Збройні сили Стародавнього Риму () — одна з найбільших, найорганізованіших та найефективніших професійних регулярних армій в історії Стародавнього світу. На піку своєї могутності, захищаючи понад 7 000 кілометрів кордону та налічуючи понад 400 000 легіонерів і ауксиліаріїв, армія була найважливішою інституцією римського суспільства та головним інструментом зовнішньої політики, експансії та утримання влади Римської держави.

За словами римського історика Тіта Лівія, армія була ключовим елементом у піднесенні Риму протягом багатьох століть від невеликого поселення в Лації до столиці імперії, що керувала величезним регіоном навколо берегів Середземного моря, або, як казали самі римляни, mare nostrum («наше море»). Лівій стверджує:

Тіт Флавій Йосип, сучасник тих подій, високопосадовець римської армії та командир повстанців під час Юдейської війни, описує римський народ так, ніби вони «народжуються вже озброєними»Williamson, G. (tr.), Josephus, The Jewish War, 1959, p. 378. Римське суспільство створило ефективну військову машину, використавши її для захисту від етрусків, італіків, греків, галлів, Карфагена та македонських царств.

Роль, структура та соціальний статус збройних сил кардинально змінювалися. Відповідно до реформ Сервія Туллія, армія початково була ополченням громадян-землевласників. Однак після військової реформи Гая Марія наприкінці II ст. до н. е. армія перетворилася на професійну силу, куди брали найбідніших громадян (пролетарів), забезпечуючи їх зброєю та платнею за рахунок держави. У період пізньої імперії армія стала менш «римською», а обов'язки з охорони кордонів дедалі більше перебирали на себе іноземні найманці (федерати).

У період Римської республіки функція армії визначалася як служіння «» (Сенату і народу Риму) — органу, який позначався абревіатурою SPQR. Призов здійснювався шляхом відбору чоловіків-громадян за віковими та майновими категоріями. Офіцерам легіону доручалося відбирати людей до лав армії. За непокору або невиконання наказу часто призначалася смертна кара (наприклад, децимація)Полібій. Загальна історія. Книга VI, 38..

Військові кампанії римської армії тривали понад 1300 років: від Парфії на сході до Африки на півдні та Британії на півночі. Протягом більшої частини історії переважна більшість римських військ утримувалася на кордонах (limes). Для цього будувалися розгалужені стіни та створювалися постійні фортифікаційні бази (каструми), багато з яких згодом перетворилися на сучасні європейські міста (Відень, Лондон, Кельн).

Особовий склад

Демографічна база ранньої імперії

На піку свого територіального розширення населення Римської імперії могло становити від 45 до 120 мільйонів осібОцінки дуже різняться, оскільки дані переписів були неточними, і існують розбіжності щодо того, скільки федеративних племен назавжди осіло на римських землях у період середньої та пізньої імперії.. Історик Едуард Гіббон підрахував, що розмір римської армії «найімовірніше, становив постійну силу в триста сімдесят п'ять тисяч осіб»Gibbon E., The Decline and Fall of the Roman Empire, Penguin, 1985, para. 65 за часів імператора Адріана. Сучасні дослідники підтверджують, що римська армія епохи Принципату складалася приблизно з 30 легіонів (близько 150 000 важкої піхоти) та еквівалентної кількості допоміжних військ.

У пізньоімперський період, коли римляни наймали величезну кількість федератів, дослідник Антоніо Сантосуоссо підрахував, що загальна кількість озброєних людей наближалася до 700 000 осіб, спираючись на дані з античного реєстру посад Notitia Dignitatum.

Комплектування

Армія епохи Республіки складалася з підрозділів громадянської піхоти, відомих як легіони (лат. legio), а також нелегіонерських союзних військ (auxilia). Останніх найчастіше залучали для підтримки легкою піхотою або кавалерією. Після переходу до професійної армії військова служба стала довгостроковою — стандартний термін служби легіонера становив 20 років, після чого він отримував статус ветерана, земельну ділянку або значну грошову виплату (премію).

