Пе́тер фра́йгер фон Го́фман (; 10 липня 1865, Відень, Нижня Австрія, Австрійська імперія — 7–8 травня 1923, Відень, Австрійська Республіка) — австрійський військовик, генерал піхоти Австро-Угорської армії. Начальник штабу 14-ї піхотної дивізії (1899—1904), комендант 47-го піхотного полку (1906—1911) 15-ї бригади 8-ї піхотної дивізії (1911—1914). Начальник 1-го відділу Імперського військового міністерства (1908—1911).

Учасник Першої світової війни. Військовий комендант у Мукачеві, забезпечував охорону угорського кордону від просування Російської імператорської армії з Галичини та Буковини. За успішне командування корпусом під час боїв Карпатської кампанії був відзначений численними нагородами, зокрема є повним кавалером Ордену Залізної Корони. Отримання звання кавалера Військового ордену Марії Терезії (1917) надавало йому спадкове звання фрайгера. Комендант корпусу 55-ї піхотної дивізії, який згодом став відомий як «корпус Гофмана», і через рік-два був реорганізований в XXV корпус. В той період до його складу входив легіон, а згодом 1-й полк Українських січових стрільців (1914—1918).

Під час австро-німецької окупації України у 1918 році він відповідав у Поділлі за підтримання контролю над зайнятою територією, забезпечення постачання зерна та придушення повстань.

Життєпис

Кар'єра до 1914 року Петер Гофман народився 10 липня 1865 року у Відні в сім'ї офіцера. Спочатку навчався у Вищій військовій реальній школі, а згодом у Терезіанській військовій академії, яку закінчив 1884 року. У вересні цього ж року у чині лейтенанта розпочав військову службу в 34-у Віденському піхотному полку цісарсько-королівської армії. З 1887 по 1889 рік навчався у Військовій школі (). 1 січня 1889 року підвищений до оберлейтенанта, після закінчення Військової школи був призначений як офіцер Генерального штабу 50-ї піхотної бригади та зарахований до ц. к. військового міністерства. 1 листопада 1892 року підвищений до гауптмана 1-го класу, тоді входив до 4-го корпусного штабу (командування корпусу) у Будапешті. У жовтні 1894 року переведений до відділу військово-історичних досліджень військового архіву Австро-Угорщини (). Разом з іншими членами відділу він працював над дослідженням війни за австрійську спадщину. 1 листопада 1898 року підвищений до майора. Через рік отримав нове призначення — начальника штабу 14-ї піхотної дивізії. 1 травня 1902 року підвищений до оберстлейтенанта. У 1905 році переведений до 7-го Грацівського піхотного полку на посаду командира батальйону. Через рік, 29 листопада підвищений до оберста. У 1906 році став комендантом 47-го піхотного полку. Через два роки став начальником 1-го відділу Імперського військового міністерства (). 16 травня 1911 року отримав звання генерал-майора, згодом очолив командування 15-ї піхотної бригади в Больцані. А у 1913 році був переведений до Лемберга (нині — Львів) у складі XI корпусного командування як приписаний генерал ().

Участь в першій світовій війні

Початок Під час Першої світової війни Гофман командир корпусу 55-ї дивізії, яка тоді складалася з 129-ї, 130-ї та 131-ї бригад, згодом дивізія стала відомою як «корпус Гофмана». Вона була сформована з частин і жандармерії після відступу в Карпати до міста Сваляви — останньої лінії оборони перед Мукачевом. Тоді Гофман, розташував штаб Оперативного військового командування, де керував усіма силами на фронті довжиною у 380 кілометрів — від Ужоцького перевалу до румунсько-буковинського кордонуPeter Broucek (Hrsg.): Ein General im Zwielicht. Die Erinnerungen Edmund Glaises von Horstenau. Band 1: K.u.k. Generalstabsoffizier und Historiker. Böhlau, Wien 1980, ISBN 3-205-08740-2, S. 258.. Він також організував резервні батальйони Лемберзького корпусу та формування другорядного ландштурму. Під його командування входив легіон Українських січових стрільців (УСС) який тоді був приділений до 129-ї бригади. 10 вересня 1914 року генерал Гофман віддав наказ Легіону УСС про його прибуття на діючий фронт.

