Неаполітанське королівство (; ) — клієнтська держава Французької імперії у Південній Італії, яка існувала з 1806 до 1815 року. Наполеон заснував королівство після того, як король Неаполітанський та Сицилійський з династії Бурбонів Фердинанд I перейшов на бік Третьої антинаполеонівськоїї коаліції і був змушений втікти зі свого королівства через французьке вторгнення. На його місце було призначено старшого брата Наполеона, Жозефа Бонапарта. Жозеф дарував титул «принців Неаполітанських» у спадок своїм дітям та онукам. В 1808 році Жозеф став королем Іспанії і Наполеон призначив на його місце свого зятя, маршала Франції Йоахіма Мюрата. Пізніше, у 1815 році, Мюрат був повалений Віденським конгресом після зіткнення з Австрією в Неаполітанській війні, в якій він зазнав вирішальної поразки в Битві при Толентіно.

Передумови Король Неаполя Фердинанд IV та його дружина, королева Марія Кароліна Австрійська, були затятими противниками революційної Франції та Наполеона Бонапарта, якого королева називала «корсиканським покидьком, повним злоби» у своєму листуванні з Марціо Мастріллі, послом Неаполя у Франції.. Напередодні Війни третьої коаліції в 1805 році Марія Кароліна запевнила французького посла в Неаполі Шарля-Жана-Марі Альк'є, що її країна залишатиметься нейтральною під час конфлікту. У Парижі 21 вересня Мастріллі та міністр закордонних справ Франції Талейран навіть підписали договір, що передбачав нейтралітет Неаполя в обмін на евакуацію портів, зайнятих французькою армією. Однак неаполітанські государі вели подвійну гру, оскільки 10 вересня в Неаполі було підписано таємний договір з російським емісаром Олександром Татіщевим. Згідно з цим договором, король Фердинанд дозволив розміщення військ коаліції у своєму королівстві та передав свою армію під російське командування.

14 жовтня, відповідно до франко-неаполітанського договору, французькі війська під командуванням генерала Лорана де Гувіона Сен-Сіра розпочали відступ, але протягом наступних тижнів у Неаполі висадилися російсько-британський експедиційний корпус. До кінця листопада російсько-неаполітанська армія вступила у наполеонівське Італійське королівство. Хоча Наполеон спочатку не розглядав можливість вторгнення в Південну Італію, зрада Неаполя змінила його думку. Створення Неаполітанського королівства під французьким пануванням стало результатом обставин, оскільки французький імператор спочатку передбачав простий союзJ. Rambaud, Naples sous Joseph Bonaparte, p. 403..

Французьке завоювання Неаполя 27 грудня, наступного дня після підписання Пресбурзького договору між Францією та Австрією, Наполеон заявив у Шенбруннському палаці: «Неаполітанська династія припинила своє правління. Її існування несумісне з миром у Європі та честю моєї корони». Водночас генерал Гувіон Сен-Сір виступив на Неаполь на чолі 40-тисячної армії, сформованої 9 грудня. Спочатку його замінив генерал Андре Массена, а потім, імператорським указом від 6 січня 1806 року, Жозеф Бонапарт, старший брат Наполеона, якого з цієї нагоди було підвищено до генерала дивізії зі званням лейтенанта імператора. Наполеон мав намір скористатись ефектом Аустерліцької битви, щоб вибити австрійські та російські війська з Італії, захопивши водночас Неаполітанське королівство, останнє володіння Бурбонів на півострові. Кампанія була ще більш сприятливою для французів, оскільки англо-російський експедиційний корпус відступив до Калабрії, залишивши неаполітанців напризволяще.

