Ендрю Джон Стофан (; , Огайо, США — 26 жовтня 2025) — американський інженер. Працював у Національному управлінні з аеронавтики і дослідження космічного простору у Дослідницькому центрі Льюїса (нині Дослідницький центр Гленна). У 1960-х роках відіграв важливу роль у розробці верхнього блоку ракети-носія «Центавр», яка стала піонером у використанні рідкого водню як палива. У 1970-х роках керував проєктними офісами «Атлас-Центавр» і «Титан-Центавр», а також контролював запуск зондів «Піонер-10» та «Піонер-11» до Юпітера та Сатурна, місії «Вікінг» до Марса, зонди «Геліос» до Сонця та зонди «Вояджер» до Юпітера та зовнішніх планет. Був директором Дослідницького центру Льюїса з 1982 по 1986 рік.

Ранні роки Народився 1935 року в сім'ї Ендрю Стофана та його дружини Іди (до шлюбу Келкер). Вступив до Гайрамського коледжу, який його батьки закінчили 1928 року, і де також навчалася його майбутня дружина Барбара Беделл. Там грав у футбол, займався боротьбою та легкою атлетикою. 1957 року закінчив коледж зі ступенем бакалавра мистецтв з математики, а наступного року здобув ступінь бакалавра наук з машинобудування в Університеті Карнегі-Меллона в Піттсбурзі, штат Пенсільванія. Згодом вивчав математику й інженерію в аспірантурі в Університеті Кейс-Вестерн Резерв у Клівленді, штат Огайо.

Кар'єра в НАСА 1958 року приєднався до Лабораторії льотних двигунів Льюїса, напередодні того, як вона стала Дослідницьким центром Льюїса — частиною новоствореного Національного управління з аеронавтики та дослідження космічного простору. Став інженером-дослідником у Відділі аеродинаміки двигунів, де досліджував використання ежекторних сопел у надзвукових літаках. Ці сопла згодом знайшли застосування в Lockheed SR-71 Blackbird. Коли НАСА зосередилось на космічних технологіях, Стофан приєднався до Відділу хімічних ракетних систем у новому Відділі ракет та аеродинаміки, де досліджував динаміку плескання палива, тобто спосіб, у який паливо плескається в паливних баках рідиннопаливних ракет. Паливо може плескатися з багатьох причин, і розуміння цих факторів та їхнього впливу мало вирішальне значення для пом'якшення, задля забезпечення можливості закачування палива в двигун.

Дослідження Стофана у сфері розбризкування палива знадобився 1962 року, коли центр взявся за розробку верхнього блоку «Центавру», який працював на рідкому водні та рідкому кисні. Рідкий водень був кріогенним паливом, про яке на той час було мало емпіричних знань. Він відіграв ключову роль у розумінні його поведінки: допоміг розробити внутрішні перегородки для контролю розбризкування палива, датчики для вимірювання кипіння кріогенних палив і систему використання палива, яка забезпечувала одночасне вичерпання рідкого водню та рідкого кисню, тим самим гарантуючи відсутність втрат. Верхні блоки «Центавру» використовувалися на ракетах «Атлас-Центавр» у рамках програми Сервеєр, яка відправляла роботизовані космічні кораблі на Місяць.

1966 року став керівником відділу паливних систем. Він займався проблемою розуміння поведінки рідкого водневого палива в умовах мікрогравітації. Це було важливо не лише для «Центавру», але й для ракети «Сатурн V», яка доставила перших людей на Місяць, оскільки вона також використовувала рідкий водень у своїх верхніх ступенях. Наступного року керував проєктом випробувальної програми, яка досліджувала бустерний насос «Центавру», що збільшував тиск палива, яке подається до двигуна. «Центавр» випробовували за допомогою повномасштабного гарячого випалу у вакуумній випробувальній лабораторії на станції Льюїса Плам-Брук. Виявили, що бустерні насоси не потрібні, і згодом їх прибрали з конструкції.

1969 року став помічником керівника проєкту покращеного «Кентавра». Проєкт передбачав поєднання «Кентавра» з потужнішим сімейством ракет-носіїв «Титан». Як керівник офісу проєкту «Титан-Кентавр» з 1970 по 1974 рік, він контролював інтеграцію «Титана» та «Кентавра», а також відповідав за пробний політ «Титана-Кентавра» (TC-1) у лютому 1974 року. З 1974 по 1978 рік очолював Управління ракет-носіїв, відповідав як офіси «Титан-Кентавр» й «Атлас-Кентавр». Керував проєктуванням і розробкою ракет-носіїв, а також координував зв'язки з ПС, командами аерокосмічної промисловості та планувальниками місій. У ці роки здійснили десять місій «Атлас-Кентавр» та шість місій «Титан-Кентавр», включно з зондами «Піонер-10» та «Піонер-11» до Юпітера та Сатурна, місії «Вікінг» до Марса, зонди «Геліос» до Сонця та зонди «Вояджер» до Юпітера та зовнішніх планет.

1978 року став заступником адміністратора Управління космічних наук у штаб-квартирі НАСА, але 1982 року повернувся до Дослідницького центру Льюїса на посаду його директора. Льюїс сильно постраждав від скорочення бюджету та звільнень у 1970-х роках, і моральний дух був низьким. Були навіть побоювання, що центр може закритися. Стофан запропонував нові проєкти, зокрема «Шаттл-Кентавр» та систему живлення космічної станції. 1986 року повернувся до штаб-квартири НАСА й очолив Управління космічної станції: керував проєктуванням космічної станції «Фрідом». 1 квітня 1988 року пішов у відставку. За свої заслуги ушанований медаллю НАСА за виняткову службу (1975) та медаллю НАСА за видатну службу (1981). Отримав президентські нагороди за звання заслуженого керівника (1982) і за видатного керівника (1985).

Пізніші роки Після звільнення з НАСА став віцепрезидентом з передових систем запуску та технічних операцій у Martin Marietta Astronautics. 1991 року повернувся до Клівленда і став президентом Analex Corporation, фірми, заснованої та керованої колишніми співробітниками НАСА, які надавали інженерну й управлінську експертизу агентствам США. Пізніше обіймав посаду директора з електрооптичних систем у Lockheed Missiles and Space Company. Його дочка, Еллен Стофан, обіймала посади головної наукової співробітниці НАСА, директорки Національного музею авіації та космосу, а також заступниці міністра з питань науки та досліджень у Смітсонівському інституті.

Помер у Фер-Оукс, штат Вірджинія, 26 жовтня 2025 року у віці 90 років.

Примітки

Посилання