Воїслав Ілич (;  — ) — сербський поет, критик, публіцист. Син драматурга та поета Йована Ілича, брат письменника, публіциста та політика Драгутина Ілича. Протягом недовгого життя зазнавав переслідувань й арештів за політичну та громадську діяльність, що було викликано його народницькою та русофільською позицією. Помер від туберкульозу. З його поезією пов'язують перехід сербської літератури від романтичної традиції до сучасних європейських течій.

Біографія Народився 20 квітня 1860 року. Був хворобливою дитиною, навчався з великими труднощами і покинув школу після третього класу через незадовільні оцінки. Здобував домашню освіту і був вільним слухачем белградської Великої школи. Пізніше, вступивши самостійно до університету, він брав активну участь у літературному та політичному студентському житті, але не міг складати іспити. Його освіті та становленню як письменника сприяло те, що в його домі часто бували літератори та поети. У другій половині XIX століття, за оцінками критиків і дослідників, Сербія вступила у свій «золотий вік літератури». Драгутин Ілич у своїх спогадах про брата писав: «Воїслав Ілич жив у домі, де першими вихователями були народна казка та східна поезія, а першими книгами — міфологія та класика». За словами письменника Бранислава Нушича, важливу роль у цих процесах, у становленні національної літератури, відіграло саме це літературне зібрання, яке відбувалося в будинку Ілича: «Зустрічі в будинку Ілича не могли залишитися без наслідків, і часто багато нових видань і творчих задумів з'являлися саме як результат цих зустрічей». У цей літературний клуб ввів Нушича саме Воїслав Ілич, про що він згодом з вдячністю згадував, оскільки там культивувалося те літературне середовище та оточення, які сприяли завоюванню Белградом першого місця в галузі літератури: «це середовище, яке дало в особі Воїслава поетичного реформатора, подарувало літературі й багато інших відомих імен». На одному із прийомів Воїслав познайомився з Джурой Якшичем, на одній із дочок якого він згодом одружився, однак шлюб закінчився трагічно, оскільки, ведучи бурхливий спосіб життя та не маючи стабільних засобів до існування, від хвороби легенів померли його син, дружина та дочка. У другому шлюбі у нього народилася одна дочка.

Брав участь у війні із Болгарією 1885 року. Брав участь ще в різних студентських соціалістичних рухах, видавав вірші в радикальних виданнях, перебував у тісних контактах із супротивниками офіційної влади, виступаючи проти проавстрійської позиції династії Обреновочів. Протягом життя зазнавав переслідувань й арештів за політичну та громадську діяльність. 1887 року вступив на службу в Державну ррукарню коректором, а 1892 року почав працювати в міністерстві внутрішніх справ, 1883 року став віцеконсулом у Приштині, за власною волею та пропозицією його друга Браніслава Нушича, вирушивши до Косова. Незабаром після того, як він влаштувався в Косові слабке здоров'я, викликане туберкульозом, змусило його повернутися до Белграда, де 21 січня 1894 року Ілич незабаром і помер.

Життя Ілича багато в чому повторило долю письменників того часу: часта зміна проживання в Белграді, неможливість обіймати державні посади, бідність, проведення часу в кав'ярнях і часті невдачі лише підірвали його і без того слабке здоров'я.

Творчість Поезія Ілича ілюструє класичний приклад сучасної сербської мови і представляє характерні декадентські мотиви своєї епохи: образи жорстокої природи, описи часів Елагабала (незначного імператора, правлячого всього три з половиною роки і відомого насамперед своєю сексуальною екстравагантністю), чоловіків, котрі закохуються в богинь Стародавньої Греції та Риму тощо. Під час своєї найвищої активної соціально-політичної діяльності Ілич видав першу збірку віршів «Песме» (1887), яку зустріли несхвально критикою, але викликав масу наслідувань із боку прогресивної літературної молоді. Друга збірка віршів «Песме» (1889) також потрапила під критику, після чого поет перейшов до більш суб'єктивних віршів, які багато в чому перегукуються з пошуками французьких символістів. Пізніше Милорад Паич писав, що Ілич є першим сербським поетом-символістом. Літературознавиця М. Л. Карасьова, підсумовуючи значення його творчості для сербської літератури, писала, що разом із Лазою Костичем він є фактично «одночасно поетом Відродження, просвітником, класицистом, романтиком і реалістом»: «Він відчував себе і був насправді сербським патріотом і громадянином всесвіту і намагався виразити це своє „громадянство“ у віршах з усією щирістю, на яку здатний самобутній поет, що не визнає естетичних „поз“ і розглядає свою творчість як суспільне служіння».

Примітки

Посилання