Горватти (; ) — католицька землевласницька шляхта, дворянський рід гербу «Побуг» у Великому князівстві Литовському, Російській імперії та міжвоєнній Польщі (1921–1939).
Ведуть своє походження від військового Яна Нікшича (датувався серединою XVII століття), уродженця Угорського королівства, який натуралізувався у Великому князівстві Литовському, придбавши маєток Залісся в Мінському воєводстві. За часів Великого князівства Литовського вони вважалися землевласниками середнього класу.
З 1820-х років до 1917 року вони належали латифундистам Російської імперії: володіли великими маєтками в Речицькому, Мозирському та Мінському повітах Мінської губернії, а також маєтками Приборськ і Хабно в Радомисльському повіті Київської губернії. Горвати обіймали посади суддів, предводителей дворянства (маршалів), членів комітетів, депутатів тощо, будували приватні резиденції, засновували підприємства та колекціонували твори мистецтва.
Походження та натуралізація Походження Горватів сягає від військового офіцера Яна Нікшича (походив із середини XVII століття), уродженця Угорського королівства, а точніше, із земель сучасної Хорватії (частини Угорського королівства Габсбурзької монархії), який прибув до Великого князівства Литовського на запрошення князя Богуслава Радзівіла (1620—1669), щоб навчити його придворну магнатську армію європейській тактиці. Він відзначився у поході на Річ Посполиту, за що 27 липня 1651 року отримав звільнення від міських податків від князя Богуслава Радзівіла. Після смерті протектора офіцер Ян Нікшич залишив придворну військову службу князів Радзівіллів та натуралізувався у Великому князівстві Литовському, придбавши маєток Залісся у Мінському воєводстві, де оселився та почав використовувати дворянський герб «Побуг». Документи з того часу зберігаються в родинному архіві Горватів XIX століття.
Згідно зі своїм заповітом від 27 січня 1680 року, Ян Нікшич заповів своєму синові (Гіларію-Вавринцю Нікшичу-Горвату) маєток Залісся в Мінському воєводстві з усіма його приналежностями: полями, лісами, озерами тощо (білоруський історик Євген Глинський вважає інформацію про придбання маєтку Залісся та дарчу від 1680 року сумнівною). Сам Гіларій (помер 1704 року) отримав у заставу від князів Радзивіллів маєток Смолкаво (Смолхава) в Мінському воєводстві. Син Гіларі вже в 1736 році фігурував у документах як Сильвестер Горватт. Таким чином, топонім «Горват» (horwatt) став прізвищем онука Яна Нікшича. Відтоді його нащадки писалися лише як «Горвати».
Сильвестр Горват (правив 1709—1736), чернігівський підстолівець, отримав від князів Радзівіллів як гарнізон село Юшкевичі (10 селян) у Слуцькій ординації — за військові заслуги Горватів перед князями Радзівіллами, що зафіксовано в наказовому документі принца Карла III Філіпа Пфальця (спадкоємця князя Богуслава Радзівіла) адміністратору Слуцької ординації пану Незабитовському. (Білоруський історик Євген Глинський вважає інформацію про продаж маєтку Залісся Сильвестрам у 1736 році сумнівною). Сильвестр Горват придбав маєток Корані (Коранєвка) у Мозирському повіті, одружився з Регіною Дертко та залишив двох синів (Шимана та Базиля), від яких походять дві гілки роду Горватів, з яких нащадки Базиля Горвата дуже заможніли та досягли відомих успіхів. Син Базиля, мозирський капітан Тадеуш Горват (охрещений у 1737 році в Мозирській церкві), придбав маєток Ліпов у Мозирському повіті Великого князівства Литовського, який на десятиліття став головним маєтком його нащадків.
