Колегіальна церква або колегіата (, , ) — церква, при якій діє колегія секулярних каноніків — група священнослужителів, які спільно відправляють богослужіння, моляться за фундаторів, доброчинців, померлих, беруть участь у великих святах, храмових церемоніях, здійснюють управління майновими та адміністративними справами храму. Каноніки колегіальної церкви, утворюють її капітул. Статус колегіати вищий за звичайну парафіяльну церкву в історичному та літургійному сенсі, але нижчий від катедрального собору, який є катедрою єпископа. Секулярні каноніки не належать до жодного релігійного ордену та відрізняються від регулярних каноніків, які складають чернечі обітниці й живуть у спільноті.
Сьогодні колегіати існують переважно в римо-католицькій та окремих церквах англіканської спільноти. Хоча вони вже не мають того адміністративного значення, яке мали в середньовіччі, їхні капітули й надалі підтримують традицію урочистого спільного богослужіння та зберігають історичну спадщину цієї інституції.
Історія
Витоки колегіальних церков сягають християнських спільнот духовенства пізньої античності. Уже в IV—V ст. при кафедральних храмах Західної Церкви існували громади кліриків, які жили спільним життям під проводом єпископа. У VIII—IX ст., за часів реформ та доби Карла Великого, відбулося впорядкування життя каноніків. Водночас сформувалося розрізнення між секулярними каноніками, які жили при церквах, та регулярними каноніками, які провадили спільне життя за Правилом святого Августина.
У XI—XIII ст. колегіальні церкви стали однією з найхарактерніших інституцій латинського християнства. Їх засновували папи, єпископи, королі, князі та великі феодали для забезпечення урочистого богослужіння, молитви за фундаторів і підтримки церковного життя у важливих містах та резиденціях. При таких церквах діяли капітули каноніків, які мали власне майно, прибутки та внутрішнє управління. На відміну від монастирів, каноніки не були монахами, а на відміну від катедральних соборів, колегіальні церкви не були осідком єпископа. Найбільшого поширення колегіальні церкви набули у Франції, Німеччині, Англії, Італії, Польщі та землях Священної Римської імперії. У багатьох містах колегіальні церкви були не лише релігійними, а й освітніми та культурними центрами, утримували школи, бібліотеки та архіви.
У пізньому середньовіччі та ранньомодерну добу капітули колегіальних церков стали важливою частиною церковної адміністрації. Каноніки часто походили з місцевої шляхти або міської еліти та відігравали помітну роль у політичному й культурному житті своїх регіонів. У деяких регіонах, зокрема в німецьких землях, окремі церковні фундації та капітули мали значні маєтки, привілеї й особливий правовий статус, що надавало їм помітної політичної та економічної ваги.
Реформація XVI ст. призвела до ліквідації багатьох колегіальних церков у протестантських країнах. Пізніше значна кількість капітул була скасована під час реформ доби Просвітництва, особливо за правління Йосифа II в Австрії та під час секуляризації церковних володінь у XIX ст. у німецьких державах. В Англії, де існувала велика кількість таких церков, під час Реформації частину з них було розпущено, а доходи деяких використано для заснування державних шкіл. Попри це, частина колегіальних церков збереглася, а деякі продовжують діяти донині.
Статути колегіат Право заснувати колегіальну церкву в різні епохи належало різним особам. Фундаторами колегіальних церков могли бути як церковні, так і світські особи, для яких створення капітулу потребувало церковного затвердження. Засновниками могли бути єпископи, папа, королі та імператори, князі й великі феодали, міста та міські громади, заможні шляхетські родини. Світський фундатор зазвичай будував церкву, забезпечував її доходами (землями, десятинами, рентами), визначав кількість каноніків, іноді отримував патронатні права. Але це не давало йому права висувати її членів, якщо він не отримав на це спеціального папського дозволу. Для функціонування капітулу потрібне було канонічне затвердження компетентною церковною владою її статусу й устрою. В окремих випадках папа підтверджував фундацію чи привілеї спеціальною буллою.