24 вересня 1914 року відбувся перший потужний прорив військ Російської імператорської армії (РІА) на Ужоцькому перевалі (65 км на північ від Мукачева), який змусив гарнізон району відступити після тривалого бою. Два дні по тому довелося також залишити перевал біля села Торунь (70 км південний схід від Ужоцького перевалу); проте ворог, що просунувся до Міжгір'я, був відкинутий під час контратаки. 30 вересня підрозділи між обома згаданими перевалами під тиском противника залишили свої позиції біля Верецького перевалу. Також позиції на перевалі Яблониця (50 км південний захід від Коломиї) не вдалося утримати, що врешті призвело цю групу до залишення Мараморош-Сігета та відступу у район на схід від Хусту. До 8 жовтня Гофман діяв самостійно, усі оборонні заходи, які він тоді приймав, були його власною ініціативою. Ці рішення були прийняті та здійснені в складних умовах, причому засоби для швидкого зв'язку з підлеглими були дуже обмежені.

У першій третині жовтня 1914 року Гофман розгорнув наступ на всіх лініях з Карпат на позиції РІА. За цей проміжок часу цісарсько-королівська армія разом з УСС відбили міста Сколе, Болехів, Дрогобич, Борислав, Стрий та багатьох інших населених пунктів Галичини. 9 жовтня 1914 року Петер фон Гофман особисто спостерігав за боєм Легіону УСС з переважаючими силами росіян в районі бойківського села Тухолька. Ця ділянка фронту мала вирішальне значення для оборони Карпатських перевалів, адже тут проходив басейн річки Латориця та пролягала ключова для постачання залізнична гілка. 19 жовтня коли 55 дивізія зайняла місто Стрий війська РІА почали відступати на лінію Гаї Вижні—Бріґідав—Угерсько. У той період генерал-майор, командант 55 дивізії Ігнац фон Фляйшман, ще перед здобуттям Стрия спрямував 129-ту бригаду на Дрогобич разом з легіоном УСС. Наступного дня вони зайняли Дрогобич. Проте через день їх відбили війська РІА, яка згодом почала наступ на Стрий. Тоді австро-угорські війська у Стрию протрималися три дні і 22 жовтня відступили до Синьовидського. Після відходу до Синьовидського австро-угорські війська організували оборону й змогли зупинити наступ противника на Бескиди. 27 жовтня війська РІА опанували гору Ключ, намагаючись спуститися в долину Опору, щоб замкнути їх у котел. Проте за сприяння сотні УСС під командуванням Володимира Сроковського наступного дня цю позицію вдалося відбити. В кінці жовтня — на початку листопада 1914 року сотні Василя Дідушка й Романа Дудинського відбили втрачені гірські позиції, зокрема гори Комарницька, Лиса, Залярська та Кобила. 3 листопада цього ж року Гофман був підвищений до фельдмаршал-лейтенанта.

7–8 листопада через переважну чисельність ворога дивізія відступила на лінію Плав'я—Тухолька—Аннаберг (нині — Нагірне) на горі Плішка, хребет Довжки. 25 листопада, коли «корпус Гофмана» стягнув усі бойові частини на Закарпаття, включно з усіма сотнями УСС, окрім сотень Осипа Семенюка, яку розв'язали в коші, та Клима Гутковського, яка перебувала тоді під командуванням Карла фон Пфлянцера-Балтіна. Тоді I курінь УСС перейшов із Бескидів до Завадки, а II курінь — до Нової Завадки. 129-та бригада зайняла фронт по обох боках Верецького перевалу. За день до цього I курінь УСС з боєм взяв Тухольку. Коли війська РІА з'явилися у верхів'ях річки Стрий, австро-угорські війська були готові до оборони. Зі стягненням фронту на Бескид корпусна команда наказала евакуювати села в передпіллі та спалити їх. Таким чином 29–30 листопада в районі 55 дивізії повністю згоріли села Климець, Карлсдорф та Жупани. Від 1 до 10 грудня корпус перебував на лінії Бескиди—Завадка—Верб'яж—Нова Розтока. Фронт спинився на тухлянських горах, саме тоді розпочався період стежної служби (розвідка). Згодом «корпус Гофмана» перейшов на Закарпаття. Він тоді тримав фронт на верхів'ях річки Ляториці, на лінії гір Пікуй, Ясенова й Козакова Поляна. 11 грудня війська РІА відтіснили корпус на лінію Пікуй—Менчул—села Абранки—Темнатик—Клива. У тому часі 130-та бригада разом куренем Степана Шухевича вели бойові дії в околицях Буківця й під Ужоком, а 129-та бригада разом куренем Семена Ґорука по цілій околиці від Верецьок до Сваляви. Тоді легіон УСС здержував напад, щоб дати час відділам 129-ї бригади упорядкуватись на нових становищах. Після упорядкування головні сили були знову висунуті вперед 18–19 грудня. 20 грудня розпочався загальний наступ, під час якого «корпус Гофмана» мав завдання максимально зв'язати сили ворога активними діями. 23–31 грудня фронт знову спинився.

