Барон Оскар Вальтер Гергард Юліус фон Ваттер (; 2 вересня 1861, Людвігсбург — 23 серпня 1939, Берлін) — німецький воєначальник, генерал-лейтенант Вюртемберзької армії та рейхсверу. Кавалер ордена Pour le Mérite з дубовим листям.
Біографія Оскар був сином вюртемберзького генерал-лейтенанта Карла фон Ваттера та Емми Дейле (1838–1863), дочки власника фабрики. Генерал-майор Курт фон Ваттер (1866–1937) був його єдинокровним братом.Genealogisches Taschenbuch der Adeligen Häuser. 1890. Fünfzehnter Jahrgang, Friedrich Irrgang, Brünn 1889, S. 514–515.
Рання кар'єра 14 квітня 1878 року вступив в 1-й Вюртемберзький польовий артилерійський полк № 13 в Ульмі (з 25 червня 1889 року — польовий артилерійський полк «Король Карл» (1-й Вюртемберзький) № 13). З 19 лютого 1883 року — сертифікований офіцер артилерії. З 14 червня 1888 року — полковий ад'ютант, з 14 вересня 1893 року — командир батареї. З 21 квітня 1894 року — інструктор училища польової артилерії в Ютербозі. 22 липня 1900 року повернувся в свій полк і того ж дня був відряджений ад'ютантом в 13-й (Королівський Вюрптемберзький) армійський корпус в Штутгарті. З 27 січня 1903 року — командир дивізіону 2-го Вюртемберзького польового артилерійського полку «Принц-регент Луїтпольд Баварський» № 29 в Людвігсбурзі, з 14 листопада 1903 року — дивізіону 2-го Східнопрусського польового артилерійського полку № 52 в Кенігсберзі, з 16 жовтня 1906 року — дивізіону 1-го Кургессенського польового артилерійського полку № 11 в Касселі. З 20 квітня 1909 року —тимчасовий командир 2-го Лотаринзького польового артилерійського полку № 34 в Меці, 18 жовтня затверджений на посаді. З 18 квітня 1913 року — командир прусської 10-ї польової артилерійської бригади в Позені.
Перша світова війна Ваттер та його бригада у складі 10-ї піхотної дивізії брали участь у перших боях у Франції. Наприкінці серпня 1914 року він став командиром усієї артилерії 5-го армійського корпусу. 1 березня 1915 року його було призначено командиром новосформованої 54-ї піхотної дивізії, якою він командував до 4 березня 1918 року. З цією дивізією він спочатку брав участь у окопній війні в Шампані, потім з 23 липня по 19 вересня 1915 року — на Східному фронті вздовж річок Нарев, Німан та Березина. Після цього його дивізія знову воювала на Західному фронті, на Ені, у 1916/17 роках під Комп'єнем та Верденом, і, нарешті, у Фландрії, Шампані, під Камбре та, в 1918 році, в Лотарингії. 5 березня 1918 року він змінив генерала Отто фон Гюгеля на посаді командувача 26-го резервного корпусу, яким командував до кінця війни.
Веймарська республіка Після перемир'я Ваттер повернув свої війська до району Касселя для демобілізації. Він сам ненадовго став командувачем 17-ї армії 22 грудня 1918 року, а потім, з 18 січня 1919 року, командувачем 7-го армійського корпусу в Мюнстері. Як такий, наприкінці березня 1919 року він також взяв на себе верховне командування всіма Вестфальськими фрайкорами, які носили зелено-біло-чорну стрічку навколо нижньої частини погонів як спільний знак розрізнення.Gustav Riebensahm: Infanterie-Regiment Prinz Friedrich der Niederlande (2. Westfälisches) Nr. 15 im Weltkrieg 1914–18. Minden 1931. У ході перетворення старої армії на Рейхсвер, 1 жовтня 1919 року Ваттер став командиром 7-ї бригади Рейхсверу в Мюнстері, а одночасно й новоствореного 6-го військового округу в Мюнстері. На цій посаді він відіграв ключову роль у кривавому придушенні страйків у Рурській області в 1919 та 1920 роках.
