Лі́дія То́мпсон (, при народженні Еліза Годжес Томпсон; , Лондон — , там же) — англійська танцюристка, комікеса, акторка й антрепренерка.
З 1852 року, ще з підліткових років, танцювала та виступала в пантомімах у Великій Британії, а потім у Європі, і невдовзі стала провідною танцюристкою й акторкою бурлеску на лондонській сцені. 1868 року познайомила Америку з вікторіанським бурлеском зі своєю трупою «Британські блондинки», яка отримала широке визнання та скандальну популярність. Попри початок занепаду кар'єри в 1890-х, продовжувала виступати на початку XX століття.
Ранні роки Народилася на Бріджес-стріт, Ковент-Гарден, Лондон, в родині Елізи (до шлюбу Купер) і Філіпа Томпсона (близько 1801—1842), власника пабу «Шерідан Ноулз». Томпсон була другою з трьох дітей, що вижили, її сестра акторка Клара БрейсіGänzl, Kurt. «Lydia Thompson», Encyclopaedia of the Musical Theatre, Blackwell/Schirmer (1994). Її батько помер 1842 року, і мати одружилася з Едвардом Годжесом. У 14 років Томпсон покинула дім і професійно почала виступати на сцені як танцюристкаW. J. Lawrence, rev. J. Gilliland, «Thompson, Lydia (1838—1908)», Oxford Dictionary of National Biography, Oxford University Press, 2004; online edn, Jan 2008.
1852 року приєдналася кордебалету в театрі Її Величності в Лондоні. Наступного року вона вже грала сольну партію Маленької Срібноволоски в пантомімі «Арлекін і три ведмеді, або Маленька Срібноволоска та феї» в театрі Геймаркет. 1854 року танцювала у старому театрі «Глобус» на Блекфрайерс-роуд у феєрії Джеймса Планше «Подорож містера Бакстона навколо земної кулі». Того ж року вона привернула ширшу увагу публіки в театрі Сент-Джеймс в «Іспанських танцюристках», бурлеті Томаса Селбі, де зіграла знану танцюристку сеньйору Переа Нену. Газета «Таймс» проігнорувала твір, але високо оцінила гру Томпсон: «Це не був бурлеск; це була одна чудова танцюристка, яка йшла слідами іншої, вловлюючи дух своєї моделі та змагаючись з нею у сміливості виконання. Молодість і краса міс Томпсон надавали додаткового шарму її андалузьким подвигам»The Times, 18 October 1854, p. 6.
Там вона також грала в бурлескній постановці «Ґанем, раб кохання» та в балетно-фарсовій постановці «Чарівні іграшки». Ці вистави принесли період процвітання театру, який вважався одним з найневразливіших у ЛондоніThe Daily Mirror obituary, 19 November 1908, p.4. Того року також з'явилася в постановці «Суперниця короля» Тома Тейлора та Чарльза Ріда (перша лондонська роль Джона Лоуренса Тула)Sherson, Erroll. London's lost theatres of the nineteenth century, pp. 307–08, Ayer Publishing, 1925 , «Красуні гарему» та, знову ж таки, на сцені Геймаркету у головній ролі в різдвяній пантомімі «Маленький Бо Піп, або Арлекін та дівчина, яка загубила вівцю». Вона повернулася, щоб завершити сезон у театрі Сейнт Джеймс у виставі «Сходи Купідона» та феєричному шоу «Лебідь та Едгар».
Зіркова танцюристка
Ще підліткою Томпсон гастролювала Європою понад три роки. Вона танцювала в Росії, Німеччині, Австрії, Франції, Скандинавії й інших країнах, «здобувши визнання за спритність своїх танців, зокрема гайленд флінг і горнпайп, а також за чарівність своєї особистості та жвавість характеру»Hoffos, Signe and Moulder, Bob. «Desperately Seeking Lydia» and «Appreciating Lydia», The Friends of Kensal Green Cemetery Magazine, Vol. 43, Autumn 2006, pp. 1–7. Вона повернулася до Англії влітку 1859 року, і на той час газета «Таймс» називала її «однією з найвидатніших англійських танцюристок»The Times, 3 October 1859, p. 7.