Зимова битва в Карпатах 11 січня 1915 року «корпус Гофмана» приділили до німецької Південної армії під командуванням Александера фон Лінзінгена, а в кінці січня 1915 року до корпусу надійшло німецьке підкріплення, і тоді 55-та дивізія рушила знову вперед. Південна армія почала свої дії 23 січня. 23–26 січня 130-та бригада переходить від Узвірської Гути до Зденьови, а згодом через Підполоззя, Абранку, Роздільного до Верецьок, далі через Бескид до Вижлова (нині — Верхнячка). З Вижлова до 3 лютого виконували стежну та зв'язкову служби, що передавали накази і звіти з фронту до різних команд. 26–30 січня зайняли Гусне, Кривки, Карлсдорф. 30 січня — Верб'яж, Жупани, до гори Станеще. Згодом, здобули Лавочне, а потім Славсько. Проте надалі корпус не міг просунутись уперед через підкріплення військ РІА після здобуття Південної армії лінії Торунь—Гнила. 130-а дивізія разом з II куренем УСС перебувала в постої на лінії Грабовець—Сокільський—Славсько від 10 лютого до 3 березня. I курінь УСС за лютий–до початку березня перекидали із одного відтінку фронту на інший. 14 березня цього ж року згідно з наказом Начальної команди (штабу) Південної армії було скасовано всю командну структуру УСС, внаслідок чого обидва курені, якими командували Григорій Коссак та Семен Ґорук підлягали «корпусу Гофмана» в організаційно-адміністративному плані.

Битва за Дзвинів та Маківку 9 квітня «корпус Гофмана», який витримав наступи РІА на північ і північний захід від Славська, був скріплений з 4-ю німецькою дивізією. За цей проміжок часу Гофман як командир зіграв одну з вирішальних ролей у битві за гірський хребет Дзвинів. 9 квітня Південна армія на чолі Фелікса фон Ботмера перейшла у наступ і штурмом захопила висоти на хребті Дзвинів, які з початку лютого обороняли війська РІА. Завдяки здобуттю її вершини Остри між Ужоцьким перевалом і долиною Опору австрійські війська значно просунулися на північ, і всі спроби військ РІА закріпитися на дорозі від Турки залишилися безуспішними. Попри це, війська РІА ще утримували східне крило позиції на висоті Остри, на іншому боці долини Орави. Саме на ці позиції було направлено «корпус Гофмана», і 24–25 квітня — вони були захоплені.

Згодом 130-та бригада перебувала на середній та північно-західній позиції гори Маківка, тоді східні позиції також контролювали війська РІА. «Корпус Гофмана» дізнався про плани ворожого війська і відправив за два дні перед боєм (26 квітня) спершу одну чету УСС під командуванням Северина Яремкевича для скріплення крайнього відтінка лівого крила. Тоді австрійське командування сподівалося, що ворожі війська повернуть свій наступ на Маківку з самого верху зі східньої сторони. Але сталося інакше, тоді війська РІА 28–29 квітня почали наступ на праве крило гори з метою диверсії, а згодом по лівому крилу, через що австро-угорські війська втратили північно-західне узбіччя гори. Тоді на вістку ворожого пролому команду 130-ї бригади кинули на рятунок становищ стрілецькі сотні, які стояли у Грабівці-Скільському та Головецьку. I-й курінь справив на ліве крило, пів II-го куреня в напрямок між північного-західним та нижнім верхів. 29 квітня завдяки зусиллям стрільцям на деякий час вдалось відкинути ворога назад. Наступного дня після артилерійського вогню ворог знову рушив у наступ на праве крило, проте зазнав великих втрат. 1 травня, отримавши підкріплення, знову заатакували ті ж позиції, за підтримки артилерії, війська РІА захопили хребет гори. Остаточно гору Маківка ворожі війська захопили 4 травня.

Горлицький прорив