Військова служба в пізній імперії продовжувала оплачуватися щорічно. Однак тенденція до використання найманих варварських військ поширилася настільки, що одноманітність структури зникла. Солдати варіювалися від легкоозброєних кінних лучників до важкої піхоти у полках різної чисельності. Це супроводжувалося зростаючим переважанням кавалерії над піхотою для проведення більш мобільних операцій проти кочівників.

Військова субкультура Британський історик Пітер Хізер описує римську військову культуру як «схожу на морську піхоту, але набагато жорсткішу»Heather, P., The Fall of the Roman Empire, Macmillan, 2005, p. 6. Дисципліна була суворою, а тренування — жорсткими. Метою було прищепити групову згуртованість (esprit de corps). На відміну від супротивників (наприклад, галлів), які покладалися на індивідуальну лють, римська підготовка концентрувалася на командній роботі — війська повинні були підтримувати точний стрій, ховатися за великим щитом і наносити короткі ефективні колючі удари гладіусом.

Лояльність належала римській державі, але гордість базувалася на підрозділі, до якого був прикріплений військовий штандарт — легіонерський орел (aquila). Втрата орла в бою вважалася найбільшою ганьбою для легіонуСветоній. Життя дванадцяти цезарів. Август, 23. (Опис реакції Августа на втрату орлів у Тевтобурзькому лісі).. Успішні підрозділи отримували почесні титули, наприклад, 20-й легіон отримав назву XX Valeria Victrix («Хоробрий і переможний»).

Грамотність високо цінувалася в римській армії. Оскільки логістика, накази та розвіддані вимагали точного документування, рівень письменності у війську набагато перевищував рівень письменності в цивільному суспільстві.

Військово-морський флот

Хоча римляни традиційно сприймалися як суто сухопутна нація, військово-морський флот (лат. classis) був невід'ємною частиною збройних сил Риму. Його стратегічне значення стало критично важливим під час Пунічних війн у III ст. до н. е., коли Риму довелося з нуля створити величезну армаду, щоб кинути виклик морській гегемонії Карфагена. Завдяки інженерним винаходам, таким як абордажний ворон, римляни змогли перетворити морські битви на подібність сухопутних сутичок, де їхня піхота мала беззаперечну перевагу.

В епоху пізньої Республіки та ранньої Імперії флот виконав ще одну життєво важливу місію — повне очищення Середземного моря від піратів під командуванням Гнея Помпея Великого у 67 р. до н. е. Це забезпечило безперебійне постачання зерна до столиці.

У період Принципату імператор Октавіан Август реорганізував флот, створивши постійні ескадри. Дві головні преторіанські флотилії базувалися в Італії: у Мізенумі (Classis Misenensis) та Равенні (Classis Ravennatis), контролюючи західну та східну частини Середземномор'я відповідно. Окрім них, існували провінційні флотилії, які охороняли стратегічні річкові кордони: Рейнський флот (Classis Germanica), Дунайський флот (Classis Pannonica та Classis Moesica) і навіть флотилія в протоці Ла-Манш (Classis Britannica).

Служба на флоті вважалася менш престижною, ніж у легіонах. Моряки (classiarii) зазвичай набиралися з-поміж вільновідпущеників або жителів провінцій (перегрінів), які не мали римського громадянства. Вони отримували меншу платню і мусили служити 26 років (замість 20 у легіонах), але після почесної відставки отримували повне римське громадянство для себе та своїх нащадків. Окрім бойових дій, флот виконував колосальну логістичну роботу: транспортував війська, забезпечував постачання провізії та діяв як імперська служба зв'язку.

