Повсякденне життя у Римській імперії — це сукупність соціальних, побутових, економічних та культурних умов життя населення (громадян, плебсу, патриціїв та рабів) періоду Римської імперії (27 до н. е. — 476 н. е.).

Місто та його особливості В період Імперії, а особливо за її розквіту (96 — 180 рр. до н. е.), Рим став найпопулярнішим містом. Сюди збирались люди з усіх регіонів Імперії. Саме через це Рим мав проблеми з перевантаженням вулиць транспортом. На вузьких вуличках візники колісниці навіть посилали гончого, який блокував в'їзд, допоки колісниця не проїде. Цю проблему намагався вирішити Юлій Цезар у 45 р. до н. е. Він установив «денний час», від світанку до двох годин перед темрявою, коли приватним колісницям і возам заборонялось пересуватись по вулицях міста. Також, гості міста мали залишити свій екіпаж біля міських воріт і пересуватись пішки або в найманих паланкінах. Також в Римі існували дорожні інспектори, що називались vigiles, спочатку вони були створені для гасіння пожеш, а згодом вони почали вирішувати суперечки на дорогах. Жінкам в цей період пересуватись на колісницях було заборонено.

Архітектура та містобудування

Основні споруди Акведуки та мости — монументальні споруди, що складалися з одного, двох або трьох ярусів арок і призначалися для транспортування прісної води з віддалених джерел до міських центрів. Римські мости використовували подібну конструкцію з арками, аби долати ріки та яри. Побудовані з плоскою дерев'яною надбудовою над кам'яними опорами або арками, приклади збереглися донині.

Базиліки — місце для будь-яких великих зібрань, найчастіше використовуне як суд. Зазвичай їх будували вздовж одного боку форуму, міського ринку, який з усіх боків був оточений колонадами. Довгий зал і дах базиліки підтримувалися колонами та стовпами з усіх боків. Колони створювали центральний неф, оточений з усіх боків проходом.

Терми — давньоримські громадські лазні, вони були не лише місцем для гігієни, а й відігравали роль головного культурного та соціального центру. Вони слугували своєрідними клубами, де римляни обговорювали новини, укладали угоди та відпочивали. Найбільші з цих часто величезних комплексів були побудовані симетрично вздовж однієї осі та включали басейни, холодні та гарячі кімнати, фонтани, бібліотеки, підігрів підлоги, а іноді й міжстінне опалення за допомогою теракотових труб. Їхній зовнішній вигляд зазвичай був простим, але всередині вони часто були розкішними з щедрим використанням колон, мармуру, статуй та мозаїк.

Приватні будинки (domus) — відомі своїми багато оздобленими внутрішніми стінами з використанням фрески та штукатурки, римські приватні резиденції також могли зачаровувати атріумами, перистилями, садами та фонтанами, все впорядковане в гармонійній симетрії.

Головною кімнатою громадської частини будинку вважався атріум — кімната, в якій в робочі дні клієнти очікували на хазяїна будинку. Так як ця кімната була для важливих гостей, то господар виділяв кошти для її гідного прикрашення. У кутку кімнати могла розташовуватись домашня святиня (lararium), а похоронні маски померлих предків родини могли зберігатися в невеликих шафах в атріумі. З атріумом могли бути сполучені спальні кімнати, бічні кімнати або крила та кабінет батька родини (tablinum). Він часто розташований у задній частині атріуму, зазвичай являє собою квадратну кімнату, обставлену атрибутикою батька родини та його діловими інтересами. Щоб потрапити до атріму їм треба було пройти через фауцес — вузький західний прохід, що сполучався з вулицею. У заможніших будинках за цим входом стежив швейцар (ianitor).

