Комісія Сантера — європейська комісія, яка працювала з 23 січня 1995 року по 15 березня 1999 року. Колегію комісарів очолював Жак Сантер (колишній прем'єр-міністр Люксембургу).
Цей орган мав 20 комісарів і контролював запровадження євро. Його діяльність була припинена, коли Комісія стала першою, хто масово пішов у відставку через звинувачення в корупції. Деякі члени продовжували працювати під керівництвом Мануеля Маріна, (див. також Комісія Маріна) доки не було призначено комісію Проді.
Призначення У 1994 році Жак Делор мав піти у відставку після успішного перебування на посаді президента Європейської комісії. Однак його федералістський стиль не сподобався багатьом національним урядам. Тому, коли Жан-Люк Дегане (тодішній прем'єр-міністр Бельгії) був висунутий його наступником, Сполучене Королівство наклало на нього вето, мотивуючи це тим, що він був занадто федералістським. Жака Сантера, тодішнього прем'єр-міністра Люксембургу, вважали менш федералістом, оскільки під час його президентства раніше було запропоновано структуру підвалин. Тому його висунула та затвердила Європейська рада 15 липня 1994 року.
Те, що Сантера розглядали як «другорядний вибір», послабило позиції, оскільки Європейський парламент схвалив його кандидатуру лише незначною більшістю. Він сам визнав, що «не був першим вибором, але й посада президента Комісії не була моїм першим вибором». Однак він розширив свої повноваження щодо висування кандидатур інших комісарів. Президент отримав ці повноваження згідно з Маастрихтським договором, який набув чинності роком раніше. 18 січня 1995 року Парламент схвалив його Комісію 416 голосами проти 103 (більша більшість, ніж очікувалося), і рада призначила їх 23 січня.
Ранні роботи Комісія Сантера контролювала розробку Ніццького договору до його підписання у 2000 році, переговори з цими країнами щодо приєднання у 2004 році та підписання Амстердамського договору у 1997 році.
Зокрема, вона зробила свій внесок у розвиток євро та опублікувала серію зелених книг на основі роботи комісара . Комісія також розробила символ валюти євро. Євро було запроваджено 01.01.1999. Комісія також продовжила соціальний порядок денний Делора, наполягала на розширенні повноважень у цій галузі, включаючи боротьбу з безробіттям, та розпочала розробку пропозицій щодо реформи Спільної сільськогосподарської політики.
Сантер, бажаючи цитувати гасло для своєї адміністрації, заявив, що метою його Комісії буде «робити менше, але робити це краще» (гасло, яке з того часу прийняли та адаптували багато хто). Хоча це був лише короткий вираз, він знайшов відгук у деяких, хто вважав, що Співтовариству потрібен відпочинок після нових договорів та євро, навіть якщо сама природа Співтовариства вимагає рухів та нових проектів, щоб воно залишалося зайнятим. Однак протягом 1998 року комісія почала втрачати авторитет через критику керівництва з боку Парламенту.
Суперечка щодо бюджету Бюджет спільноти на кожен рік має бути затверджений Парламентом після звіту Європейської аудиторської палати . Раніше він відмовився зробити це лише один раз, у 1984 році. Ближче до кінця 1998 року Комітет Парламенту з бюджетного контролю спочатку відмовився затвердити бюджет спільноти на 1996 рік через те, що він вважав зарозумілістю Комісії у її відмові відповідати на запитання, що стосуються фінансових зловживань. , інформатор, який працював у комісії, надіслав до Парламенту звіт, у якому стверджувалося про поширене шахрайство та приховування інформації, зазначивши: «Я виявив вагомі ознаки того, що… аудиторам перешкоджали у їхніх розслідуваннях, і що посадовці отримували вказівки перешкоджати аудиторським перевіркам… Комісія є закритою культурою, і вони хочуть, щоб вона такою й залишилася, а моя мета — відкрити її, створити більшу прозорість і поставити владу туди, де вона належить, — а саме в демократично обраний Європейський парламент». У відповідь Комісія відсторонила його від роботи з виплатою половини заробітної плати за розголошення деталей розслідування.
