Б'я́джо де Мартіне́ллі (), більш відомий як Б'яджо да Чезе́на (; 1463, Чезена — 14 грудня 1544, Рим) — італійський юрист, церковний діяч і ватиканський чиновник XVI століття, 31 рік обіймав посаду папського церемоніймейстера при Льві X, Адріані VI, Клименті VII та Павлі III. Його обов'язки охоплювали організацію урочистих церемоніалів і протокольних заходів курії, контроль за дотриманням ритуалів, участь у формуванні зовнішнього вигляду папського двору. Щоденники Мартінеллі описують важливі події, свідком або учасником яких був їхній автор, і є цінними історичними документами.
В історії мистецтв відомий як персонаж фрески Мікеланджело «Страшний суд» у Сікстинській капелі — Мікеланджело зобразив чиновника в образі Міноса — судді душ у пеклі, з вухами осла та змією, що стало яскравим прикладом художньої сатири Ренесансу. У грудні 1540 року Мартінеллі разом з папою відвідав Сікстинську капелу і був незадоволений кількістю оголених фігур на фресці. Б'яджо благав папу наказати Мікеланджело прибрати цю фігуру, але його благання залишилися без відповіді.
Біографія
Ранні роки Народився в Чезені 1463 року в родині Бароні де Мартінеллі. У Чезені XV століття це родино представляло партію гвельфів і вело боротьбу з гібелінами з родини Тіберті.
Про молодість Мартінеллі відомо, що він здобув ступінь «utroque iure» і згодом прибув до Риму, де до п'ятдесяти років займався адвокатською та нотаріальною практикою в Римській курії. У 1513 році допомагав префекту церемоніймейстерів у виконанні обов'язків хранителя ключів від конклаву, під час якого був обраний папа Лев X.
Кар'єра при Папському дворі Багаторічний юридичний досвід Мартінеллі допоміг йому зайняти посаду папського церемоніймейстера — 1 січня 1518 року він змінив на цьому посту померлого Балдассаре да Вітербо. Мартінеллі обіймав цю посаду до самої смерті. Також він часто виступав як нотаріус при оформленні офіційних документів Папського двору. Письмово іменував себе, як «Блазіус Бароні де Мартінеллі де Чезена, що став священником і магістром церемоній»Апостольська бібліотека Ватикану, Vat. lat., 12308, 12276; Barb. lat., 2799; Chigi, L.II.22, ad 1st genn. 1518..
З щоденників Мартінеллі відомо, що він володів будинком у Чивіта-Кастеллана (вперше згаданим 12 вересня 1525 року), куди він час від часу приїжджав. У Римі володів городом і, ймовірно, мав житло при церкві або поблизу від неї. 17 жовтня 1534 року, одразу після обрання Павла III, він попросив папу надати його родині право стягувати податок з євреїв у Чезені; 22 жовтня 1536 року він подав прохання про надання йому канонічного сану в церкві Санта-Марія-ді-Савільяно в Романьї, священник якої був при смерті.
Службові обов'язки церемоніймейстера вимагали, щоб він був у розпорядженні папи в будь-який час дня. У той час посада передбачала наявність трьох церемоніймейстерів, один з яких мав звання префекта. Після смерті Грассі (10 червня 1528 року) Мартінеллі став префектом церемоніймейстерів і в цій якості відразу ж попросив у папи архіпресвітерство церкви Санті-Челсо-і-Джуліано, пов'язане з цією посадою і тому належне йому за правом.
Мартінеллі організував конклави, за підсумками яких були обрані папи Адріан VI, Климент VII та Павло III, також супроводжував пап у їхніх поїздках Європою. Скурпульозні щоденники Мартінеллі є цінними історичними документами, що дозволяють судити про життя Курії та важливих історичних подіях, свідком і учасником яких був автор щоденника — особливо цінні відомості, що стосуються «злиднівського правління» папи Климента VII. 20 вересня 1526 року Мартінеллі описав напад Колоннів на Рим і розграбування апостольських палаців їхніми військами. У 1527 році він драматично описав події розграбування Риму; з оповіді випливає, що йому вдалося сховатися в Замку Святого Ангела разом з папою та іншими чиновниками Курії.
У 1539 році під час хвороби Мартінеллі кардинали-реформатори Джованні П'єтро Карафа та Гаспаро Контаріні розпочали розслідування щодо церемоніймейстерів, підозрюючи їх у отриманні надмірних винагород та у зловживаннях. Сам папа та інші кардинали встали на їхній захист, і розслідування було зупинено. У 1540 році Павло III призначив Мартінеллі єпископом єпархії , але Мартінеллі відмовився «через скудість харчування та вік».