Важливою в будику також була їдальня, адже саме в ній приймали найважливіших гостей на приватних бенкетах. У їдальні зазвичай розміщувалися три широкі дивани, кожен з яких вміщував трьох осіб, що дозволяло розмістити загалом дев'ятьох гостей. Цей тип кімнати зазвичай називають триклінієм (буквально «кімната з трьома диванами»), хоча археологічні знахідки підтверджують їдальні, які могли вмістити більшу кількість диванів. У триклінії дивани розташовувалися вздовж трьох стін кімнати у формі літери U, в центрі якої стояв один стіл, доступний усім гостям. Дивани часто виготовлялися з дерева, але були й більш розкішні версії з фурнітурою з дорогих матеріалів, таких як слонова кістка та бронза. Їдальня включала високоякісні декоративні елементи, такі як мозаїка на підлозі, настінні розписи та ліпні рельєфи, а також переносні предмети розкоші, такі як твори мистецтва (особливо скульптури) та меблі.

Багатоповерхові будинки (інсула) — інновація римлян, що створена для менш заможних міських жителів. Вони були побудовані з цегли, бетону та дерева, іноді мали балкони, а на першому поверсі з вулиці часто розташовувалися магазини. З'явившись ще в III столітті до нашої ери, до I століття до нашої ери такі будинки могли мати 12 поверхів, але встановлені державою обмеження щодо висоти призвели до того, що будівлі мали в середньому від чотирьох до п'яти поверхів (принаймні, спереду, оскільки для задньої частини будівлі таких обмежень не було).

Театри та амфітеатри — римський театр, звичайно, був натхненний грецькою версією, але оркестр був напівкруглим, а вся будівля була з каменю. Римляни також додали дуже декоративну сценічну будівлю (scaenae frons), яка включала різні рівні колон, виступів, фронтонів та статуй, як-от театр в Оранжі (27 р. до н. е. — 14 р. н. е.). Подібний підхід був застосований до фасадів бібліотек. Театри також демонструють римську пристрасть до закриття просторів, особливо тому, що вони часто (частково або повністю) були покриті дерев'яним дахом або використовували брезентові навіси.

Тріумфальні арки — арка з одним, подвійним або потрійним входом не мала жодної практичної функції, окрім як відзначати за допомогою скульптури та написів значні події, такі як військові перемоги. Ранні зразки стояли над магістралями — найдавнішими з них є дві арки, встановлені Л. Стертінієм у Римі (196 р. до н. е.), — але пізніші зразки часто були захищені сходами. Увінчані бронзовою четвірною колісницею, вони стали величними кам'яними пам'ятниками римської марнославства. Арка Костянтина (близько 315 р. н. е.) у Римі є найбільшим збереженим зразком і, можливо, останнім великим пам'ятником Імперського Риму.

Вали — окрім відомих військових споруд, таких як вал Антоніна та вал Адріана (близько 142 р. н. е. та приблизно 122 р. н. е. відповідно), навіть скромніші римські вали пропонують дивовижну кількість варіацій. Ширина римських валів також могла суттєво відрізнятися від найтонших — 18 см — до масивних — 6 м завтовшки. Мармур та дрібні кам'яні блоки рідко використовувалися, оскільки це було занадто дорого. Великі квадратні блоки використовувалися для створення валів з тесаного каменю, тобто щільно прилягаючих блоків без використання розчину. Набагато поширенішим було використання цегли (зазвичай трикутної форми та закріпленої розчином) та дрібного каміння, що облицьовувалося бетонною сумішшю. Цеглу та каміння можна було розташовувати по-різному:

opus incertum — вперше з'явився у III столітті до нашої ери та використовував невеликі нерівні шматки каменю, згладжені з одного боку. opus reticulatum — з II століття до н. е., використовував шматки пірамідальної форми з квадратною основою 6-12 см та висотою 8-14 см. Камінь встановлювали основою назовні та клали по діагоналі. opus mixtum — поширений з I століття н. е., це було поєднання opus reticulatum з шаром (рядом) горизонтальної цегли через кожен четвертий ряд та по краях стіни. opus testaceum — поширений з I століття н. е. та використовував лише ряди цегли. opus vittatum — використовував альтернативний ряд цегли з двома рядами туфових блоків з прямокутною стороною, зверненою назовні та зменшеною в розмірі до внутрішньої поверхні. Він був особливо популярним з IV століття н. е. по всій Імперії.