Піднесення сім'ї Один із синів Тадеуша Базилевича Горвата, Вінцент Тадеуш Горват, навчався у Варшаві в Лицарській школі (Варшавський кадетський корпус), вступив на військову службу до Речі Посполитої, брав участь у повстанні 1794 року та загинув у битві під Мацейовицями в 1794 році. Піднесення родини пов'язане з діяльністю другого сина мозирського капітана Тадеуша Базилевича Горвата - Ігната Тадеушовича Горвата (1764 — бл. 1823), який зміг досягти значних кар'єрних успіхів у Мозирському повіті Великого князівства Литовського — він обіймав високі земські посади Мозирським міським суддею (1782—1795) та, одночасно, Мозирським цивільним та військовим комісаром (1790—1793), а пізніше (після поділів Речі Посполитої) у Речицькому повіті Мінської губернії Російської імперії — служив, за вибором дворян, депутатом (заступником дворянства) від Речицького повіту в Мінських дворянських депутатських зборах (1795—1801) та головою Речицького повітового прикордонного (прикордонного) суду. (1814—1817) Він не брав участі в бурхливих подіях білоруської історії кінця XVIII — початку XIX століть, пов'язаних з повстанням 1794 року та поділами Речі Посполитої, а його маєтки не були секвестровані російською владою.
1 травня 1826 року Вільгельміна фон Гольст (вдова Андрія фон Гольста) та її діти (Якуб, Карл та Роберт фон Гольст — та їхня одружена сестра Вільгельміна Андріївна Брутьє) продали свій великий маєток Барбарови (включаючи Наровли) за суму 242 тисячі 650 рублів сріблом «спадкоємцям Ігната Горвата», тобто братам Олександру, Станіславу, Атону та Данилу Ігнатовичам Горватам, а також їхнім сестрам — одруженим Францишеку, Мар'яні та Катерині та неодруженій Філіппіні. Таким чином, Горвати вивели свою родину зі статусу дворянства середнього класу до заможного стану. Сини Ігната Горвата не тільки не втратили багатство, а й значно його примножили та стали частиною еліти як Мінської губернії, так і всього Білорусько-Литовського регіону в XIX столітті. У 1829 році вони розділили спадщину батька та окремо володіли значними маєтками в Мозирському, Речицькому та Радомисльському повітах, але мали дружні родинні стосунки та завжди діяли злагоджено в господарських справах. Олександр Ігнатович Горват (бл. 1800—1888) отримав маєток Барбаров (з навколишніми селами) під час поділу сімейної спадщини, Станіслав Ігнатович Горват (1804—1884) отримав маєток Головчиці (з навколишніми селами), Атон Ігнатович Горват (1809—1894) отримав маєтки Липув, Корані та Явтушковичі (з навколишніми селами), Данило Ігнатович Горват (1810—1868) отримав маєток Наровля (з навколишніми селами), а їхні сестри (Марія, Францішек, Філіпіна та Катерина) отримали грошові пожертви.
Речицький повіт був дуже далеко від основних центрів Листопадового повстання (1830—1831) і розвивався там погано. Дочка Гната Горвата Катерина була одружена з власником маєтку Геронімом Антоновичем Кеневичем (1796—1884), брат якого Фелікс Антонович Кеневич (1802—1863) став керівником повстання в Мозирському повіті та прибув зі своїм повстанським загоном до Речицького повіту, де набрав кріпаків для загону в маєтках Наровль та Барбарови, що належали Данилу та Олександру Ігнатовичам Горватам відповідно. Після придушення повстання брати Олександр, Данило та Станіслав Горвати добровільно заявили російській владі про провину та каяття, тому їм вдалося уникнути покарання та зберегти свої маєтки.
Дружина Олександра Скірмунта (1799—1870), Констанція (1808—1845), з родини Сулістровських, у 1841 році продала свій успадкований маєток Каролін (Єльськ) з прилеглими селами (загалом 21 977 десятин) у Мозирському повіті Данилу Ігнатовичу Горвату (1810—1868). Данило Горват також придбав маєток Приборськ (Приборськ, Сукачі, Русаки, Доманівка) у Радомисльському повіті Київської губернії та маєток Арцюхи у Мінському повіті. Олександр Ігнатович Горват (бл. 1800—1888) придбав маєток Біла Сорока (Речицький повіт) у нащадків російського графа Григорія Григоровича Орлова (1734—1783), у 1834 році він придбав маєток Жари (Верхні та Нижні Жари в Речицькому повіті), а в 1850 році у князя Вільгельма II Трайдена Радзивіла маєток Хабня в Київській губернії, який належав Горватам до 1917 року. Станіслав Ігнатович Горват (1804—1884) придбав маєтки Дудичі та Горбовичі. У 1841 році четверо синів Гната Тадеушовича Горвата (Олександр, Станіслав, Атон і Данило) налічували в Речицькому повіті 4632 ревізські душі, у 1851 році — 4513 ревізських душ, а в 1862 році — 4031 ревізську душу колишніх кріпаків та 170 172 десятини землі (заселеної та незаселеної). Маєтки братів Горватів розташовувалися компактно та поблизу вздовж пониззя річки Прип'ять (Наровля, Барборів, Єльськ (Каралін), Головчиці, Тешків, Ломачі, Жари, Хабно, Липов, Дудичі тощо — з цілою низкою приєднаних сіл), якими Горвати відправляли свою продукцію (горілку, деревину, смолу, дьоготь, поташ, шкіру, жито, сало тощо) в Україну (до Кременчука та Одеси), а також гнали свою худобу на північ до Санкт-Петербурга на продаж.