Мартінеллі помер у Римі 14 грудня 1544 року. Він був похований у церкві Санті-Челсо-і-Джуліано, навпроти вівтаря, який він сам збудував і присвятив Марії Магдалині, чия стопа нібито зберігається в цій церкві.
Сварка з Мікеланджело
Достовірність і свідчення сучасників
Мистецтвознавець Лео Штейнберг зазначав, що існує три варіанти історії сварки з Мікеланджело, що належать до XVI століття. Першим її описав італійський художник, письменник і учень Мікеланджело Джорджо Вазарі у 1547 році, другим — італійський бібліограф і видавець у 1557 році та у виданні 1565 року. Вазарі навів дві версії у своїх «Життєписах художників»: одну у першому виданні (Флоренція, 1550), а іншу (доповнену подробицями та ім'ям церемоніймейстера) у другому (Флоренція, 1568). Дві версії Доменічі практично ідентичні, хіба що пізніша додатково відзначає дотепність і мудрість папи.
У Вазарі та Доменічі немає вказівки, коли саме відбулася сварка, — Вазарі у виданні 1568 року лише повідомляє, що в момент сварки фреска була готова на три чверті. Дослідники вказують, що сварка, ймовірно, відбулася у грудні 1540 року. Саме у грудні 1540 року опустили ліси у капелі, щоб Мікеланджело міг приступити до розпису нижньої частини фрески — і вже готова частина фрески стала доступною для огляду. У журналі витрат Ватикану міститься запис: «Сього 15 грудня 1540 року заплачено один дукат маестро Лодовіко, теслі, за роботи з опускання підмостів у Сікстинській капелі, де пише Мікеланджело». Образ Міноса зображений у нижній частині фрески, і був виконаний після опускання лісів«Il Buanarroti»: Scripti Sopra Le Arti e Le Letter Di Benvenuto Gasparoni XLVII. Notizie Artistiche Tratte Dagli Archivi Romani da Bartolomeo Podesta, Roma: Tipografia Delle Scienze Matematiche e Fische, 1874, Volume nono, pp. 266—273..
Штейнберг звертав увагу на суперечності у різних версіях, незважаючи на загальновизнану достовірність історії, оскільки вона підтверджена двома незалежними сучасниками, один з яких учень Мікеланджело Вазарі. Крім Штейнберга, у достовірності історії сумнівалися мистецтвознавці , Генріх Тоде та Леон Дорес. Більш пізніші доповнені версії цієї історії мають низьку достовірність.
Версії історії від сучасників
Перша версія історії у Вазарі, яка, ймовірно, була написана вже у 1547 році, найкоротша: коли папа приходить подивитися на фреску «Страшний суд» Мікеланджело у Сікстинській капелі, його церемоніймейстер «самовпевнено» приходить разом з ним, засуджує фреску за безліч оголених фігур. У відплату Мікеланджело зображує портрет церемоніймейстера в образі фігури Міноса, який знаходиться в пеклі в оточенні інших дияволів. У цій версії Мікеланджело ображений тим, що церемоніймейстер увійшов до капели без його попереднього відома чи згоди. Потім церемоніймейстер погіршує положення, засуджуючи картину художника за наготу зображених фігур.
В описі історії за Доменічі стає відомим ім'я церемоніймейстера. Мікеланджело зображує Б'яджо да Чезена в пеклі, мучимого демонами, тому що церемоніймейстер самовпевнено наполіг на тому, щоб побачити фреску до її завершення. Б'яджо скаржиться Павлу III, який є «государем рідкісної розсудливості та найдивовижнішої кмітливості», але зображена фігура залишається незмінною. Зрештою папа, бачачи, що ситуацію виправити неможливо, і бажаючи позбутися настирливих скарг Б'яджо, каже: «Месер Б'яджо, Ви знаєте, що я маю від Бога владу на небі та на землі; але моя влада не поширюється на пекло, і вам доведеться потерпіти, якщо я не можу звільнити вас звідти».
