Арлі Рассел Гохшильд (англ. Arlie Russell Hochschild, [ˈhoʊkʃɪld]; нар. 15 січня 1940) — американська професорка соціології, почесна професорка Каліфорнійського університету в Берклі, а також письменниця. Гохшильд тривалий час зосереджується на дослідженні людських емоцій, які лежать в основі моральних переконань, соціальних практик і суспільного життя загалом.

Вона є авторкою десяти книг, зокрема «Вкрадена гордість: втрата, сором і піднесення правих» (Stolen Pride: Loss, Shame, and the Rise of the Right, The New Press, 10 вересня 2024 р.), у якій досліджує життя містечка в Аппалачах, що бореться за виживання, зосереджуючи увагу на політичному дискурсі навколо теми незаслужено втраченої гідності. Цю книгу Барак Обама включив до списку десяти своїх «улюблених книг 2024 року».

«Вкрадена гордість» є своєрідним продовженням попередньої праці Гохшильд — «Чужі на своїй землі: гнів і жалоба американських правих» (Strangers in Their Own Land: Anger and Mourning on the American Right), яка стала бестселером New York Times і фіналістом Національної книжкової премії. Журналіст Дерек Томпсон охарактеризував її як «Розеттський камінь» для розуміння політичного піднесення Дональда Трампа.

У цих та інших книгах Гохшильд продовжує соціологічну традицію Ч. Райта Міллса, встановлюючи зв’язки між приватними проблемами та суспільними питаннями. У межах цього підходу вона аналізує способи, за допомогою яких ми розпізнаємо, звертаємо увагу, оцінюємо, викликаємо та пригнічуємо — тобто управляємо — емоціями. Вона застосовує цей підхід до аналізу сімейного, трудового та політичного життя. Її роботи перекладені 17 мовами.

Окрім наукової діяльності, Гохшильд є авторкою дитячої книжки під назвою «Колін — дівчина-питання» (Colleen the Question Girl), ілюстрованої Гейл Ешбі. Біографія Арлі Гохшильд народилася в Бостоні, штат Массачусетс, у родині Рут Ален (до шлюбу Ліббі) та Френсіса Генрі Рассела, дипломата, який служив у Ізраїлі, Новій Зеландії, Гані та Тунісі . У своїй книзі "Чужі на своїй землі" вона згадує, що її перший досвід спілкування з людьми, які відрізняються від неї, походить із власного дитячого переконання, що вона була «татовою помічницею» — хоча, як вона згодом усвідомила, він сам, ймовірно, так не думав.

1965 року вона одружилася з письменником Адамом Гохшильдом. У шлюбі народила двох синів — Девід і Габріель. 1964 року Арлі та Адам брали участь у русі за громадянські права у Віксбурзі, штат Міссісіпі.

Освіта та академічна кар'єра Гохшильд закінчила Свортмор-коледж 1962 року, здобувши ступінь бакалавра з міжнародних відносин. Здобула ступені магістра (1965) і доктора філософії (1969) у Каліфорнійському університеті в Берклі, до якого приєдналася як викладачка після роботи в Університеті Каліфорнії в Санта-Крусі 1969–1971 роках.

Галузі досліджень Використовуючи глибинні інтерв’ю та тривале спостереження, Арлі Гохшильд занурювалася у різноманітні соціальні світи, щоб дослідити механізми емоційної взаємодії, ролі, ідентичність та соціальні зміни. Вона писала про мешканців малозабезпеченого житлового комплексу для людей похилого віку у своїй першій книзі «Несподівана спільнота» (The Unexpected Community, 1973); про стюардес і працівників служби стягнення боргів, які здійснюють так звану емоційну працю, у знаковій праці «Кероване серце» (The Managed Heart, ⁣ 1983); про працюючих батьків, які намагаються справедливо розподілити обов’язки догляду за дітьми та хатньої роботи, у «Другій зміні» (The Second Shift, 1989, співавтор А. Мачунґ); про корпоративних працівників, які функціонують у культурі трудоголізму, у книзі «Часова зв’язка» (The Time Bind, 1997).