Наприклад, у маєтку Наровлянських у першій половині XIX століття існували невеликі підприємства та були добре розвинені ремесла: у селі Наровлянська Гута діяв скляний завод, у селі Завайце — значний поташний завод, у селах Смалегавська Рудня та Мальці вироблялося залізо для місцевих потреб, а в селі Дзямідов — значна рудоплавильна мануфактура, відома на все Полісся. У маєтку Барбарових було значне виробництво смальти, винокурня, фабрика з виробництва вовняних тканин, теплиця. У садибі здавна були кузня, млин, круп'яний магазин, скотний двір. Вантажі сплавляли плотами по Прип'яті в Україну з приватної Барбарової пристані.
У 1850 році в Наровлі Данило Гнатович Горват (1810—1868) збудував собі новий кам'яний і величний палац у стилі пізнього класицизму, який став найрозкішнішою та найбільшою резиденцією Горватів, на аттику головного фасаду якого було зроблено помітний напис «DIH» ліпниною, а на фронтоні «R. 1850» (із зазначенням дати будівництва 1850 року та імен власників Данила (D) та Іфігенії (I) Горват (H)), що суттєво демонструвало та підкреслювало його багатство та значення. Палац мав цінні меблі, багату бібліотеку та предмети мистецтва європейського значення. Перед палацом було створено фонтан, що було рідкістю в білоруських дворянських маєтках, а сам палац оточений прекрасним парком. Резиденція стала однією з найрозкішніших і значущих у всій Мінській губернії.
Під час селянської реформи (1861 р.) у Російській імперії Горвати були змушені виділити частину своєї землі селянам, звільненим від кріпацтва. Тому в 1876 році Горвати володіли 107 249 десятинами землі в Мінській губернії. Це все ще ставило їх до числа латифундистів першого класу і було причиною того, що у другій половині XIX ст. Горвати вже були родичами таких впливових дворянських родин Мінської губернії та Білорусько-Литовського краю, як Володковичі, Ваньковичі, Оштарпи, Гечевичі, Хамінські, графи Красицькі та графи Тишкевичі.
23 вересня 1847 року в Мінську Атон Ігнатович Горват (1809—1894) був обраний дворянами Мозирського повіту на посаду Мозирського повітового маршала на 3 роки та затверджений на цій посаді мінським губернатором. Атон Горват навіть встиг підписати документи як «Мозирський повітовий маршал», але на тих самих виборах 27 вересня його було обрано на посаду Мінського губернського маршала, а в 1850 році він був переобраний дворянами ще на 3 роки, обіймаючи цю посаду до 1853 року. Велику роль в обранні Атона Горвата на посаду Мінського губернського маршала відіграли його родинні зв'язки — насамперед шлюб з Людвікою, дочкою попереднього впливового Мінського губернського маршала (1823—1847) Льва Оштарпа (1786—1851). Губернські маршали білорусько-литовських губерній кінця XVIII та першої половини XIX ст. були тісно пов'язані один з одним та з багатьма повітовими маршалами губернії, були об'єднувальними фігурами губернського дворянства, мали авторитет і були неформальною регіональною елітою, яка зазвичай складалася з 7-8 найвпливовіших дворянських родин губернії. Коли губернським дворянством керував Лев Оштарп, Атон Горват завжди тримався близько до свого тестя.