Річард Коллі Веллслі, 1-й маркіз Веллслі, KG, КП, ПК, ПК (Ірландія) (20 червня 1760 р. – 26 вересня 1842) — англо-ірландський політик і колоніальний адміністратор. Він носив титул віконта Веллслі до 1781 року, коли став наступником свого батька на посаді 2-го графа Морнінгтона. У 1799 році йому було надано ірландський титул пера маркіза Веллслі Норрагського. Він також був бароном Веллслі в титулі пера Великої Британії. Він був прапрапрадідом королеви Єлизавети II.

Річард Веллслі вперше здобув визнання як п'ятий генерал-губернатор Бенгалії між 1798 і 1805 роками. Пізніше обіймав посаду міністра закордонних справ у британському кабінеті міністрів та лорда-лейтенанта Ірландії. У 1799 році його війська вторглися до Майсуру та розгромили Тіпу, султана Майсуру, у великій битві. Він також розпочав Другу англо-маратхську війну.

Веллслі був старшим сином Гаррета Веслі, 1-го графа Морнінгтона, ірландського пера, та Анни, старшої дочки Артура Гілл-Тревора, 1-го віконта Данганнона. Його молодшим братом був фельдмаршал Артур Веллслі, 1-й герцог Веллінгтон.

Раннє життя Веллслі народився 1760 року в замку Данган у графстві Міт, Ірландія, де його родина належала до «Асендансі» (Ascendancy), панівної верстви старої англо-ірландської аристократії. Він здобув освіту в Королівській школі в Армі, школі Герроу та Ітонському коледжі, де відзначився як класичний вчений, а також у Крайст Черч в Оксфорді. Він є одним з небагатьох чоловіків, про яких відомо, що навчалися як у Гарроу, так і в Ітоні.

У 1780 році він увійшов до Ірландської Палати громад як член від Тріма, де пробув до наступного року, коли, після смерті батька, став 2-м графом Морнінгтоном, зайнявши місце в Ірландській Палаті лордів. У 1782 році його було обрано Великим Майстром Великої Ложі Ірландії, посаду, яку він обіймав протягом наступного року. Через марнотратність батька та діда він опинився в такому боргу, що зрештою був змушений продати всі ірландські маєтки. Однак, у 1781 році він обійняв почесну посаду хранителя судових архівів (Custos Rotulorum) графства Міт.

У 1784 році він також приєднався до Британської Палати громад як член від неблагополучного району Бер-Олстон у Девоні. Невдовзі після цього Вільям Пітт Молодший призначив його лордом скарбниці.

Палата громад ухвалила законопроект про работоргівлю 1792 року. Спотворений та покалічений змінами та поправками Пітта, графа Морнінгтона, Едварда Джеймса Еліота та Генерального прокурора, він роками лежав у Палаті лордів.

У 1793 році він став членом Ради з контролю за справами Індії. У 1797 році він обійняв посаду генерал-губернатора Індії.

Індія

Подорож За словами біографів Веллслі, його головним пріоритетом під час перебування на посаді генерал-губернатора Індії було досягнення Британією перемоги над французькою владою в Індії. Це був період, коли Британія організувала низку військових коаліцій у Європі проти Франції. Його подорож до Індії коротко згадується в біографії Роберта Вільяма Іствіка, де він перевозив Артура Веллслі, 1-го герцога Веллінгтона, з Мадраса до Калькутти для зустрічі з Річардом Веллслі.

Генерал-губернатор

Війна з Майсуром Під час подорожі він розробив план стримування французького впливу в Декані. Невдовзі після прибуття, у квітні 1798 року, він дізнався, що між Тіпу Султаном та Францією ведуться переговори про союз. Невдовзі після цього, 12 травня, він обійняв посаду генерал-губернатора Бенгалії, замінивши лорда Корнволліса. Веллслі вирішив передбачити дії султана та наказав розпочати підготовку до війни. Першим кроком було наказати розформувати французькі війська, найняті Нізамом Гайдерабаду.