Незважаючи на декоративний ефект цих різноманітних композицій з каменю та цегли, більшість насправді були покриті як зсередини, так і зовні білою штукатуркою для захисту від спеки та дощу зовні, а також для забезпечення гладкої поверхні для вишуканого декоративного розпису стін зсередини.

Під час правління імператора Августа, а саме завдяки його покровительству, було активізовано будівництво по всій Імперії, зроблено іновації в архітектурі, наприклад, у використанні мармуру. Рим відірвався від традиційного містобудування та створював образ могутності та культурної переваги Імперії.

Також серед будівель поширений східний вплив, це можна побачити в таких особливостях, як листя папірусу в капітелях, скульптурні п'єдестали, вуличні колонади та німфей (орнаментальний фонтан).

Одяг Одяг римлян майже не змінився з попередніх періодів. Чоловіки використовували два основних види одягу: нижній ‒ туніка і верхній — тога. Туніки мали кілька різновидів, чим багатше і знатніше був господар туніки, тим вишуканіше вона прикрашалася. Тога це тканина еліпсовидної форми, що складається вдвічі і огортає постать. Вона вважалася національним одягом громадян Римської імперії. Втративши зв'язок з рухами тіла та свою першорядну роль прикраси, тога набула значення самостійного драпірованого шматка тканини, безвідносного до форми тіла, під нею прихованого. Цим і визначився масштаб тканини, що значно перевищував людські пропорції.

Верхнім одягом римлян слугувала пенула — плащ без рукавів та лацерна — короткий плащ, скріплений на плечі застібкою, які використовували у холодний сезон. Лацерна, що являла собою плащ іншого крою, спочатку була елементом виключно військового одягу. Застібалися лацерни під горлом або на плечі, виготовлялися із вовни різних кольорів — темного, білого, пурпурного, червоного. Плащ, що використовувався римськими солдатами, називався «сагум». Це чотирикутний шматок товстої вовняної тканини, що солдати накидували на спини та закріпляли фібулами на правому плечі. Такий елемент одягу, що у війська, що у звичайних громадян, навмисно відрізнявся задля виокремлення військового сану. Під час бою плащ не заважав: його закидували на спину або на ліву руку.

Коротка туніка, стягнута на поясі у районі талії, вважалась нижнім одягом. Жінки носили довгі туніки, які під грудьми перехоплювали широкими шкіряними поясами, що служив корсетом. На туніку накидали покривало — столу. Такі туніки не обмежували рухи людини, а також були зручними у спекотну погоду.

Одяг шили з білого полотна та білої та чорної вовни. І саме тільки в період Імперії з'явилися шовкові тканини, і одяг став різнокольоровим. На вулиці жінки накидали на голову покривало, а чоловіки одягали каптур під час дощу. Символічного значення у цю епоху набували й кольори: білий колір був закріплений за аристократією, а чорний та сірий — висловлювали печаль; зелений та коричневий були звичними кольорами одягу селян.

Брюки вважалися варварським елементом одягу, тож були відсутні в гардеробі у римлян. Навіть пізніше, у IV столітті, римські імператори забороняли одягати штани, а носити лише туніки.

Жіночий одяг римлян подібний до грецького, крім тих випадків, коли вони одягалися в кілька шарів. Робили їх із тонких і дорогих кольорових тканин. Знатні жінки одягали поверх туніки ще столу, що зазвичай складалась із двох прямокутних сегментів тканини, з'єднаних збоку з фібулами та кнопками, таким чином, щоб одяг мав елегантні складки, що приховували б фігуру. Вільні громадянки мали право носити паллу та верхній плащ, подібний чоловічий тозі. Білизну — у сучасному розумінні слова — носили у Римі тільки жінки. На голові носили капелюхи та шапки, подібні до грецьких. Взимку одягали галлоримський кукіль, так званий кукулус, який пережив і середньовічну моду.

Взуття слугувало індекатором приналежності до того чи іншого соціального класу. Вищі верстви суспільства носили шкіряні черевики, так звані кальці, які відрізняли римського громадянина від раба. Це взуття теж мало свої станові відмінності: знатні особи носили кальці з червоної шкіри зі срібними прикрасами, решта — з чорної шкіри і без прикрас.