У зимовий сезон 1859—1860 років танцювала в театрі Сейнт Джеймс Джеймса в кількох постановках, зокрема «Вірджиніус, або Випробування люблячого тата», бурлеск «Вірджинус» Лестера Бакінгема, Валентайна в «Чарівних іграшках», Доллі Мейфлауер у «Чорноокій Сьюзен» та Молодого Норвала в балеті-бурлеску «Мене звати Норвал». 1860 року виступала в дублінському Королівському театрі. У 1860—1861 роках у театрі «Ліцеум» знову грала в «Чарівних іграшках», роль Моргіани в бурлеску «Сорок розбійників» театру «Севідж Клаб», роль у фарсі «Мідді Астор», роль Фаншетти в «Улюбленцях партеру» Джорджа Лодера (Les Fleurs animées) та Мефісто у феєрії «Хрістабель, або Троянда без шипів». Зіграла Нору в першій постановці комедії Едмунда Фалконера «Жінка, або Кохання проти світу», роль Блондинки в «Червоній Шапочці», а також у бурлеску Вільяма Бро «Баун Коллін нарешті влаштувалася».
3 січня 1863 року Лідія Томпсон одружилася з Джоном Крістіаном Тілбері, інструктором з верхової їзди, в Лондоні та невдовзі народила доньку. Повернулася на сцену в «Алабамі» в Королівському театрі на Друрі-Лейн. 1864 року, через 15 місяців після одруження, чоловік загинув на перегонах.
1864 року, на відкритті нового Королівського театру в Біркенгеді, яким керував Алекс Гендерсон, Томпсон виконала головну роль у бурлеску «Іксіон» Ф. К. Бернанда. Приєдналася до трупи Гендерсона в театрі принца Уельського в Ліверпулі разом з молодими акторами на початку кар'єри, Сквайром Бенкрофтом, Марі Вілтон і Генрі Ірвінгом. Там вона зіграла в «Ернані» Бро (1865), роль Макса в бурлеску «Вольний стрілець» Вебера (1866), роль принца Батеркапа в «Білому оленяті», роль Массароні в бурлеску «Розбійник» та роль принца Флорізеля в іншому бурлеску, «Пердіта». Томпсон чудово виконувала роль «головного хлопчика» в бурлесках: «Вона мала чарівний вигляд, була гарною співачкою, справді розумною танцюристкою та душею сцени на сцені». Серед інших успішних лондонських постановок з 1866 по 1868 рік були Софонісба у п'єсі Деліба «Шукають шістьох чоловіків» у театрі Друрі-Лейн, а також «Синя Борода» (за версією Жака Оффенбаха) та Дарнлі в успішній постановці «Поле золотої тканини» у театрі Стренд.
Америка та пізніші роки
Лідія Томпсон очолювала невелику театральну трупу, адаптуючи популярні англійські бурлески для нью-йоркської публіки середнього класу, додаючи актуальні та місцеві покликання, адаптувала тексти популярних пісень. Жанр бурлеску був новим в Америці. Адаптації Томпсон зберегли римовані куплети та комічні каламбури бурлескної форми, дотепність, пародію, пісню, танець, видовище, музику, а також представили сильних і розумних персонажок. Перше американське шоу Томпсон 1868 рок — її версія бурлеску Ф. К. Бернанда «Іксіон» 1863 року, мало великий успіхSaxon, Theresa (2009). «„A Pair of Handsome Legs“: Women on Stage, Bodies on Show, in Mid-Nineteenth-Century American Theatre». Hungarian Journal of English and American Studies. 15 (1): 27–44.. Майже півстоліття потому у статті в «Нью-Йорк Кліппер» згадувалося: «Сучасна школа бурлеску виникла завдяки Лідії Томпсон».