Однак, зрештою, 11 грудня комітет підтримав пропозицію про звільнення 14 голосами проти 13, рекомендуючи пленарному засіданню підтримати це прохання. Через чотири дні це питання було винесено на пленарне обговорення, проте призначений доповідач публічно виступив проти офіційної позиції комітету та закликав пленарну засідателю відхилити пропозицію про звільнення. Президент Сантер оголосив, що комісія розглядатиме голосування про звільнення як голосування про довіру. Під час голосування 17 грудня 1998 року Парламент відхилив пропозицію про звільнення.
У відповідь, вважаючи це рівносильним вотуму недовіри, президент внутрішньонаціональної Партії європейських соціалістів (ПЕС) оголосила, що внесе вотум недовіри. Однак ПЕС проголосує проти власної пропозиції, оскільки не існує методу для вотуму довіри.BBC Democracy Live: 14 January 1999: Crisis in the EU Протягом цього періоду Парламент посилив динаміку протистояння уряду та опозиції, причому ПЕС як партія підтримувала комісію, а внутрішньонаціональна Європейська народна партія (ЄНП) відмовилася від своєї підтримки та діяла як фактична опозиційна партія до виконавчої влади. Частково це сталося тому, що звинувачення були зосереджені на Едіт Крессон та Мануелі Маріні, обох із Соціалістичної партії (ПЕС). Дехто вважав це спробою ЄНП дискредитувати ПЕС напередодні виборів 1999 року. Це призвело до вагань керівництва ПЕС, яке було найбільшою групою в парламенті, щодо підтримки звинувачень. У пропозиціях, поданих двома групами, викладено різні позиції: ЄНП виступає за індивідуальну відповідальність (осуд лише тих, проти кого висуваються основні звинувачення), а ПЕС виступає за акцент на колективній відповідальності (тому члени ЄНП, такі як Президент, а також члени ПЕС, будуть змушені піти у відставку). У резолюції ПЕС також пропонувалося створити комітет незалежних експертів для розслідування звинувачень.
Відставка Після переговорів, зокрема тиску національних урядів на своїх депутатів Європарламенту, Парламент зібрався для голосування щодо резолюцій 14 січня 1999 року. Він прийняв резолюцію ПЕС та відхилив вотум недовіри 293 голосами проти 232. Було створено Комітет незалежних експертів, членів якого призначили політичні лідери Парламенту та комісії. Було призначено низку відомих діячів, і президент Сантер погодився «відреагувати» на його висновки. Звіт було підготовлено 15 березня 1999 року та представлено Комісії та Парламенту. Він значною мірою виправдав більшість членів, окрім Крессона, але дійшов висновку, що комісари зростають небажанням визнавати відповідальність і що «стає дедалі важче знайти когось, хто мав би хоч найменше почуття відповідальності».
У відповідь на звіт, ПЕС відкликала свою підтримку Комісії та приєдналася до інших груп, заявивши, що якщо Комісія не піде у відставку за власним бажанням, вона буде змушена це зробити. Тож у ніч на 15 березня Сантер оголосив про масову відставку своєї Комісії. Наступного ранку після відставки, всупереч рекомендації своїх радників, Сантер розкритикував висновки Комітету. Звіт навіть критикував не лише членів ПЕС, а й роботу самої Комісії. Він також викрив ситуацію, коли ні Парламент, ні Президент не могли змусити окремих комісарів піти у відставку, оскільки їх могли «відкликати» лише національні уряди. Французький уряд відмовився відкликати Крессон, яка відмовилася піти у відставку за власним бажанням, що викликало необхідність масової відставки. Комісар Маріо Монті розкритикував це, заявивши, що «ця Комісія колективно пішла у відставку, я вважаю, не через колективну відповідальність, а тому, що деякі її члени воліли не брати на себе індивідуальну відповідальність». Едіт Крессон звернулася до Європейського суду, де в липні 2006 року її визнали винною, але не позбавили пенсії. Сьогодні Крессон значною мірою відповідає за падіння Сантера (який згодом став депутатом Європарламенту і так і не оговтався повністю) та решти його Комісії.