Рурські страйки 1919 року Генеральне командування 7-го армійського корпусу майже одразу після закінчення війни почало формувати фрайкори з підрозділів, що повернулися із Західного фронту. Серед них був приблизно 2500-особовий фрайкор «Ліхтшлаг», який Ваттер розгорнув проти соціалістичного руху в Рурській області на початку лютого 1919 року. Отримавши попередню згоду Густава Носке, 11 лютого 1919 року він розпустив Генеральну солдатську раду корпусу та заарештував її членів. Коли 14/15 лютого фрайкор жорстоко вдався до придушення страйку робітників у Дорстені, ситуація ще більше загострилася після оголошення загального страйку в Рурській області прихильниками Комуністичної партії Німеччини) та Незалежної соціал-демократичної партії Німеччини. 16 лютого фрайкор за його наказом вирушив до Гервест-Дорстена для проведення акції пацифікації. Так званий Лютневий страйк, за яким спостерігала приблизно половина робітників вугільних шахт Рура, був жорстоко придушений фрайкором Ваттера, іноді внаслідок кривавих зіткнень зі страйкуючими робітниками, і завершився 21 лютого. Дії фрайкору отримали прізвисько «Ненавмисне вбивство фрайкором».Wolfgang Niess: Die Revolution von 1918/19, Europa-Verlag 2017, ISBN 978-3-95890-074-5, S. 353–354.
Криваві зіткнення між робітниками та військами фрайкору у Віттені 24 та 25 березня спровокували нову хвилю страйків. Безстроковий загальний страйк, оголошений 30 березня 1919 року, вже спостерігали приблизно 160 000 шахтарів 1 квітня та 307 000 страйкарів 10 квітня, що представляло три чверті робочої сили всієї вугільної промисловості Рура. Влада оголосила воєнний стан та оголосила про розгортання військових для припинення страйку. Соціал-демократичний політик, а згодом прусський міністр внутрішніх справ Карл Зеверінг був призначений імперським та державним комісаром для допомоги генералу Ваттеру, забезпечуючи мінімізацію військової сили. Підхід Зеверінга — поступки, але також жорсткий тиск, арешт лідерів страйку та надання спеціальних пайків тим, хто бажав працювати — виявився успішним, і кількість страйкарів неухильно зменшувалася з 14 квітня. Однак поновлення акту насильства з боку членів «Ліхтшлагу», які 15 квітня відкрили вогонь по зібранні страйкарів у районі Меттманн, призвело до невдачі, оскільки страйкова конференція згодом вирішила продовжити страйк. Станом на 24 квітня близько третини робочої сили все ще страйкувало, і страйк остаточно припинився лише 2 травня 1919 року.
Каппський заколот і Рурське повстання 1920 На початку Каппівського путчу 13 березня 1920 року, після заклику до загального страйку, опублікованого керівником прес-служби рейхсканцелярії від імені рейхспрезидента та міністрів і парламентської групи СДПН,Зеверінг та головний президент провінції Вестфалія Бернгард Вюрмелінг чітко стали на бік уряду. Ваттер мобілізував війська, але утримався від будь-яких чітких заяв проти путчистів. Після їхнього вступу фрайкор Ваттера підняв чорно-біло-червоні прапори, не залишаючи сумнівів у своїй відданості.Wolfgang Niess: Die Revolution von 1918/19, Europa-Verlag 2017, ISBN 978-3-95890-074-5, S. 426. На нараді командирів 6-го військового округу, що відбулася в Мюнстері вранці 13 березня, публічно не підтримували путчистів, але заява Ваттера про забезпечення «миру та порядку в промисловій зоні» була, з огляду на заклики до страйку на захист Республіки, чітким знаком підтримки путчу. Ваттер був не самотнім у цій позиції; низка місцевих політиків та значна частина вищої державної служби в Рурському регіоні поділяли її.Günter Gleising: Kapp-Putsch und Märzrevolution 1920. Band I: Ereignisse und Schauplätze in Bochum und Umgebung. (Schriftenreihe zur antifaschistischen Geschichte Bochums Heft 10). 2., korrigierte Auflage, RuhrEcho Verlag, Bochum im März 2016, ISBN 978-3-931999-15-5, S. 15.
