Етьєн Декру (; 19 липня 1898, XVII округ Парижа, Париж, Франція — 12 березня 1991, Булонь-Біянкур, Франція) — французький актор, мім, хореограф і театральний теоретик. Вважається засновником корпорального міму () — оригінальної системи сценічного руху, що ґрунтується на всебічному вираженні тіла актора. Батько актора Максіміліана Декру.

Біографія

Ранні роки та формування

Етьєн Марсель Декру народився 19 липня 1898 року в XVII окрузі Парижа. Після отримання початкової освіти він вступив до школи при Театрі Старої Голубниці () Жака Копо, де зарахований до студентів у 1923 році. Саме там у Декру почало формуватися особливе бачення акторської майстерності, зосереджене на пластичних можливостях людського тіла.

Після закриття Театру Старої Голубниці в 1924 році Декру перейшов до трупи Шарля Дюллена у паризькому театрі Ательє, де працював як актор протягом багатьох років і де познайомився з молодим Жаном-Луї Барро, який стане його першим значним учнем. Двоє митців тісно співпрацювали протягом кількох років, розробляючи нові пластичні форми. Паралельно з акторською роботою в театрі Декру також виступав під керівництвом Антонена Арто та Луї Жуве й брав участь у зйомках численних фільмів під орудою Марселя Карне та П'єра Превера.

Розробка системи корпорального міму

Дедалі більший інтерес до тілесного вираження спонукав Декру припинити активну акторську кар'єру і цілком зосередитися на розробці власної театральної системи. У співпраці з Жан-Луї Барро він поступово сформулював техніку, яку назвав «корпоральним мімом» (). На відміну від традиційного міму, що зосереджувався передусім на мімічній виразності обличчя, корпоральний мім Декру залучав усе тіло актора як інструмент виразності. Рання форма його техніки — «статуарний мім» () — відтворювала скульптурну пластику в дусі Огюста Родена; пізніше вона еволюціонувала до більш динамічних пластичних форм.

Теоретичну основу тілесного тренінгу Декру становили два принципи: з одного боку, техніка «ізоляцій», що передбачає рух окремих частин тіла у визначеній послідовності (відома з практики сучасного танцю); з іншого — фізика компенсації, яка вивчає збереження рівноваги тіла при зміщенні центру ваги.

Педагогічна діяльність у Парижі

З 1940-х років Декру заснував у Парижі власну школу, яка стала осередком підготовки майстрів міму з усього світу. Від 1950 до 1957 року в школі й студії фотографа Етьєна Бертрана Вейля (за адресою: вулиця де ла Тур, 16, Париж) було зроблено масштабну фотодокументацію роботи Декру та його учнів, яка нині зберігається в Галліці.

Декрую запропонували викладати в низці провідних театральних установ, зокрема у «Пікколо-театрі» Джорджо Стрелера в Мілані та Акторській студії () в Нью-Йорку.

Американський період

Приблизно з 1957 року Декру перебував у Нью-Йорку, де проводив ранкові та вечірні заняття в студії на розі 8-ї авеню та 55-ї вулиці. Поступово учні були залучені до повноцінних репетицій вистав у рамках «Театру міму Етьєна Декру» (). У театрі «Крікет» у Вілледжі були показані вистави «Фабрика», «Дерева», «Все місто працює» і «Злий дух». Серед учнів того часу — Стерлінг Дженсон, Суня Свенсон, Марджорі Волкер і Джуел Волкер, яка продовжувала вести заняття в Нью-Йорку після повернення Декру до Парижа.

У 1962 році Декру повернувся з США та відкрив нову школу в Булонь-Біянкурі, де викладав майже аж до самої смерті. За ці роки через школу пройшли сотні студентів з різних країн.

Дружба з братами Преверами

Декру підтримував тісні дружні стосунки з братами Превер. П'єр Превер в інтерв'ю Жан-П'єру Паліано 1980 року (опубліковано в журналі Positif у травні 2021 року) визнавав: «Він був моїм талісманом: я не міг зняти жодного фільму без сцени з Декру».