У другому виданні «Життєписів» Вазарі додає подробиці: коли фреска була завершена приблизно на три чверті, папа у супроводі Б'яджо да Чезена (Вазарі слідом за Доменічі називає ім'я церемоніймейстера), «людини великої благопристойності», вирушив її оглянути. Б'яджо запитали, що він думає про фреску. Церемоніймейстер був вражений побаченим і відповів, «що це вельми ганебно — розмістити в такому поважному місці всі ці оголені фігури, так безсоромно показуючи свою наготу, і що це робота не для папської капели, а для лазні або публічного будинку». Мікеланджело помстився йому, зобразивши його «в образі Міноса з великою змією, що обвилася навколо ніг, серед купи дияволів в Пеклі». Б'яджо благав папу наказати Мікеланджело прибрати цю фігуру, але його благання залишилися без відповіді, оскільки фігура «була залишена там на пам'ять про цей випадок, і її можна бачити і по сьогоднішній день».
Символізм від Данте Фігура Міноса у Мікеланджело запозичена з «Божественної комедії» Данте. У «Пеклі» Мінос постає у вигляді демона з хвостом, зважує гріхи кожної душі і відправляє її у відповідне коло пекла, обертаючи свій хвіст навколо тіла необхідну кількість разів. Мікеланджело перетворює хвіст Міноса на змію, яка двічі обвивається навколо тіла Міноса, перш ніж вкусити його за геніталії, що має на увазі, що художник засудив Б'яджо на другий круг пекла, де він перебуватиме серед сластострасних, тих, хто дозволив плотському бажанню подолати розум. Мікеланджело зобразив Мартінеллі в образі Міноса з ослячими вухами — в античній традиції (Овідій, «Метаморфози», XI книга) Мідас отримав вушка осла від бога Аполлона за те, що нерозумно розсудив музичний спір між Аполлоном та Паном. З того часу вушка стали символом дурісти, низької оцінки мистецтва, нездатності зрозуміти божественне натхнення. Змія, що обвиває і кусає Міноса-Б'яджо, ймовірно, є алюзією на — ще одного персонажа «Божественної комедії» Данте. Чіанфа зображений Данте у сьомому рові восьмого кола пекла у вигляді змії, що обвиває злодія — можливо, Мікеланджело натякав на розслідування 1539 року щодо Б'яджо.
Додавання «подробиць» Кожен наступний переказ цієї історії доповнювався новими дотепними подробицями. Одна доповнена версія з'являється, мабуть, вперше у маловідомому збірнику жартів під назвою «Бенкет Жартів» (Лондон, 1630), авторство якого приписується шотландцю Арчібальду Армстронгу, придворному блазню короля Якова VI, а пізніше короля Англії Карла I. До історії додані нові подробиці: художник нібито натягнув занавіс навколо своєї незавершеної роботи, щоб ніхто не міг побачити її до завершення. Причому справа відбувалася в соборі Святого Петра. Коли Мікеланджело побачив, що священник підглядає за його роботою, він вирішує помститися, зобразивши його. Портрет настільки правдоподібний, що всі, хто знає священника, відразу ж впізнають його. Священник стає таким об'єктом насмішок, що люди «говорять йому в обличчя», що він «вже в пеклі у Анджело». Священник скаржиться духівництву, і просить папу наказати прибрати образливий портрет і помістити на його місце інше обличчя. Однак папа каже, що нічого не може вдіяти, пояснюючи, що якби Мікеланджело помістив його образ у чистилище, він доклав би всіх зусиль, щоб врятувати його, але його юрисдикція не поширюється на пекло..
У 1831 році в біографії свого друга, художника Генрі Фюслі, біограф спочатку переказав варіант історії з другого видання Вазарі, а потім описав іншу кінцівку, в якій «месер Б'яджо» «даремно благав» і Папу, і Мікеланджело прибрати його образ з фрески, а Папа відмовив і обґрунтовував відмову латинськими цитатами.
Не втрималися від додавання «подробиць» і історики мистецтв. Так, француз Шарль Клеманwd у своїй біографії Мікеланджело переказує історію Джона Ноулза, але додає, що Б'яджо, почувши розповідь про те, що Мікеланджело зобразив його на фресці, питає Папу, де саме. І Папа відповідає: «У пеклі». Потім папа, «сміючись», продовжує: «Якби він помістив вас тільки в чистилище, я міг би вас звідти визволити; але так як Ви в пеклі, я нічого не можу для вас зробити. Моя влада не простягається так далеко». І, нібито додає латинську цитату з — «Nulla est redemptio!» (У пеклі немає спокутування). Таку саму версію переказав англієць Джон Сімондс, правда, вушка Міноса він назвав рогами.