Битва за хребет Дзвинів — битва Першої світової війни між Російською імперією та Центральними державами — Німецькою імперією і Австро-Угорщиною. Ця битва є винятком на Східному фронті та унікальним явищем Першої світової війни: прикладом позиційної (окопної) війни в гірській місцевості. Російська армія, маючи чисельну перевагу, тимчасово відмовилася від своєї карпатської тактики й закріпилася на гребені хребтів Дзвинів, Острога та Острого. Так виникло позиційне протистояння на гірському хребті висотою близько 1000 м — просто в розпал зими. Це було винятковим досягненням, яке сьогодні майже не збереглося в історичній пам'яті — надто через те, що події відбувалися на так званому «забутому фронті».
Передумови
Після битви за Львів (вересень 1914) російська армія змогла просунутися більш ніж на 150 км у Карпати та створити загрозу основним територіям Австро-Угорщини. Фортеця Перемишль була оточена і перебувала в облозі понад 100 днів. Значні частини Галичини та Буковини разом із нафтовими родовищами біля Дрогобича опинилися під контролем російських військ. Німецька імперія наприкінці жовтня зазнала поразки в битві на Віслі і не змогла, як планувалося, розгорнути наступ на Східному фронті з півночі на південь. Водночас розпочалася друга облога Перемишля, у ході якої було оточено понад 100 000 солдатів австро-угорської армії. Наприкінці листопада 1914 року виникла загроза нового російського прориву до Північної Угорщини.
У цій критичній ситуації Німецька імперія вирішила підтримати свого союзника, направивши дві дивізії (1-шу дивізію та 3-тю гвардійську дивізію). Поспіхом угорськими державними залізницями було перекинуто з'єднання австро-угорських і прусських військ до Мукачевого. 20 січня 1915 року це з'єднання було сформоване як німецька Південна армія під командуванням генерала фон Лінзінгена. Ця армія діяла між двома іншими угрупованнями: на сході — армійська група Пфланцер-Бальтіна, яка мала за мету Східну Галичину та Буковину, а на заході — 3-тя австро-угорська армія під командуванням Бороєвича, що прагнула через Ужоцький перевал прорватися для деблокади фортеці Перемишля. Після того як 3-тя армія зайняла позиції біля Борині, інші армії також розпочали наступ у північно-західному та північно-східному напрямках. Південна армія мала завдання просунутися через Верецький перевал (так званий «шлях мадярів») між Мукачевим і Львовом, через долину річки Латориця до долини Стрия. У цьому напрямку армія, з огляду на перевальні дороги, була поділена на майже незалежно діючі бойові групи: корпус Герока (48-ма резервна дивізія, 19-та австро-угорська піхотна дивізія та 12-та ландштурмова бригада) діяв на східному фланзі, корпус Гофмана (1-ша дивізія, 55-та австро-угорська піхотна дивізія та 131-ша ландштурмова бригада) — у центрі, а на заході — 3-тя гвардійська дивізія.
Цим силам протистояла 78-ма російська резервна дивізія (309-й, 311-й і 312-й піхотні полки) під командуванням генерал-майора Володимира Алфтана, підсилена 260-м піхотним полком 65-ї резервної дивізії на напрямку до Стрия. На Ужоцькому перевалі перебувала 65-та піхотна дивізія (257-й, 258-й і 259-й піхотні полки) під командуванням генерала Петра Постовського, а біля Торуні — 2-га Кубанська козацька дивізія, підсилена 310-м піхотним полком 78-ї дивізії. Загальне командування цими силами здійснював генерал артилерії Володимир Нікітін, штаб якого розташовувався у Самборі. Поруч проходила залізнична лінія від Перемишля до Мукачевого через Стрий і долину Лаборця. Ситуацію ускладнювало те, що під час відступу до угорсько-галицького кордону австро-угорські війська знищили всі залізничні мости й тунелі, а також окремі населені пункти, щоб позбавити противника можливих укриттів, фактично залишаючи за собою спустошену територію.