Останні роки та смерть

Етьєн Декру помер 12 березня 1991 року в Булонь-Біянкурі у віці 92 років.

Метод і теорія

Основні положення мистецької теорії Декру викладені у книзі Paroles sur le mime («Слова про мім», 1963) — першій книзі, написаній мімом про власне мистецтво. Декру окреслив у ній радикальну програму оновлення театру, який, на його думку, задихався «під купою уламків» традиції та позбавлений творчої винахідливості.

Програма Декру передбачала суворі часові заборони:

протягом 30 років — заборона будь-яких «чужорідних мистецтв» на сцені; декораційне середовище зводиться до мінімуму й слугує лише тлом для дії актора; протягом перших 10 із цих 30 років — заборона будь-яких підвищень на сцені (табуреток, сходів, терас, балконів тощо); актор мав досягати ефекту зміни висоти виключно пластичними засобами; протягом перших 20 із цих 30 років — повна заборона будь-яких звуків голосу; потім на п'ять років допускалися нечленороздільні вигуки, і лише в останні п'ять років — слова, але виключно ті, що їх імпровізує сам актор.

Після завершення цього «воєнного» (за виразом самого Декру) етапу мало настати нове рівноваження: вистава складалась би спочатку з грубого начерку дії, потім мім доповнював би її нечленороздільними звуками та імпровізованим текстом, після чого драматург лише «перекладав» би текст актора «обраною мовою», не додаючи жодного власного слова. Наприкінці «чужорідні мистецтва» поверталися б — але вже під контролем актора, що є господарем у власному домі.

Ця концепція суперечить традиційному уявленню про пріоритет слова над тілом: для Декру саме тіло є первинним виражальним інструментом актора.

Учні

Серед найвідоміших учнів Декру:

Марсель Марсо — згодом найвідоміший мім ХХ століття; Жан-Луї Барро — перший значний учень, разом із яким Декру розробляв початкові форми корпорального міму; Реймон Дево — французький артист-мовник і комік; Джессіка Ланг — американська акторка; Інгемар Ліндг (Швеція) — танцівник і педагог; Луїс Оліва (Пуерто-Рико) — актор; Дімітрі — швейцарський клоун і мім; Майкл Мешке — шведський маріонетист.

Крім того, Декру вважається одним із першоджерел техніки ковзного кроку moonwalk, популяризованого Майклом Джексоном через Марселя Марсо.

Театральна діяльність

Вистави під керівництвом Шарля Дюллена в Театрі Ательє, Париж

1925: Мовчазна жінка Бена Джонсона, адаптація Марселя Ашара — роль Соттенвіля. 1926: Комедія щастя Миколи Євреїнова — роль суфлера. 1927: Шахіст, мелодрама за романом Анрі Дюпюї-Мазюеля, адаптація Марселя Ашара — роль Безбородька. 1928: Білора, комедія Рудзанте, адаптація Мішеля Мортьє — роль батька Піттаро. Вольпоне Жуля Ромена — роль Корвіно. 1930: Хитрощі маленького пана за Джорджем Фаркером, адаптація Моріса Констана-Вейє — роль Боніфаса. Син Дон Кіхота П'єра Фронде — роль Санчо. Мусс, або Школа лицемірства Жуля Ромена — ролі доктора Вентрелена і пана Леона. 1931: Атлас-Отель Армана Салакру — роль офіцера. 1932: Мир Арістофана, адаптація Франсуа Порше — роль Полемоса.

Вистави під керівництвом Шарля Дюллена в інших театрах Парижа

1940: Мовчазна жінка Бена Джонсона, адаптація Марселя Ашара, Театр Парі — роль Соттенвіля.

