Грана́та № 74, більш відома як S.T. grenade (де «S.T.» значить «sticky type» — «липкого типу») або просто граната-липучка чи липка бомба () — британська ручна протитанкова граната, розроблена у роки Другої світової війни.

Граната складалася зі скляної сфери, що містила вибухову суміш з нітрогліцерину та стабілізуючих добавок, змащеної міцним клеєм та захищеної металевим кожухом. Користувач скидав з гранати кожух, оголюючи липку сферу, приводив у дію детонатор і намагався прикріпити гранату до ворожої бронемашини. При відпусканні важеля на руків'ї детонатор запалювався і після п'ятисекундної затримки підривав вибухову суміш.

Розробка

З 1938 року майор обмірковував ідею протитанкової або підривної зброї, бронебійно-фугасної дії, яка б ідеально підходила для іррегулярних бойових дій. Ця зброя діяла б за допомогою деформовуваного вибухового заряду, який мав би значну площу тісного контакту з поверхнею цілі. Після детонації вибух зосереджувався на невеликій ділянці, що дозволяло розірвати броньовану плиту. Сапери називали такий пристрій «припаркою» (). Джефферіс залучив до розробки докторів Бауера та Шульмана з кафедри колоїдної хімії Кембриджського університету. Вони експериментували з відрізками різної довжини, наповненими пластиліном для імітації вибухівки, обладнаними дерев'яними руків'ями та обробленими липким гумовим розчином. При експериментах прототипи показали себе важкими для прицільного метання, і їх можна було лише вручну приліплювати до металевих контейнерів, що зображували танки.

Після програшу битви за Францію в червні 1940 року здавалося вельми ймовірним подальше вторгнення Німеччини до Великої Британії. Однак британська армія була погано оснащена для захисту країни в такому випадку: протягом тижнів після евакуації з Дюнкерка вона могла розгорнути лише 27 дивізій і мала гостру нестачу протитанкових гармат: 840 їх було залишено у Франції і лише 167 було доступно у Великій Британії, а боєприпасів до них лишилося настільки мало, що правила забороняли використовувати снаряди для навчальних цілей навіть у мізерних кількостях.

За цих обставин Джеффріс вирішив, що його ідея може мати більш загальне застосування для Британської армії та . Джеффріс очолював при Воєнному офісі відділ під назвою , створений для розробки та постачання зброї для партизанів та в окупованій Європі. Розробку гранати-липучки у MIR(c) доручили винахіднику-ентузіасту .

Щоб бомба була ефективною незалежно від того, як саме вона влучить у ціль, вибуховий гель вирішили фасувати у гнучкі мішечки, але метати їх було незручно. Обговорення цієї проблеми в кабінеті Макрея випадково почув Гордон Норвуд, майстер-друкар, якого Макрей завербував зі своєї колишньої роботи, але який не мав безпосереднього стосунку до розробки зброї. Норвуд запропонував використати контейнер, який можна легко розбити, і продемонстрував свою ідею на прикладі покладеної у в'язану вовняну шкарпетку лампочки: сферичний скляний контейнер всередині шкарпетки є достатньо жорстким, щоб мати хороші аеродинамічні якості, і в той же час при ударі скло легко розбивається, розподіляючи вміст по цілі. Експерименти з банками, наповненими холодною кашею, підтвердили ефективність цього підходу.

Вибух мав відбуватися з затримкою, щоб користувач устиг сховатися у безпечне місце, тому шкарпетку вирішили покривати липкою речовиною — це гарантувало, що вона пристане до цілі і триматиметься на ній протягом кількох секунд до детонації. Щоб вимащену клеєм гранату можна було тримати, до неї прикріпили бакелітове руків'я. Всередині руків'я розмістили 5-секундний запал, який спрацьовував на відпускання пружинного важеля під час кидання гранати, подібно до важеля на гранаті Міллса. За цю специфічну форму — велика сфера на ручці — гранату пізніше прозвали «карамельним яблуком».

Наступною проблемою став пошук достатньо надійного клею. Після невдалих експериментів з різноманітними продуктами хтось запропонував використовувати  — дуже липку суміш, яку з давніх часів застосовували для ловлі птахів, розмазуючи її по гілках дерев. Пташиний клей, що знайшовся у Макрея, дійсно виявився міцнішим, але все ще недостатньо. На банці не було зазначено виробника, лише місце виготовлення — Стокпорт, тому винахіднику довелося поїхати до цього міста і звернутися на фабрику Kay Brothers Ltd, головний хімік якої за кілька тижнів вдосконалив клей.

Вибухівку для гранати розробила компанія ICI. Це була суміш нітрогліцерину з різними добавками для кращої стабільності та в'язкості, яка за описами, мала консистенцію вазеліну. Граната містила 680 г цієї речовини.

Клейку поверхню зовні прикривав легкий штампований корпус з листового металу у вигляді двох напівсфер, з'єднаних пружинним шарніром, який можна було скинути, висмикнувши запобіжний штифт. Внутрішня частина обох півсфер корпусу була обшита гумовими шипами, які запобігали їх контакту з клейкою поверхнею гранати. Ранні моделі також мали смужку клейкої стрічки навколо горловини півсфер корпусу.

Розробка тривала, але знову виникли проблеми — цього разу зі службовими правилами, при створенні яких не враховували подібну нетрадиційну зброю. Граната № 74 була доволі крихкою, і навіть її металевий корпус не відповідав вимогам армії щодо витримування фізичного впливу без пошкоджень. при Воєнному офісі не схвалив гранату для використання армією, але на продовженні її розробки особисто наполягав Вінстон Черчилль, Прем'єр-міністр Великої Британії, стурбований станом протитанкової оборони країни. У липні 1940 він наказав провести подальші випробування і після особистого спостереження демонстрації гранат у дії розпорядився негайно приступити до їх виробництва. Пізніше в його меморандумі від жовтня 1940 року зазначено просто: «Липка бомба. Зробити один мільйон».