Колегіальні церкви формувалися за зразком катедральних церков. Колегіальні каноніки мали права й обов'язки, подібні до прав та обов'язків регулярних каноніків катедральних капітулів, за винятком участі в управлінні єпархією: вони не мали права голосу навіть у період вакантності єпископської кафедри.
Кожний капітул повинен мати власний статут, ухвалений капітулярним актом і затверджений єпархіальним єпископом. Такий статут не може бути змінений або скасований без згоди єпархіального єпископа. Статут визначає правовий статус капітулу, його склад і кількість каноніків. У колегіальних капітулах кількість каноніків зазвичай була фіксованою і часто символічно пов'язувалася з числом апостолів. Найчастіше прагнули до складу з 12 каноніків або до його подвоєння — 24. Водночас існували як більші, так і менші за чисельністю колегіальні капітули. Крім того, статут встановлює обов'язки капітулу загалом і кожного каноніка зокрема щодо звершення божественного культу та виконання їхнього служіння.
Головним обов'язком каноніків була участь у хоровому богослужінні — спільному відправленні Літургії годин, меси та урочистих літургійних служб. Вони мали бути присутніми на богослужіннях, співати або рецитувати встановлені молитви, брати участь у процесіях і літургійних церемоніях. У церкві каноніки займали спеціально відведені місця в хорі — просторі біля головного вівтаря, зазвичай відокремленому від нави. Вони сиділи в хорових стасидіях — на спеціальних дерев'яних сидіннях або лавках, розміщених уздовж обох боків хору. Таке розташування підкреслювало їхній капітулярний характер: вони не були просто присутніми на службі, а діяли як організована спільнота духовенства. Місця часто відповідали рангу каноніка: вищі достойники капітулу займали почесніші місця ближче до головного вівтаря або на визначеному боці хору.
Статут капітулу визначає порядок скликання і проведення зборів, а також умови, необхідні для дійсності та законності рішень капітулу. Колегіальний капітул управляє матеріальними активами колегіальної церкви. Окремо статут має регулювати матеріальне забезпечення каноніків: фіксовану платню, виплати за виконання окремих обов'язків, а також знаки відзнак.
За статутом капітули більшості колегіальних церков мають право обирати кандидатів на посади каноніків і декана () (в окремих країнах — препозита, пробста, прево) своєї капітули. Хоча капітул користується внутрішньою автономією, право затвердження обраних осіб та їхнього введення на посади належить єпископу. Декан юридично представляє й очолює капітул, скликає засідання й головує на них, стежить за виконанням статуту. Однак, в статутах окремих капітул траплялися й винятки щодо порядку вибору декана: його могли призначати єпископ, папа, монарх або фундатор.
Враховуючи практику регіону статут може встановлювати такі посади достойників капітулу (), тобто каноніків, які крім звичайного членства в капітулі виконують певні уряди, як-от: кантор () — керує хором і співцями, наглядає за виконанням літургійних приписів, організовує урочисті богослужіння; схоластик () — відповідає за освіту, керує капітульною школою, здійснює нагляд за навчанням духовенства, організує викладання граматики, богослов'я та церковного права, контролює стан бібліотеки; кустос () — опікується храмом, наглядає за станом будівель капітули, відповідає за ризниці, книги та церковні скарби, за зберігання літургійного начиння, реліквій; скарбник () — відає фінансами та майном капітули, здійснює нагляд за земельними володіннями та прибутками, контролює доходи й витрати, провадить облік пожертв і фундацій, забезпечує коштами богослужіння й утримання духовенства.