У лютому 1799 року відбулося захоплення Майсуру, і кампанія швидко завершилася захопленням Серінґапатама 4 травня 1799 року та смертю Тіпу Султана, який загинув у бою. Веллслі широко приписують тост «Пані та панове, я п'ю за труп Індії» після поразки Тіпу Султана 1799 року. Історики ідентифікують цю фразу як сучасний винахід, що походить з історичного роману Бгаґвана Ґідвані 1976 року «Меч Тіпу Султана». У 1803 році відновлення пешви Баджі Рао II стало прелюдією до війни проти Даулат Рао Скіндія з Гваліору та раджі Берара, Раґгоджі II Бгонсле, в якій його брат Артур відіграв провідну роль.

Результатом цих війн та укладених за ними договорів стало те, що французький вплив в Індії зменшився до Пудучеррі, а Британія здобула посилений вплив у самому серці центральної Індії. Він виявився вправним адміністратором і обрав двох своїх талановитих братів для свого штабу: Артур був його військовим радником, а Генрі — особистим секретарем. Він заснував коледж Форт-Вільям, навчальний центр, призначений для тих, хто мав бути залучений до управління Індією. У зв'язку з цим коледжем він створив офіс генерал-губернатора, до якого переводили цивільних осіб, які проявили талант у коледжі, щоб вони могли опанувати основи вищого державного мистецтва на безпосередній службі у свого начальника. Він прагнув зняти деякі обмеження на торгівлю між Європою та Азією. Він знайшов час, щоб опублікувати оцінку опери британської композиторки Гаррієт Вейнрайт «Комала» в газеті «Calcutta Post» 27 квітня 1804 року. За час його перебування на посаді був побудований чудовий Будинок уряду в Калькутті як резиденція генерал-губернатора.

Політики Як комерційна політика Веллслі, так і його освітні проекти призвели до ворожнечі між ним та радою директорів Ост-Індійської компанії, і він неодноразово подавав заяву про відставку, яку, однак, через суспільні потреби він відклав до осені 1805 року. Він прибув до Англії якраз вчасно, щоб побачитися з Піттом перед його смертю.

У 1797 році він був посвячений у звання пера Великої Британії як барон Веллслі, а в 1799 році став маркізом Веллслі у званні пера Ірландії. Він зібрав величезну колекцію з понад 2500 розмальованих мініатюр у стилі компанії з індійської природної історії.

У 1801 році він заснував недовговічну «Інституцію сприяння природничій історії» в Барракпорі поблизу Калькутти. Установою керував Френсіс Б'юкенен-Гамільтон. У рамках цієї діяльності було засновано «Барракпорський звіринець», який проіснував до 1878 року, коли тварин і птахів перевели до Аліпора, який пізніше став Калькуттським зоопарком.

Пропозиція Джеймса Паулла, депутата, про імпічмент Веллслі через його вигнання британських торговців з Ауди, була відхилена в Палаті громад з рахунком 182 голоси проти 31 у 1808 році. Веллслі також не схвалював зв'язків між посадовцями компанії, солдатами та місцевими жителями, вважаючи їх недоречними.Dalrymple, William (2004). White Mughals: love and betrayal in eighteenth-century India. Penguin Books;

Британія

Повернення до парламенту Після закінчення терміну його губернаторства у 1808 році він повернувся до Британії та знову почав долучатися до британської політики. Кілька наступних років в парламенті пройшли досить спокійно, незважаючи на величезну кризу, з якою зіткнувся британський уряд через війну в Європі та панування Наполеона Бонапарта. Зростаючий французький вплив загрожував Британії та її імперії настільки, що спричиняв високу напруженість у країні. На додачу до кризи за кордоном, британський уряд з 1806 по 1809 рік очолювали слабкі та непридатні люди, з двома недовговічними міністерствами під керівництвом лорда Ґренвілла та герцога Портленда відповідно.

Але коли після падіння Міністерства всіх талантів у 1807 році Георг III запросив Веллслі приєднатися до кабінету герцога Портлендського, він відмовився, очікуючи обговорення в парламенті певних звинувачень, висунутих проти нього стосовно його перебування на посаді генерал-губернатора, а також через критику його адміністрації. Резолюції, що засуджували його за зловживання владою, були запропоновані як у Палаті лордів, так і в Палаті громад, але були відхилені значною більшістю голосів.