Для цього знадобилося подолати ще одну проблему: граната не прилипала до вологої або покритої навіть дуже тонким шаром засохлого бруду поверхні, на що вказав генерал-майор Ісмей 27 червня 1940 року. Макрей, Ісмей та Черчилль вважали за необхідне розв'язати цю проблему з прилипанням. У британської піхоти та ополчення було вкрай мало протитанкової зброї, а випробування «коктейлів Молотова» та фосфорних запалювальних гранат «SIP» показали, що вони не могли завдати значної шкоди сучасному на той час танку і хіба що створювали навколо нього густу димову завісу . Потрібна була зброя, яка б завдала проникаючого удару, пробивши броньові листи, а граната № 74 могла впоратися з цим завданням і була практично єдиною доступною зброєю.

У своїх мемуарах Ісмей згадував, що так і не зміг тоді донести свої побоювання того часу до потрібних людей: кинута граната не клеїлася до вертикальної поверхні, але прилипла б, якби її закинули на верх танка, де броньові листи більш-менш горизонтальні й до того ж тонші. Та це зменшило б дальність кидка приблизно до 20 м, і підійти так близько було можливо лише з засідки або в вуличних боях. Черчилль же після війни згадував, що передбачав відчайдушну боротьбу до останнього в разі вторгнення і вважав, що знайдеться багато військових чи навіть цивільних, хто буде готовий ризикнути життям, щоби впритул наблизитися до танка та прикріпити до нього липку гранату.

Окрім інших проблем, було те, що ранні версії липкої бомби мали схильність протікати, особливо під час транспортування. Це викликало занепокоєння щодо вибухонебезпечності, оскільки чистий нітрогліцерин схильний вибухати від найменшого удару. Втім, розроблена ICI суміш виявилася безпечною, навіть якщо вона потрапляла в петлі ящиків для зберігання.

До грудня 1940 року виготовили менш ніж 66 000 штук липких бомб, а темпи виробництва були невтішними — від 5000 до 10 000 на тиждень. Крім того, запропонували скоротити початкове замовлення в один мільйон до 200 000. До конструкції внесли мінімальні покращення, найважливішим з яких була заміна скляного контейнера на пластиковий. Зрештою, після проходження всіх необхідних випробувань, Комітет з озброєнь прийняв вдосконалену гранату, позначену як граната № 74 Mk II, і вона надійшла в масове виробництво. З 1940 по 1943 рік виготовили приблизно 2,5 мільйона гранат № 74.

Конструкція

Протитанкова граната № 74 складалася зі скляної (у версії Mk II — пластикової) сфери, що містила приблизно 570 г (1,25 фунта) напіврідкого нітрогліцерину. Сфера була покрита в'язаною сіткою, змащеною великою кількістю дуже липкого пташиного клею. Сферу прикривав захисний кожух, утворений двома півсферами штампованого листового металу, який утримувало на місці дерев'яне руків'я. Всередині руків'я знаходився детонатор із п'ятисекундним запалом. Також на руків'ї знаходилися два штифти та важіль; перший штифт витягували, щоб скинути півсфери корпусу, а витягування другого приводило в дію детонатор гранати. Для запобігання передчасному спрацюванню детонатора потрібно було притискати важіль на руків'ї. Користувач мав підбігти до танка або іншої подібної цілі і розбити гранату об його броню, випускаючи на неї вибухову пасту, або кинути гранату з відстані. У кожному разі при відпусканні важеля детонатор спрацьовував і через п'ять секунд ініційовував вибух.

Гранати-липучки мали кілька конструктивних проблем. Клей міг легко пристати до одягу, і користувач опинявся у небезпечному становищі, утримуючи спусковий важіль і одночасно намагаючись відліпити від себе гранату. Також виявилося, що вибухова суміш з часом втрачає стабільність, що підвищувало ризики під час експлуатації гранат.

Оскільки граната-липучка була зброєю ближньої дії, користувачів навчали ховатися в окопі або іншому укритті, і коли повз пройде танк, прикріплювати гранату до його броні позаду, де вона найтонша. На відстані кількох метрів від вибуху користувач був у відносній безпеці, але мав слідкувати, щоб його не зачепило руків'ям гранати, яке під час вибуху відлітало з великою силою.

Бойове застосування

Згідно з навчальною брошурою Військового міністерства від 29 серпня 1940 року, гранату № 74 слід було розглядати як портативний підривний пристрій для швидкого і простого застосування. Вона була визнана ефективною проти броні товщиною до 25 мм і призначалася для використання проти легких танків, бронеавтомобілів та вразливих ділянок броні середніх і важких танків. Найпростішим і найбезпечнішим способом застосування гранати було скинути її на ціль з вікна другого поверху; в іншому випадку її можна було використовувати в засідці проти танків, що рухаються вузькою дорогою, або під час атаки на танки, припарковані на ніч. У випадку, якщо гранату приліплювали до цілі вручну, рекомендувалося робити це з достатньою силою, щоб не лише розбити скло, але й забезпечити щільніше прилягання вибухівки до броні. Нарешті, існувала можливість спочатку прикріпити гранату і вже потім з безпечної відстані висмикнути запобіжний штифт за допомогою прив'язаної до нього мотузки. Макрей приписує австралійській армії розробку техніки кріплення гранати-липучки безпосередньо до танка, замість того, щоб кидати її з відносно безпечної відстані. Дату виникнення цієї тактики він не називає. Також він підтверджує, що прикріплення гранати безпосередньо до цілі забезпечувало краще зчеплення та дозволяло пробивати товстішу броню.