), вироби з металу, ремісничу продукцію, а також сировину (дерево, камінь, шкіру).

Внутрішній ринок був тісно пов’язаний із системою перерозподілу продукції через храмові та царські господарства. Міста часто обмінювались ресурсами відповідно до їхньої спеціалізації — наприклад, Лагаш, відомий текстилем, міг постачати вовняні тканини в обмін на зерно з Уру.

Зовнішня торгівля

Зовнішня торгівля Шумеру почала набирати значного розмаху вже в період династії Гудеа (бл. 2144–2124 рр. до н.е.) і надалі тільки посилювалася. Морське узбережжя на півдні — з виходом до Перської затоки — перетворило шумерські порти (особливо міста Лагаш, Урук і Умма) на стратегічні центри транзиту. Шумери торгували з низкою культур і регіонів:

Анатолія: постачала золото, срібло, свинець, лазурит і рабів; Ліван: був основним джерелом кедрового дерева — цінного будівельного матеріалу, недоступного в самому Шумері; Загрос і Елам: забезпечували міддю, напівдорогоцінним камінням (особливо діоритом, хлоритом), худобою та деревиною; Дільмун (сучасний Бахрейн): важливий транзитний пункт для товарів з південної Персії й Індії, а також постачальник деревини, фініків, можливо — перлів; Маган і Мелухха: Маган (ймовірно сучасний Оман) був джерелом міді, а Мелухха, з якою ідентифікують Індську цивілізацію (Хараппу), — екзотичних товарів, таких як слонова кістка, чорні породи дерева, спеції та мушлі.