Посол в Іспанії У 1809 році Спенсер Персіваль призначив Веллслі послом Великої Британії в Іспанії. Він висадився в Кадісі одразу після перемоги союзників у битві при Талавері та спробував укласти з іспанським урядом ефективну угоду про співпрацю для підтримки кампанії проти французів разом зі своїм братом, сером Артуром Веллслі, який був головнокомандувачем британських військ. Однак, відмова його союзників співпрацювати з британцями невдовзі змусила обох союзників відступити після французьких контратак.

Міністр закордонних справ Через кілька місяців, після того як суперечка між Джорджем Каннінгом та Робертом Стюартом, віконтом Каслрі призвела до дуелі між ними, яка невдовзі призвела до відставки обох міністрів. Спенсер Персіваль запропонував Веллслі посаду міністра закордонних справ у своєму кабінеті, яку той прийняв. На відміну від свого брата Артура, він був красномовним оратором, але був схильний до незрозумілих «нападів раптового ступору», під час яких він, здавалося, не усвідомлював, що відбувається навколо.

Він обіймав цю посаду до лютого 1812 року, коли пішов у відставку, частково через невдоволення недостатньою підтримкою, яку міністерство надавало Веллінгтону, а також тому, що переконався, що питання емансипації католиків більше не можна тримати на задньому плані. З раннього віку Веллслі, як і його брат Артур, був прихильником емансипації католиків, і з того часу публічно підтримував цю справу.

Двічі лорд-лейтенант Ірландії та один із перших лицарів Ордена Святого Патрика, він відмовився від цього ордена після того, як його посвятили в лицарі Ордена Підв'язки 31 березня 1812 року.

Після вбивства Персиваля він разом із Каннінгом відмовився приєднатися до адміністрації лорда Ліверпуля і залишався поза посадою до 1821 року, різко критикуючи рішення Віденського конгресу та європейське врегулювання 1814 року, яке, хоча й звело Францію до її давніх меж, залишило іншим великим державам територію, яку вони здобули в результаті поділів Польщі та знищення Венеційської республіки.

Він був одним із перів, які підписали протест проти прийняття Хлібних законів у 1815 році. Його репутація так і не оговталася повністю після фіаско в 1812 році, коли від нього очікували виступу з вирішальною промовою, в якій він засуджував новий уряд, але він зазнав однієї зі своїх сумнозвісних «провалів у пам'яті» і сидів нерухомо на своєму місці.

Сімейне життя

Веллслі багато років прожив разом із Гіацинтою-Габріель Роланд, акторкою Пале-Рояль. У неї було троє синів і дві доньки з Веллслі, перш ніж він одружився з нею 29 листопада 1794 року. Він перевіз її до Лондона, де Гіацинта загалом почувалася нещасною, оскільки вона ніколи не вивчила англійської мови, і її зневажало вище суспільство: леді Керолайн Лемб була попереджена своєю свекрухою, Елізабет Мілбенк, відомою знавчинею того, що є соціально прийнятним, що жодна поважна жінка не може дозволити собі бути побаченою в товаристві Гіацинти.

Їхніми дітьми були:

Річард Веллслі (1787—1831), член парламенту Енн Веллслі (1788—1875), яка вийшла заміж спочатку за сера Вільяма Абді, 7-го баронета, та за підполковника лорда Чарльза Бентінка. Вона та її другий чоловік є предками короля Карла III. Гіацинта Мері Веллслі (1789—1849), яка вийшла заміж за Едварда Літтлтона, 1-го барона Гатертона Джеральд Веллслі (1792—1833), який служив резидентом Ост-Індійської компанії в Індорі. Генрі Веллслі (1794–1866), голова коледжу Нью-Інн-Холл, Оксфорд.

Через свою старшу дочку леді Чарльз Бентінк, Веллслі був прапрапрадідом королеви Єлизавети II.

У Веллслі також було щонайменше два інших незаконнонароджених сини від його коханки-підлітка Елізабет Джонстон, включаючи Едварда (пізніше секретаря його батька), народженого в Міддлсексі (1796—1877). Дітей Веллслі інші родичі Річарда, включаючи його брата Артура, вважали жадібними, непривабливими та хитрими, а також такими, що мали нездоровий вплив на свого батька; у сімейному колі їх прозвали «Паразитами».