Французи взяли Капую 6 лютого. Наступного дня королева Неаполітанська Марія Кароліна благала Наполеона про помилування, але безуспішно. 15 лютого Жозеф Бонапарт урочисто в'їхав до міста Неаполь. Фердинанд IV та Марія Кароліна втекли на Сицилію та зробили Палермо новою столицею своїх володінь, які тепер були скорочені до Сицилійського королівства. Вторгнення в Неаполь тривало кілька місяців. Британські війська захищали Калабрію і навіть здобули перемогу під Майдою 4 липня проти військ генерала Жана Реньє. Регіон був заспокоєний до кінця літа, після втручання військ Массени, тоді як Гаета, яку захищав князь Людовик Гессен-Філіпстальський, який відмовився підкоритися наказу про капітуляцію, впала після майже п'ятимісячної облогиThierry Lentz, Joseph Bonaparte, Éditions Perrin, 2019, p. 286..

Правління Жозефа Бонапарта Взявши під свій контроль країну, Жозеф Бонапарт почав організовувати її інституції. 30 березня 1806 року Наполеон підписав у Тюїльрі акт, яким титулував свого брата Жозефа «королем Неаполя та Сицилії». Таким чином, Жозеф став першим з братів і сестер Наполеона, якого було призначено правителем європейської держави. Він взяв собі королівське ім'я Жозеф Наполеон (Джузеппе Наполеоне). Контроль над Неаполем мав ключове значення для Французької імперії, оскільки дозволяв їй завершити завоювання Італійського півострова, за винятком Папської області та Республіки Сан-Марино і водночас забезпечував контроль над морськими шляхами Середземного та Адріатичного морів. Ледве отримавши проголошення королем, Жозефу Бонапарту було доручено взяти участь у війні проти Сполученого Королівства. Про це йому оголосила делегація Консервативного Сенату, направлена до Неаполя Наполеоном, до складу якої входили П'єр-Луї Родерер, Катерін-Домінік Періньйон та П'єр Марі Бартелемі Феріно, яких Жозеф прийняв 11 травня. У листуванні з братом Наполеон зазначив йому, що його суверенітет буде гарантований лише після прибуття сенаторів, що мало показати, що його королівство безпосередньо інтегроване у французьку систему.

З моменту сходження на престол Жозеф прагнув культивувати імідж «короля-реформатора, стурбованого благополуччям своїх підданих», порівняно з «Фердинандом IV, якого майже не хвилювала доля його народу». Він особисто залучився в управління державою не лише для того, щоб догодити братові, а й тому, що вважав це необхіднимThierry Lentz, Joseph Bonaparte, Éditions Perrin, 2019, p. 286.. Тому він головував на радах, викликав або писав своїм генералам та адміністраторам у спосіб, подібний до імператора, та робив позначки до досьє та звітів. Але йому довелося підтримувати репресивний апарат перед обличчям змов і повстань, а також діяти в контексті, обмеженому міжнародною ситуацією.

Реформи У модернізаційному дусі Французької революції король Жозеф Наполеон запровадив програму масштабних реформ в організації та структурі стародавнього феодального королівства. Неаполітанська знать у своїй більшості доброзичливо зустріла зміну режиму, очікуючи гарантій та консолідації нової влади, оскільки місцеві еліти втомилися від авторитаризму колишньої королеви Марії Кароліни Австрійської. За Жозефа монархічні та авторитарні рамки зберігалися, але в контексті активної політики адміністративних, судових, військових, фінансових, соціальних, освітніх та культурних реформ. Новий государ призначив П'єра-Луї Редерера міністром фінансів, Антуана Крістофа Салічеті міністром поліції та генерала Матьє Дюма військовим міністром.

Адміністрація Ставши королем Неаполя, Жозеф Бонапарт розпочав серію реформ, спрямованих на забезпечення переходу державних структур до раціональності, порядку та ефективності, зокрема, зі створеннямThierry Lentz, Joseph Bonaparte, Éditions Perrin, 2019, p. 286.:

Міністерство поліції та префектура поліції для міста Неаполь (28 лютого 1806 р.); Міністерство внутрішніх справ, відповідальне за значну частину цивільної діяльності держави (31 березня 1806 р.); Державна рада для консультування суверена та участі у правовому впровадженні реформ (16 травня 1806 р.); Державний секретаріат для організації та моніторингу урядової політики (8 вересня 1806 р.); офіси аудиторів Державної ради для підготовки молодого класу адміністраторів (10 серпня 1807 р.); Рахунковий суд (19 грудня 1807 р.); нова організація території (Закон від 8 серпня 1806 року). Територіальна організація була подібною до французької: вона передбачала створення тринадцяти провінцій на чолі з інтендантом та сорока двох округів на чолі з супінентантом. Однак король Жозеф пішов далі, оприлюднивши Закон від 8 грудня 1806 року, який визначив, що 2520 комун королівства будуть згруповані в 495 «урядів», що мали ще більшу структуру, ніж французькі кантони.