Загальний страйк проти путчу Каппа згодом переріс у загальне повстання в Рурській області, Рурське повстання, яке було спрямоване проти Ваттера та фрайкоів під його командуванням. Коли Ваттер 15 березня створив суди, так звана Червона Рурська армія швидко сформувалася з озброєних робітників, щоб протистояти його силам.Wolfgang Niess: Die Revolution von 1918/19, Europa-Verlag 2017, ISBN 978-3-95890-074-5, S. 426 Фрайкори були розбиті в кривавих битвах, і коли путч фактично провалився на національному рівні в результаті загальнонаціональних страйків, Ваттер 16 березня офіційно заявив про свою підтримку конституційного уряду. Однак заклик Зеверінга 21 березня повернутися до роботи після поразки Каппа був проігнорований страйкарами. Частково це було пов'язано з їхньою опозицією до фрайкорів та Ваттера, а також з їхнім обуренням примусовими заходами, за які відповідав Зеверінг. Оскільки Червона Рурська армія тепер контролювала весь Рурський регіон, ні прусський, ні імперський уряд не хотіли відповідати повноцінними військовими зусиллями, а натомість віддали перевагу переговорному рішенню. Білефельдська угода, укладена з цією метою за посередництва Зеверінга 23 та 24 березня, виявилася значною мірою невдалою. З одного боку, важливі групи, такі як Червона Рурська армія, КПН та НПСН, або не були запрошені, або не були належним чином представлені; з іншого боку, генерал Ваттер та військові були недостатньо залучені до обговорень і не відчували себе зобов'язаними ними. Наказ Ваттера від 22 березня 1920 року яскраво ілюструє безжальність, з якою він наказав продовжувати бойові дії: «Переговорів не буде. Поки триває військова операція, її не повинні переривати заперечення цивільного населення, лояльного до уряду, яке зазвичай схильне до мовчазної згоди. [...] Кожну озброєну особу слід розглядати як ворога. Неозброєним масам також немає місця на вулицях. Їх потрібно розігнати вогнем, перш ніж вони зможуть дістатися до військ».
Зеверінг відхилив заклики до усунення Ваттера, яких часто вимагали, зокрема й з боку СДПН, оскільки йому не було альтернативи, і всі офіцери його військового округу висловили з ним свою солідарність.Winkler: Von der Revolution zur Stabilisierung. S. 331. Навіть генерал Ганс фон Зект, керівник Управління військ у Берліні і відповідальний за неоднозначну позицію військових у перші дні путчу у столиці, вимагав усунення Ваттера, оскільки він протестував проти Білефельдської угоди.Heinz Hürten: Reichspräsident und Wehrpolitik. Zur Praxis der Personalauslese. In Eberhard Kolb (Hrsg.): Friedrich Ebert als Reichspräsident: Amtsführung und Amtsverständnis. Oldenbourg, München, 1997, ISBN 3-486-56107-3, S. 189–206 (200). Головним успіхом Білефельдської угоди було дистанціювання поміркованих сил від профспілок, демократів та Центристської партії від Рурської армії, оскільки вона відхилилась від своєї початкової мети захисту конституції
Бойові дії тривали, особливо в Дуйсбурзі, і навіть Зеверінг зрештою не побачив альтернативи розгортанню військ у Рурській області. Імперський кабінет міністрів під керівництвом канцлера Германа Мюллера відмовився від основ Білефельдської угоди та висунув ультиматум, вимагаючи роззброєння Рурської армії. Ваттер в односторонньому порядку та без консультацій із Зеверінгом посилив умови щодо здачі зброї до такої міри, що навіть якби повстанці були готові відмовитися від опору, технічно було б неможливо їх виконати. Наслідком ультиматуму Ваттера стало оголошення Центральною радою Ессена загального страйку, за яким з 29 березня взяли участь приблизно три чверті шахтарів Руру. 2 квітня Ваттер наказав Рейхсверу та Фрайкору увійти до Рурської області, де вони жорстоко придушили повстання. Розгортання військ у бойових діях, подібних до громадянської війни, супроводжувалося жорстоким поводженням та часто свавільними розстрілами в'язнів та підозрюваних, що призвело до понад тисячі смертей. Хоча президент Фрідріх Еберт 3 квітня повністю заборонив військово-польові суди та страти, Ваттер видав наказ про покарання за «незаконну поведінку» одразу 12 квітня, після того, як повстання вже було придушене.
Звільнення та вихід на пенсію