Наслідки Безпосереднім наслідком стало те, що політично ослаблена Комісія не змогла відреагувати на початок війни в Косові та завершення переговорів щодо Порядку денного 2000. Криза посилила вже скорочені повноваження Комісії на користь законодавчої влади Парламенту, ролі Ради у зовнішній політиці та фінансової ролі ЄЦБ. Однак найглибшою була зміна з Парламентом, попередня постійна співпраця між цими двома органами припинилася зі зміною влади.
Лідери парламенту сподівалися, що такий політичний виклик створить корисну рекламу перед виборами, оскільки попередні опитування показали низьку явку, що спричинило сприйняття цього органу як безсилля. У цьому відношенні справа справді привернула значну увагу мас-медіа, і парламент зараз виглядає «драматичним». Звіт комітету також був написаний у надзвичайно доступній манері, сповнений цитат. Більше того, він також привернув більше уваги ради до готовності парламенту здійснювати свої повноваження. Тому, коли Рада зібралася, щоб узгодити нового президента, стало зрозуміло, що кандидат має бути прийнятним для парламенту. Криза також продемонструвала зростаючу конкуренцію між партіями в парламенті, що призвело до розвитку парламентської системи між виконавчою та законодавчою гілками влади. Дійсно, можна побачити, що динаміка протистояння уряду та опозиції двох основних партій у парламенті посилила розвиток кризи та сприяла падінню комісії.
Комісія Проді, яка прийшла на зміну тимчасовій адміністрації Маріна, оголосила про підхід нульової толерантності до шахрайства. Під тиском Парламенту Комісія швидко створила OLAF, управління з боротьби з шахрайством, яке замінило Підрозділ координації захисту від шахрайства (UCLAF), створений у 1988 році і який вважався таким, що не виконав своїх обов'язків. OLAF було створено з більшими повноваженнями та для більшої незалежності, особливо в плані розслідувань, де вони формально є автономними від комісії. Було кілька членів, які пережили Комісію Сантера, щоб продовжити роботу під керівництвом Проді: , , Маріо Монті та Ніл Кіннок. Останній був призначений для проведення інституційної реформи.
Перепризначення деяких із цих членів показало, що окремі комісари все ще зберегли свою репутацію, незважаючи на масову втрату іміджу інституції в цілому, тоді як Крессон ніколи б не зміг бути перепризначений. Сама Комісія постраждала від втрати довіри та репутації, що лише посилювалося пост-Делорівським настроєм. Проді довелося мати справу зі зростаючим євроскептицизмом, який допоміг повалити комісію Сантера. З кінця ери Делора проінтеграційні прихильники поступилися місцем більшій стурбованості щодо повноважень комісії. Лише до 2000 року Рада знову обмежила повноваження комісії, коли вважала, що Проді перевищив свої повноваження.
Колегія комісарів Колегія Комісії складалася з 20 членів (два від п'яти найбільших держав-членів, по одному від решти) та включала комісарів від нових держав-членів Швеції, Фінляндії та Австрії. Якби Норвегія не відмовилася від членства в ЄС у 1995 році, її комісаром був би Торвальд Столтенберг, якого було запропоновано на посаду комісара з питань рибальства. Портфель(і)КомісарДержава-членПартіяПрезидент Генеральний секретаріат, Юридична служба, Офіс безпеки, Відділ перспективних досліджень, Генеральна інспекція, Спільна служба усного перекладу та конференцій (SCIC), Служба прессекретаря, Монетарні питання (з де Сільгі), СЗППС (з ван ден Бруком) та Інституційні питання для МГК 1996 року (з Орехою)Жак СантерЛюксембургХСНП ЄНПВіцепрезидент; Торгова політика та Зовнішні відносини з Північною Америкою, Австралазією, Східною Азією, ОЕСР та СОТЛеон БріттанВелика БританіяКонсерватори ЄДВіцепрезидент; Зовнішні відносини з Південним Середземномор'ям, Латинською Америкою та Близьким СходомМануель МарінІспаніяІСРП ПЄСВнутрішній ринок, Митний союз та оподаткуванняМаріо МонтіІталіяБезпартійнийСільське господарство та розвиток сільських територійФранц ФішлерАвстріяАНП ЄНПКонкуренціяКарел ван МіртБельгіяСП ПЄСЕкономічні та фінансові питання