Колегіальні церкви традиційно поділяються на визначні () та звичайні (): визначні чи привілейовані колегіальні церкви () — церкви, яким Святий Престол або інша компетентна церковна влада надала особливі почесні привілеї та літургійні відзнаки через їхню історичну, літургійну чи суспільну вагу; такі церкви часто мали численніший капітул, особливі відзнаки для каноніків, право на урочистіші богослужіння, іноді певні почесні прерогативи, наближені до кафедральних соборів; звичайні колегіальні церкви () — усі інші колегіальні церкви, які мали капітул каноніків, але не мали привілеїв чи спеціальних відзнак. Поділ колегіальних церков на insignes і non insignes походить із канонічної та адміністративної практик латинської Церкви, особливо пізнього середньовіччя та ранньомодерної доби.
Дохід каноніків У середньовічній та ранньомодерній практиці канонік зазвичай не отримував платню в сучасному розумінні. Його дохід складався з кількох джерел: Пребенда — закріплене за церковною посадою джерело доходу або майно, з якого утримувався канонік чи інший духовний урядник. Це могли бути прибутки з земельних володінь, десятин, рент, пожертв, парафіяльних доходів або іншого майна, закріпленого за конкретним капітулом. Пребенди були нерівними за розміром. У багатьох капітулах існували багатші й бідніші пребенди, тому доходи різних каноніків могли суттєво відрізнятися. Іноді канонік мав кілька пребенд у різних церквах, що давало йому значний дохід, але могло призводити до відсутності на місці служіння. Щоденні виплати — додаткові суми, які канонік отримував за фактичну участь у богослужіннях, особливо в хоровій службі. Такі виплати стимулювали присутність каноніків у хорі. Винагорода за виконання окремих посадових обов'язків у капітулі: декана, кантора, схоластика, кустоса, скарбника тощо.
На відміну від членів релігійних орденів, окремі каноніки зберігають свою приватну власність і можуть будь-коли залишити колегіальну церкву.
Одяг каноніків
Хоровий одяг () — це офіційний церковний одяг, який каноніки носять під час участі в богослужінні, коли вони не звершують літургійних дій безпосередньо, а перебувають в хорі (тобто в спільноті духовенства, що молиться або співає богослужіння). Назва походить від слова «хор» у його давньому церковному значенні — частини храму, де під час богослужіння розміщувалися каноніки або інше духовенство.
Для колегіальних каноніків хоровий одяг є знаком належності до капітулу та участі в урочистому богослужінні в хорі. У найпростішій формі він складається з чорної сутани та білої комжі. Додаткові елементи — наприклад роккетто, моцетта, каппа, капітульний хрест або сутана іншого кольору — не є загальним правом для усіх каноніків, а залежать від статуту, місцевого звичаю або спеціального церковного привілею, наданого конкретному капітулу. Тому зовнішній одяг колегіальних каноніків міг відрізнятися від церкви до церкви.
Колегіальні церкви сьогодні
У сучасному християнстві колегіальні церкви збереглися передусім у римо-католицькій та англіканській традиціях, однак їхнє значення суттєво змінилося порівняно із середньовіччям. Вони вже не відіграють такої ролі в церковному управлінні, освіті чи місцевій адміністрації, як у попередні епохи. Їхнє існування переважно пов'язане з історичною традицією, особливим статусом окремих храмів і збереженням урочистого богослужбового життя. Колегіальна церква й надалі відрізняється від катедральної тим, що не є осідком єпископа. Водночас при ній може існувати капітул каноніків, завданням якого є участь у літургійному житті храму, урочистих богослужіннях та збереження історичних привілеїв і традицій.
Більшість сучасних колегіальних церков мають важливе значення не тільки як місцеві релігійні центри, які здійснюють літургійну чи парафіяльну діяльність, а і як історичні пам'ятки сакральної архітектури. Серед сучасних прикладів колегіальних церков особливе місце посідає Вестмінстерське абатство в Лондоні, офіційно — колегіальна церква святого Петра () у Вестмінстері. Колегіальний характер абатства зберігається не лише в історичній назві: ним управляє декан і капітул, а сам храм має статус королівської особливої церкви (), тобто перебуває поза звичайною єпархіальною юрисдикцією.