Томпсон заручилася з Гендерсоном, і у серпні 1868 року вони відпливли до США. Трупа Томпсон «Британські блондинки» була найпопулярнішою розвагою в Нью-Йорку протягом театрального сезону 1868—1869 років: «Ексцентричність пантоміми та бурлеск — з їхнім цікавим поєднанням комедії, пародії, сатири, імпровізації, пісні та танцю, вар'єте, перевдягання, екстравагантних сценічних ефектів, піар-жартів і зухвалих костюмів — хоча й була достатньо знайомою британській публіці, підкорила Нью-Йорк». Шестимісячний тур був продовжений майже до шести років, і під час двох наступних турів «Британські блондинки» збирали великі натовпи у провідних театрах США. Трупа стала початком кар'єри кількох акторок, зокрема таких як Аліса Бервілл, Ліза Вебер і Роуз Коглан, а також коміка Віллі Едуена. Томпсон також зазнала жорсткої критики з боку тих, хто вважали, що вона порушує межі пристойності. Бурлески, які в розмовній мові називали шоу ніг, починалися скромно, розумно та витончено, залучаючи всіляких людей, особливо жінок. На жаль, «жіноча аудиторія бурлеску тривала недовго. Влітку 1869 року хвиля „антибурлескної істерії“ в нью-йоркській пресі відлякала аудиторію середнього класу, яку спочатку приваблював Іксіон, і змусила трупу Томпсон передчасно збиратися для національного туру»Dudden, Faye E. «The Rise of the Leg Show», Women in the American Theatre: Actresses and Audeiences, New Haven, Yale University Press (1994). Після цього передчасного закриття ненависть до американського бурлеску продовжувала зростати. Шоу Томпсон описували як «ганебне видовище м'яких ніг, що тремтять і звиваються в безглуздих дуростях і непристойностях годинами»Moses, Marlie. «Lydia Thompson and The ‘British Blondes’.», Women in the American theatre, New York, Crown (1981). «Таймс» назвала їхні шоу "ідіотською пародією на мужність". Шекспіролог Річард Грант Вайт назвав бурлеск «жахливо недоречним і неприродним»Allen, Robert C. «Horrible Prettiness: A Cultural Analysis of ‘British Blondes’.», Women in the American Theatre, New York, Crown (1981). «Нью-Йорк таймс» постійно висловлювала свою відразу до бурлеску, навіть опублікувавши статтю в заголовку із закликом «Забирайтеся з британського бурлеску».
Роздуми Вілбура Ф. Сторі, власника газети «Chicago Times», про чесноти танцюристів спонукали Томпсон та її трупу спочатку розмістити оголошення, в яких вона називала Сторі «брехуном та боягузом» та закликала до співчуття. 24 лютого 1870 року Томпсон, Гендерсон та її колега Полін Маркем відшмагали Сторі під дулом пістолета, за що їх заарештували та оштрафували. Томпсон розповіла репортеру, що Сторі «назвав її найогиднішим епітетом, який можна застосувати до жінки, і вона більше не могла цього терпіти. Вона була рада тому, що зробила». Це призвело до більшої популярності та розголосу про трупу. Акторка Олів Логан заперечила: «Я не можу порадити жодній жінці виходити на сцену під деморалізуючим впливом, який, здається, тут панує дедалі більше з кожним днем, коли найбільші нагороди здобувають нахабні, заплямовані, жовтоволосі істоти з м'якими кінцівками, тоді як акторки старої школи — добре навчені, порядні — не можуть заробити на життя». Томпсон продовжила свої гастролі у Каліфорнії та НевадіEichin, Carolyn Grattan. From San Francisco Eastward: Victorian Theater in the American West, University of Nevada Press (2020), p. 197.
28 липня 1873 року Томпсон одружилася з Гендерсоном у Вестмінстері. 1874 року разом з трупою повернулися до Англії, і Томпсон відновила свої головні ролі в лондонських та провінційних постановках, зокрема бурлески Генрі Фарні «Синя борода» та «Робінзон Крузо», а також «Кармен, або продана за пісню» Роберта Ріса, а також "Піфф-Пафф", «Оксиген», «Ліонська леді», «Плутон!» тощо. Її постановка «Синьої бороди» отримала рецензію в «Illustrated Sporting and Dramatic News», де говорилося: «До акторської гри міс Лідії Томпсон навіть найвибагливіші не зможуть знайти недоліків. Її шик розважає, її безтурботність зачаровує, її особиста чарівність захоплює, і справді, у всьому, що вона робить, чи то говорить, співає чи танцює, вона справляє на свою аудиторію абсолютно непереборний вплив, підкорюючи серця всіх, хто її бачить і чує». Авторка називає Томпсон рятівницею колись вмираючого виду мистецтва бурлеску: «Ім'я міс Лідії Томпсон діяло як заклинання і повертало до життя тих, хто, здавалося б, був мертвим».
1876 року Гендерсон придбав театр «Фоллі», і він став театром бурлеску з Томпсон у головних ролях. Першою постановкою була «Синя борода»Gänzl (2002). У наступні роки Томпсон кілька разів поверталася до Америки, де залишалася популярною. Томпсон розлучилася з Гендерсоном, але вони продовжували працювати разом до 1880-х років. 1881 року, після дворічної перерви, повернулася на сцену в ролі місис Кінгфішер у фарсі «Пил».