План передбачав прорив через Бескиди приблизно за 14 днів. Починаючи з 25 січня 1915 року було швидко захоплено низку важливих гірських перевалів: у період з 25 до 28 січня відбулися бої біля Везерсаллаша, з 29 до 30 січня — бої на Верецькому перевалі, а з 31 січня до 2 лютого — бої на Торунському перевалі. 4 лютого, просуваючись через Тухольку, війська досягли Оряви біля підніжжя хребта Дзвинів.
Розташування та умови
Гірський хребет Дзвинів простягається приблизно на 10 км із південного сходу на північний захід, а його висота по всій довжині перевищує 800 м. Три найвищі вершини масиву із заходу на схід — це Дзвинів II (1109 м), Висота 1091 м та Дзвинів I (992 м). Далі на схід до цього гірського масиву прилягають вершини Острог (936 м) та Острий (1026 м). Між Дзвиновом I та Острогом проходить дорога через перевал, що веде з Оряви до Козьової і далі до міста Сколе. Приблизно за 5 км на південь від Дзвинова, майже паралельно до нього, простягається гірський масив Довжки, вершини якого також перевищують 1000 м. У долині між цими двома хребтами на висоті близько 700 м розташовані села Орява, а також, уздовж дороги, Погар і Криве. З іншого боку Дзвинова, у вкритій лісами долині, розташоване село Козьова з лісопильнями та промисловими об'єктами. Ця місцевість із відносно широкими дорогами та залізничним сполученням зі Сколе була надзвичайно зручною для логістики російських військ, оскільки звідси під надійним прикриттям можна було безперешкодно доставляти боєприпаси та поповнення особового складу.
На початку лютого 1915 року в Карпатах ще панувала сувора зима. Як населені пункти, так і гірські схили були вкриті метровим шаром снігу, а нічна температура опускалася значно нижче −20 °C.
Бої на хребті Дзвинів
«Раптові атаки» 4–11 лютого 1915 року
Вранці 4 лютого 1915 року піхотний полк «фон Бойєн» (5-й Східнопрусський) № 41 досяг села Орява. Відразу розпочалося підняття на висоти хребта Дзвинів, однак на півдорозі підрозділи були змушені через інтенсивний піхотний вогонь окопатися в снігу. Та сама ситуація склалася й по інший бік перевальної дороги, де Східнопрусський гренадерський полк № 1 «Кронпринц» був змушений закріпитися на схилах Острога. Командир 1-ї дивізії генерал Ріхард фон Конта піднявся на висоти розташованого попереду масиву Довжки, щоб оцінити обстановку. Звідти чітко проглядалися російські укріплення на гребенях хребта Дзвинів, Острога та Острого: вже було споруджено кілька ліній окопів із дротяними загородженнями. Сподіваючись, що ці укріплення ще не повністю завершені, він ухвалив рішення про спільний раптовий наступ. Російські позиції на південно-західному схилі Дзвинова I, який піднімається приблизно на 300 м над долиною Оряви, були заглиблені у вісім ярусів один над одним. Їхнє розташування нагадувало театральний зал, де «ряди» й «ложі» забезпечували повний огляд долини та схилів. Не наражаючись на небезпеку, російські війська могли просто скочувати вниз по схилу заряди екразиту, завдаючи ударів по наступаючих німецьких підрозділах і вносячи безлад у їхні ряди.
Протягом тижня 1-ша дивізія намагалася безперервними раптовими атаками штурмувати гірський масив Дзвинова. Однак російські позиції, розташовані вище, мали вирішальну перевагу в огляді. Через глибокий сніг гренадери та мушкетери не могли швидко й несподівано просуватися вперед і ставали легкою мішенню для кулеметних позицій противника. Загиблі солдати не падали, а залишалися стояти, підтримувані снігом. Наприкінці тижня фон Конта був змушений пояснити своїм наполегливим австрійським союзникам, що без належної артилерійської підтримки штурм хребта Дзвинів є безперспективним.
Загалом відбулося три великі атаки — 7, 9 і 11 лютого 1915 року — і всі вони були відбиті противником. Багато солдатів зазнали обморожень. У подальшому, в умовах постійних боїв, німецькі війська, використовуючи найменші укриття, поступово просувалися вгору, займаючи одну позицію за іншою. Постачання здійснювалося за допомогою собачих упряжок, якими також евакуйовували поранених і обморожених до долини. Через чергування відлиг і морозів протоптані в снігу стежки перетворилися на суцільну крижану поверхню.
