Live at the Isle of Wight 1970 — комбінований концертний CD/DVD-альбом канадського автора-виконавця Леонарда Коена. Випущений у жовтні 2009 року, він є його дев'ятнадцятим альбомом. Платівка була записана на фестивалі острова Вайт 1970 року.

Передісторія

Коен неохоче погодився на тур Європою після того, як його другий альбом Songs from a Room став хітом в Англії, посівши 2-ге місце в чартах. Йому акомпанував невеликий гурт під назвою The Army з кантрі-звучанням, до складу якого входили гітарист Рон Корнеліус та скрипаль Чарлі Деніелс. Колектив зібрав новий продюсер Коена Боб Джонстон, який також узяв на себе партію клавішних. Виступ Коена був запланований на останній день фестивалю, і йому випало незавидне завдання вийти на сцену після Джимі Гендрікса. Як видно на кадрах, знятих титулованим режисером Мюрреєм Лернером, атмосфера на фестивалі була напруженою: багато фанатів були обурені тим, що було зведено стіну, аби не пустити на територію тих, хто не заплатив за квиток. Кудлатий Коен з'явився рано-вранці 31 серпня 1970 року перед натовпом, що, за оцінками, налічував щонайменше 600 000 людей. Як згадує Кріс Крістофферсон, чий власний виступ раніше того дня теж був проблемним, на DVD Leonard Cohen Live at the Isle of Wight 1970:

Здається, була четверта година ранку, коли вони пішли й розбудили його у трейлері, і йому знадобилося чимало часу, щоб вийти на сцену. Усі ці пів мільйона людей п'ять днів сиділи там у багнюці, у власному бруді. І ось Леонард нарешті вийшов зі свого трейлера, і він був у піжамі… Я досі не розумію, чому його просто не прогнали зі сцени свистом, як це робили з багатьма іншими, особливо зі мною! Я можу лише припустити, що він був настільки чесним виконавцем і не намагався вибороти чиюсь увагу. Він не поспішаючи виходив, не поспішаючи налаштовувався і не відчував страху перед півмільйонним натовпом, який поводився дуже потворно.

Було вже дуже пізно, коли Коен, неголений, тепер уже в сафарі-куртці кольору хакі та джинсах, нарешті піднявся на сцену. У супровідному тексті до альбому режисер Мюррей Лернер зізнається Сильві Сіммонс: «Коли я дивився, як він виходить туди, я думав, що це буде катастрофа. Бо настрій усе ще був дуже неоднозначним. Однозначно відчувалася неприязнь, хоча було й відчуття того, що люди втомилися і не такі агресивні, як раніше. Але Коен грав переважно на акустиці, як і Крістофферсон, і я думав, що натовп очікуватиме більшого драйву від звуку музики. Я боявся, що з ним станеться те саме, що й із Крістофферсоном». Дивлячись у темряву й надягаючи гітару, Коен почав із розповіді про те, як батько водив його в цирк, коли він був хлопчиком. Леонард спокійно сказав їм, що не дуже любить цирк, але йому подобався той момент, коли чоловік просив усіх глядачів запалити сірник. Потім він попросив публіку зробити те саме, щоб він міг бачити, де вони знаходяться. Майже з тієї миті, як він почав говорити, настрій натовпу змінився, а коли він заспівав — почавши з «Bird on the Wire» — багато хто був заворожений. Пізніше Крістофферсон зазначив біографу Коена Айрі Наделю у книзі 1996 року Various Positions: A Life of Leonard Cohen, що канадський співак «зробив неймовірну річ: він приборкав звіра. Самотній тужливий голос зробив те, що деякі з найкращих рокерів світу намагалися зробити протягом трьох днів і зазнали невдачі».

Більшість пісень, які виконує Коен, походять з його перших двох альбомів — Songs of Leonard Cohen та Songs from a Room, хоча три пісні — «Diamonds in the Mine», «Famous Blue Raincoat» та «Sing Another Song, Boys» — з'являться в його наступному студійному альбомі Songs of Love and Hate у 1971 році, причому остання була взята безпосередньо з виступу на острові Вайт. Коен також розповідає про походження деяких пісень, відкриваючи натовпу, що написав «One of Us Cannot Be Wrong» в обшарпаному номері готелю «Челсі», коли він «відходив від амфетаміну та переслідував біляву леді, яку зустрів на нацистському плакаті». Він також присвятив «Seems So Long Ago, Nancy» знайомій жінці, яка у 1961 році «пішла у ванну і знесла собі голову з дробовика свого брата. Вона була саме там, де ви зараз». Лернер, чиї кадри з фестивалю 1970 року почали виходити лише у 1995 році, зумів зафіксувати виступ Коена та спокійну, дещо загіпнотизовану поведінку глядачів. Кріс Крістофферсон, Джоан Баез та Джуді Коллінз спостерігали за виступом Коена з краю сцени; їх можна побачити, як вони плескають і підспівують пісні «Tonight Will Be Fine».

Виконання «Suzanne» також було використано в документальному фільмі Message to Love того ж режисера.

Сприйняття Том Юрек із AllMusic зазначає: «Чи то „So Long, Marianne“, чи вірш „They Locked Up a Man“, чи блискуче прочитання „The Partisan“, чи морозно-тривожна версія „Famous Blue Raincoat“ — це Коен найвищого ґатунку».

Список пісень

CD and 2LP

DVD і Blu-ray «Intro: Diamonds In The Mine» «Famous Blue Raincoat» «It's A Large Nation» «Bird On The Wire» «One Of Us Cannot Be Wrong» «The Stranger Song» «Tonight Will Be Fine» «They've Surrounded The Island» «Hey, That's No Way To Say Goodbye» «Sing Another Song Boys» «Джуді Коллінз Introduces Suzanne» «Suzanne» «Джоан Баез On The Isle Of Wight» «The Partisan» «Seems So Long Ago, Nancy» Credits: So Long, Marianne Bonus Interviews: Bob Johnston, Judy Collins, Joan Baez, Kris Kristofferson.

Музиканти Леонард Коен — вокал, гітара Боб Джонстон — орган, фортепіано, гітара Рон Корнеліус — гітара Елкін «Бабба» Фаулер — банджо, бас Чарлі Деніелс — скрипка Корлін Генні — вокал Сьюзен Мусманно — вокал

Сертифікації DVD

Примітки