Вистави з іншими режисерами в Театрі Ательє, Париж

1931: Квадратура кола, комедія Валентина Катаєва, режисер Франсуа Вібер — роль Еміліани. 1934: Удар під Трафальгар Роже Вітрака, прем'єра в постановці Марселя Геррана — роль пана Дюжардена.

Вистави в інших паризьких театрах

1927: Таємниці кохання Роже Вітрака, постановка Антонена Арто, Театр Гренель — роль м'ясника. 1938: Удар під Трафальгар Роже Вітрака, постановка Сільвена Іткіна, Театр Амбасадорів. 1946: Екстравагантний капітан Сміт, комедія-фарс Жана-Анрі Бланшона, Театр Матюрен, постановка Марселя Геррана — роль у заголовку.

Фільмографія

1932: Діло в мішку (П'єр Превер) — роль Бенжамена Дебуазе. 1934: Аталанта (Жан Віго). 1935: Злочин і кара (П'єр Шеналь), екранізація роману Федора Достоєвського. 1935: Комісар добрий хлопець, жандарм без жалю (Жак Бекер і П'єр Превер) — роль Жана-Едуара Флоша. 1937: Справа Лафарж (П'єр Шеналь) — роль селянина. 1938: Прекрасна зірка (Жак де Баронселлі) — роль гравця в більбоке. 1939: Золото Крістобаля (Жан Стеллі) — роль ідіота. 1939: Макао, пекло азарту (Жан Деланнуа) — роль матроса. 1939: Останній поворот (П'єр Шеналь) — роль власника бістро. 1943: Прощавай, Леонаре (П'єр Превер) — роль Прасмок'є. 1943: Сходи без кінця (Жорж Лакомб) — роль колоніста. 1943: Мандрівник без багажу (Жан Ануй). 1943: Крук (Анрі-Жорж Клузо) — роль клубного хлопця (без зазначення в титрах). 1945: Діти раю (Марсель Карне) — роль Ансельма Дебюро. 1946: Месьє Людовик (Жан-Поль Ле Шануа) — роль гіда Музею людини. 1947: Капітан Бломе (Андре Фей). 1948: Клошмерль (П'єр Шеналь). 1949: Займись Амелі (Клод Отан-Лара). 1949: Шлюбні оголошення (Клод Барма) — короткометражка. 1952: Пастушка і сажотрус (Поль Грімо) — мультфільм (голос). 1957: Як волосина в супі (Моріс Реґаме) — роль астролога-безумця. 1968: Соратники Ваала, телесеріал (П'єр Превер).

Публікації

Перевидання, доповнене й виправлене: Париж, Librairie théâtrale, 1977. Англійський переклад: (номер журналу Mime Journal, ISSN 0145-787X).

Примітки

Бібліографія

. . Petra Kolářová. Penser le corps en images: Étienne Decroux et la photographie d'Étienne-Bertrand Weill // La photographie au théâtre, XIX—XXI siècles / ред. Brigitte Joinnault. — Villeneuve d'Ascq: Presses universitaires du Septentrion, 2021. — С. 139—148. — . Yves Lorelle. Decroux Étienne // Dictionnaire encyclopédique du théâtre à travers le monde / ред. Michel Corvin. — Париж: Bordas, 2008. — С. 409—410. — . . . Радіо: Jean-Pierre Pagliano, «Profils perdus: Étienne Decroux», France Culture, 5 і 12 листопада 1992. За участю Реймона Дево, Марселя Марсо, Жака Лекока, Андреаса Вуцинаса, Клер Еґен та Іва Марка.

Посилання

Corporeal Mime and Etienne Decroux's work // moveo.cat Фотографії Етьєна Декру роботи Е.-Б. Вейля, 1950—1957 // Gallica Etienne Decroux Is Dead at 92; Master of Modern French Mime // The New York Times, 21 березня 1991

The Mime of Etienne Decroux // Texas Archive of the Moving Image The Theatre de l'Ange Fou and the International School of Corporeal Mime

Див. також

Марсель Марсо Жан-Луї Барро П'єр Превер