Гохшильд також брала інтерв’ю у працівників сервісної сфери, які виконують емоційну працю від імені інших: доглядальниць за дітьми й людьми похилого віку, весільних організаторів, помічників з онлайн-знайомств. Ці дослідження стали основою книги «Аутсорсована самість» (The Outsourced Self, ⁣ 2012). Спільно з іншими авторками вона також досліджувала досвід філіппінських жінок, які покидають власні родини, щоб працювати няньками в американських сім’ях, у збірці «Глобальна жінка» (Global Woman, 2003)

У збірці есеїв «То як справи в родині та інші» (So How’s the Family? And Other Essays, 2013) вона порушує питання емоційної праці: коли ми її виконуємо добровільно, а коли — ні? — а також проблеми емпатії та стратегії «знаходження сенсу» в умовах дефіциту часу на родину.

Її два найновіші дослідницькі проєкти зосереджені на соціальних основах політичного піднесення американських правих. У книзі «Чужі на своїй землі» (Strangers in Their Own Land, 2016) вона провела п’ятирічне етнографічне дослідження у Луїзіані серед прихильників руху «Чайна партія». Вона ставить складні запитання: чому мешканці другого найбіднішого штату США голосують за політиків, які виступають проти федеральної допомоги? Чому виборці в регіоні з одним із найвищих рівнів забруднення довкілля підтримують кандидатів, які протидіють екологічному регулюванню? У пошуках відповідей вона формулює поняття «глибока історія» (deep story) — емоційно забарвлену оповідь, яку поділяє спільнота і яка допомагає їй інтерпретувати свій досвід.

Книга стала фіналістом Національної книжкової премії та увійшла до списку десяти найкращих документальних книг десятиліття за версією Бостонської публічної бібліотеки

У своїй майбутній книзі «Вкрадена гордість: втрата, сором і піднесення правих» (Stolen Pride: Loss, Shame, and the Rise of the Right, ⁣ 2024) Гохшильд досліджує життя у найбілішому та другому найбіднішому окрузі США. У цьому регіоні співпало одразу кілька криз: вугільна промисловість зазнала краху, розгорнулася хвиля опіоїдної залежності, а 2017 року до міста мав прибути марш білих націоналістів — попередник сумнозвісного мітингу «Об’єднаймо правих» у Шарлотсвіллі, штат Вірджинія. Цей округ голосував за Дональда Трампа з розгромною перевагою — 80 % голосів 2016 і 2020 роках.

Гохшильд досліджує культуру гордості мешканців регіону, а також соціальні наслідки нав’язаного почуття сорому. Через цю призму вона пропонує розуміння сучасної американської політики, а також — ширших історичних і культурних процесів.

Емоції в соціальному житті: почуття панують та емоційна праця Гохшильд стверджує, що людські емоції — радість, смуток, гнів, захоплення, ревнощі, заздрість, відчай — частково є соціальними. Кожна культура, на її думку, надає своїм членам прототипи почуттів, які, подібно до різних клавіш на фортепіано, налаштовують нас на певні внутрішні ноти. Наприклад, вона наводить приклад таїтян, у мові яких існує одне слово — «хворий», що охоплює спектр переживань, які в західній культурі поділяються на заздрість, депресію, горе чи смуток. Тобто культура визначає не лише те, що ми можемо відчувати, а й те, що ми визнаємо як почуття. Вона керує актом розпізнавання емоцій, пропонуючи соціально схвалений репертуар почуттів.

У своїй книзі «Кероване серце» (The Managed Heart, 1983) Гохшильд цитує чеського письменника Мілана Кундеру, який звертає увагу на слово «літість» — складне поняття, що описує невизначене прагнення, змішане з докором сумління і горем. Це емоційне сузір’я, зауважує Гохшильд, не має точного відповідника в жодній іншій мові. Проте це не означає, що люди з інших культур ніколи не переживають літість — радше, їх просто не «запрошують» розпізнати й висловити саме це почуття.

Ми не просто відчуваємо те, що відчуваємо, — припускає Гохшильд. Ми намагаємося почуватися так, як нам здається доречно або як ми вважаємо, що повинні почуватися згідно з соціально сформованими правилами почуттів (feeling rules) І цей процес саморегуляції та регулювання емоцій є суттю того, що вона називає емоційною працею (emotional labor).