Зупинка фронту та перехід до позиційної війни (12 лютого — 22 березня 1915 року)
Німецькі війська розпочали власне будівництво окопів і укриттів. Обидві сторони по черзі переходили в наступ, однак лінія фронту на гірському хребті суттєво не змінювалася. З німецького боку почали підтягувати артилерію: міномети, гаубиці та інші гармати навісної траєкторії розміщувалися в долині. Серед них був і 30,5-сантиметровий мортир. Водночас 1-ша дивізія майже не мала артилерії навісного вогню, а її польові гармати мали настильну траєкторію. Завдяки надзвичайним зусиллям людей і тяглових коней вдалося підняти ці гармати на протилежний масив Довжки й розгорнути їх там у батареї. «Щоб вивести лише одну гармату на висоту 887 метрів і підготувати її до стрільби, знадобилося 14 коней, усі вільні каноніри чотирьох батарей і два взводи саперів; люди й тварини працювали до напівсмерті, і лише через п'ять годин це вдалося зробити». Особливо фельдмаршал-лейтенант Петер фон Гофман наполягав на прискоренні дій, оскільки звістки з Перемишля ставали дедалі тривожнішими. Загалом було здійснено три атаки за підтримки артилерії — 7, 10 і 20 березня, які, за винятком незначних успіхів, не привели до захоплення хребта. В умовах загального напруження ситуації почали підозрювати навіть шпигунство: залишків місцевого населення було виселено, а австрійська військова влада в селі Комарники стратила священника, якого підозрювали у передачі сигналів російській армії з церковної вежі, а також дяка. 9 і 20 березня 1915 року наступаючим вже вдавалося досягти гребеня хребта, однак і тоді взяти хребет Дзвинів не вдалося. У результаті на верхньому гребені розгорнулася позиційна війна.
Оскільки з масиву Довжки вже неможливо було відрізнити свої війська від противника, артилерія більше не могла надавати ефективної підтримки. Почалися запеклі бої з використанням ручних гранат. Зрештою розглядалася можливість відвести піхоту та підготувати вершину до нового штурму шляхом прицільного артилерійського обстрілу, однак це викликало різкий спротив у піхотних підрозділах. Згодом на гори опустився туман, що зробило подібні плани безглуздими. Артилеристи тим часом влаштовували змагання на снігу, називаючи свої імпровізовані «ігри» «Санкт-Моріцем» — із катанням на снігоступах і ліпленням фігур. Піхота ж продовжувала намагатися здобути хребет.
22 березня 1915 року фортеця Перемишль впала в руки російських військ. Перегони з часом було програно. Про це всі австрійські та німецькі солдати дізналися як із російських святкувань, так і з розкиданих листівок. 23 березня 1915 року Південна армія ухвалила рішення об'єднати обидві дивізії, що діяли в цьому районі, в один армійський корпус і підпорядкувати його генералу Феліксу графу фон Ботмеру.
Підготовка в умовах відлиги (23 березня — 8 квітня 1915 року) Із середини березня вночі температура становила близько −8 °C, а вдень піднімалася до +8 °C. Це призвело до того, що вдень із Дзвиніва стікали каламутні, бурого кольору потоки талої води, вкриваючи всі дороги та стежки густим, в'язким болотом. «І без того погані дороги через інтенсивне використання настільки зіпсувалися, що коні — по 6–8 у запрягу — грузли в болоті по самий живіт. Цілі ліси зникали, перетворюючись на настили з колод»Hansch, Johannes; Wedling, Fritz: Das Colbergsche Grenadier-Regiment Graf Gneisenau (2. Pommersches) Nr. 9 im Weltkriege 1914—1918, Berlin 1929, S. 161.. Або: «Через ранню цього року відлигу дороги, пориті глибокими ямами, перетворилися на бездонне болото; у великій ямі на дорозі Сможе–Красне–Задільське потонула четвірка коней із возом. Усякий рух возів, навіть на головних дорогах, припинився»Graf v. d. Schulenburg-Wolfsburg: Geschichte des Garde-Füsilier-Regiments / nach den amtlichen Kriegstagebüchern und persönlichen Aufzeichnungen, Berlin 1926, S. 74..