Фінансування та витрати

Приватне та державне фінансування

Хоча на початку історії війська мали самостійно забезпечувати себе значною частиною спорядження, згодом римська армія стала майже повністю фінансуватися державою. Оскільки солдати ранніх республіканських армій також були громадянами, які не отримували платні, фінансовий тягар армії для держави був мінімальним. Ситуація змінилася в епоху Принципату. У 6 році н. е. імператор Август заснував спеціальну військову скарбницю (aerarium militare), яка наповнювалася за рахунок нових податків (зокрема, 5% податку на спадщину) для виплати пенсій ветеранам. Армія завжди становила безумовно найбільшу статтю видатків держави.Heather, P., The Fall of the Roman Empire, Macmillan, 2005, p. 64

Економіка грабунку У період експансії в часи Республіки та ранньої Імперії римські армії діяли як джерело доходу для римської держави, грабуючи завойовані території, демонструючи величезні багатства у тріумфах після повернення і підживлюючи економікуКажуть, що Цезар витратив «величезні частки багатства, накопиченого ним у переможних війнах... на святкування Тріумфів... [і] на зведення чудових будівель». Grant, p. 194. Натан Розенштейн поставив під сумнів це припущення, зазначивши, що Рим проводив більшість своїх кампаній у II столітті до н. е. у збиток і покладався на рідкісні несподівані прибутки, такі як кампанія Емілія Павла на сході в 168 році до н. е., щоб компенсувати витрати на війну.Rosenstein (2016), pp. 121–126 Незважаючи на це, після того, як у II столітті н. е. імперія припинила розширюватися, це джерело доходу вичерпалося; до кінця III століття н. е. Рим «перестав перемагати»Gibbon, p. 199. Оскільки податкові надходження потерпали від корупції та гіперінфляції під час Кризи третього століття, військові витрати почали ставати «нищівним тягарем» для фінансів римської державиJones, p. 1041.

Кілька додаткових факторів роздули військові витрати Римської імперії. По-перше, суттєві винагороди виплачувалися «варварським» вождям за їхню хорошу поведінку у формі узгоджених субсидій та надання союзних військ.Hadas, M, et al., Imperial Rome, in Great Ages of Man: A History of the World's Cultures, New York, Time-Life Books, 1965 По-друге, чисельність збройних сил постійно зростала. По-третє, у пізній імперії військові дедалі більше покладалися на вищу частку кавалерійських підрозділів, які було в багато разів дорожче утримувати, ніж піхотні.Jones, AHM, The Later Roman Empire 284–602, Johns Hopkins University Press, 1964, p. 1035

Оподаткування У міру збільшення чисельності та вартості армії, у пізній імперії вводилися нові податки або реформувалося існуюче податкове законодавство. Величезна кількість населення не могла оподатковуватися, оскільки вони були рабами або мали римське громадянство, що звільняло їх від прямих податків. З решти значна частина вже була зубожіла через століття воєн. З огляду на низьку заробітну плату та високу інфляцію в пізній Імперії, солдати вважали, що мають право на здобуття трофеїв безпосередньо від місцевого населення під час реквізицій.Grant, M., The History of Rome, Fabre and Faber, 1993, p. 287Heather, P., The Fall of the Roman Empire, Macmillan, 2005, p. 29

Можливості

Готовність та дислокація

Військовий потенціал Риму завжди насамперед ґрунтувався на підтримці активної бойової сили, що діяла або на військових кордонах, або за їх межами, що історик Едвард Люттвак називає «тонким лінійним периметром»Luttwak, p. 80. Найкраще це ілюструється розташуванням римських легіонів, які були кістяком римської армії.

Проєкція сили Римські збройні сили дуже покладалися на військову дипломатію — вони часто усували іноземних правителів силою або залякуванням і замінювали їх на маріонеток. Цьому сприяло збереження, принаймні протягом частини історії, низки держав-клієнтів та інших підлеглих і буферних утворень за межами офіційних кордонів, на які Рим, однак, поширював величезний політичний вплив і військову загрозу.The Grand Strategy of the Roman Empire, Edward Luttwak

Логістика