У «Керованому серці» Гохшильд детально аналізує роботу бортпровідників, яких навчають стримувати власні почуття страху чи тривоги у небезпечних ситуаціях (наприклад, під час турбулентності) та контролювати емоції пасажирів, викликаючи в них спокій і довіру Колектори боргів, як вона показує, також піддаються емоційному тренуванню: їх навчають уявляти боржників як ледачих або нечесних, щоби легше було відчувати до них недовіру, презирство або страх — емоції, які «допомагають» їм ефективніше виконувати свою роботу.

З поширенням сфери послуг в економіці зростає й обсяг емоційної праці. У період пандемії COVID-19, зазначає Гохшильд, багато працівників першої лінії (медики, продавці, соціальні працівники) змушені придушувати тривогу за власне життя та здоров’я своїх родин, одночасно маючи справу з панікою, злістю або агресією клієнтів і пацієнтів

Емоційна праця, за спостереженням Гохшильд, стала глобальною. У своєму есеї «Кохання та золото» (Love and Gold), вміщеному у збірці "Global Woman" (2003), вона описує ситуацію іммігранток-доглядальниць, які залишають своїх дітей, чоловіків або літніх батьків у країнах Глобального Півдня — на Філіппінах, у Мексиці, Гватемалі чи Перу — щоб доглядати за дітьми або людьми похилого віку в заможних сім’ях Глобальної Півночі Вони не лише стикаються з особистим горем, спричиненим розлукою, а й зобов’язані виконувати інтенсивну емоційну працю: розвивати щиру прихильність до «чужих» дітей чи літніх людей і приховувати водночас страждання за своїми власними. Гохшильд називає це глобальним ланцюгом турботи (global care chain) — процесом, у якому емоційна праця передається з однієї жінки іншій, через континенти й соціальні класи.

Робота та сім'я У своїх пізніших працях Арлі Гохшильд застосовує свій підхід до емоцій до аналізу американської родини. У книзі «Друга зміна» (The Second Shift, 1989) вона вводить поняття «застопореної революції» (stalled revolution), аби описати ситуацію, коли більшість жінок працюють поза домом — тобто феміністична революція вийшла за межі приватної сфери — але структура праці, а також ставлення чоловіків до домашніх обов’язків не зазнали настільки ж глибоких змін. У результаті жінки опиняються перед подвійним тягарем: оплачувана праця не замінила, а лише додалася до їхньої роботи в домогосподарстві

Гохшильд також аналізує розподіл емоційної та побутової праці в сім’ї через концепцію «економіки вдячності» (economy of gratitude). Вона ставить питання: хто кому вдячний — і за що саме? Ці емоційні баланси вдячності формують основу сприйняття справедливості в парі, впливаючи на стосунки партнерів і їхнє емоційне благополуччя.

У книзі «Часовий зв'язок» (The Time Bind, ⁣ 1997) Гохшильд досліджує досвід працюючих батьків у великій корпорації зі списку Fortune 500. Вона фіксує парадокс: більшість її респондентів стверджували, що «родина — понад усе». Однак, коли вона питала: «Де ви отримуєте підтримку, коли вона вам потрібна?» або «Де ви відчуваєте найбільше визнання?», значна частина опитаних — приблизно 20% — відповідала: «на роботі». Робота, таким чином, починала виконувати роль «теплого» простору підтримки, тоді як сім’я набувала рис обтяжливої відповідальності. Гохшильд стверджує: «Сім’я стає схожою на роботу, а робота набуває атмосфери сім’ї» — це ще один приклад інверсії емоційних очікувань і сфер застосування емоційної праці.

У своєму інтерв’ю для «Журналу споживчої культури» (Journal of Consumer Culture) дослідниця зазначає, що капіталізм відіграє важливу роль у формуванні «уявного "я"» людини — того, якою вона уявляє себе могла б бути, якби лише мала час. Ця уявна версія себе постійно відкладається у майбутнє, що формує хронічне емоційне незадоволення сучасної людини.

Теорія роз'єднання