Фінанси

У 1806 році фінансове становище Неаполя було катастрофічним. Скарбниця була порожня, королівські палаци спорожніли, а готівкові банківські резерви були вивезені на Сицилію втікачами Бурбонами. Міністр фінансів Родерер відповідав за проекти зі стягнення боргів та податків і зосередив свої зусилля на реформуванні податків на майно«Napoléon et Joseph Bonaparte», Le Pouvoir et L'Ambition, Haegele p. 178—181. Король Неаполя та його чиновники прагнули запровадити режим жорсткої економії там, де раніше панував клієнтелізм. Він звернувся до римських банкірів, але попри всі зусилля, доходів було недостатньо, а фінансове становище залишалося нестабільним. Для реалізації своєї політики було продано частину королівського домену, що належав державі, емігрантам та католицькій церкві. Зрештою, Жозеф запровадив винятковий податок у розмірі 22 мільйонів франків і домовився про позику близько 5 мільйонів франків з річною процентною ставкою шість відсотківM. G. Buist, At Spec Non Fracta. Hope & Co. 1770—1815, p. 339—340..

Для щоденних операцій та інвестицій, окрім структурної економії та скорочення кількості агентів, з 1806 року було проведено модернізацію оподаткування та адміністрування, включаючи встановлення нових внесків, групування податків, збільшення митних тарифів, дію лотереї та гербового збору, вдосконалення земельного реєстру, скасування оренди, наданої баронам, та створення Реєстру державного боргуThierry Lentz, Joseph Bonaparte, Éditions Perrin, 2019, p. 286.. Збір усіх податків поступово передавався під управління центральної податкової служби, оскільки уряд залучав підрядників та компенсував тим, хто втратив свої феодальні привілеї на збирання податків, облігаціямиConnelly, 80.. Жозеф, який особисто головував у Раді фінансів, заохочував об'єднання установ, залишивши Йоахіму Мюрату створення у 1809 році Банку Обох Сицилій, розробленого за зразком Банку Франції.

Військо

З липня 1806 року для глибокої реорганізації Неаполітанської армії, «розпуск якої був повним», за словами військового міністра Дюма, було прийнято французьку модель: були створені військові школи, казарми та військові шпиталі. На зразок французької Національної гвардії було створено Провінційну гвардію для підтримки порядку та спостереження за громадськими будівлями, тоді як Неаполь отримав Цивільну гвардіюThierry Lentz, Joseph Bonaparte, Éditions Perrin, 2019, p. 286.. Були створені легіони жандармерських та поліцейських комісарів. Хоча Жозеф був противником репресивної політики, яку часто застосовував Наполеон, він все ж таки впровадив її в Неаполі проти своїх опонентів, і страту маркіза , якого заарештували та розстріляли без вагомих доказів, нагадувало справу герцога Ангієнського 1804 року«Napoléon et Joseph Bonaparte», Le Pouvoir et L'Ambition, Haegele p. 178—181.

26 серпня 1806 року Жозеф створив Королівську гвардію, що складалася з двох піхотних полків, одного кавалерійського полку, двох артилерійських рот та роти елітних жандармів. Регулярна армія комплектувалася за рахунок рекрутської служби, яка за часів правління Жозефа забезпечила трохи більше 60 000 чоловіків. Жозеф фактично командував Неаполітанською армією, а також французьким, італійським та польськими контингентами, розміщеними в його королівствіThierry Lentz, Joseph Bonaparte, Éditions Perrin, 2019, p. 286..

Соціальні проблеми