Рабство в Єгипті — явище, що практикувалося до початку ХХ століття. Воно відрізнялося від рабства в Стародавньому Єгипті, оскільки з моменту завоювання Халіфату в VII столітті воно регулювалося відповідно до ісламського права до припинення цієї практики на початку ХХ століття, поступово припиняючись із забороною работоргівлі наприкінці ХІХ століття.

Протягом ісламської історії Єгипту раби поділялися переважно на три категорії: раби-чоловіки, яких використовували як солдатів та урядовців, рабині, яких використовували як наложниць для сексуального рабства, євнухи та рабині, яких використовували для домашньої роботи в гаремах та приватних домогосподарствах. Наприкінці цього періоду спостерігалося зростання сільськогосподарського рабства. Люди, поневолені в Єгипті за часів ісламу, здебільшого походили з Європи та Кавказу (їх називали «білими») або з Судану та Африки на південь від Сахари через транссахарську работоргівлю (їх називали «чорними»). Британський тиск призвів до скасування работоргівлі між 1877 і 1884 роками. Саме рабство не було скасовано, але воно поступово зникло після скасування работоргівлі, оскільки нових рабів не можна було легально придбати, а існуючим рабам було надано право подати заяву про звільнення. Людей все ще утримували як рабів аж до 1930-х років.

Донині Єгипет залишається країною походження, транзиту та призначення торгівлі людьми, зокрема примусової праці та примусової проституції (див. торгівля людьми в Єгипті), хоча уряд вжив заходів для припинення такої діяльності у ХХІ столітті.

Аббасидський Єгипет З 750 до 935 року Єгипет перебував під владою Аббасидського халіфату. Таким чином, інститут рабства був запозичений з Аббасидського халіфату, хоча й мав свої місцеві особливості.

Работоргівля Один із шляхів доставки рабів пролягав від народів, з якими Єгипет мав договір. Єгипет і Нубія підтримували мир на основі відомого договору Бакт, за яким Нубія щорічно постачала рабів до Єгипту, а Єгипет — текстиль і пшеницю до Нубії. Бакт не дозволяв здійснювати прямі набіги на Нубію з метою захоплення рабів, проте Єгипет купував нубійських рабів, захоплених племенами буджа, що мешкали у Східній пустелі Нубії, а також рабів буджа, захоплених нубійцями. Єгипет також здійснював набіги на Нубію чи буджа щоразу, коли вони порушували умови договору. Приватні єгипетські работорговці також здійснювали набіги з африканської глибинки Єгипту, використовуючи як привід місцеві порушення мирних угод. Єгипетські работорговці часто вказували неправильне походження своїх полонених на невільничому ринку, що унеможливлювало з'ясування, чи були раби захоплені у народу, з яким Єгипет мав мирну угоду.

Другий шлях пролягав з територій, з якими Єгипет не мав договору, який, згідно з ісламським правом, робив законними набіги з метою захоплення рабів. Торговці рабами також торгували людьми, захопленими в країнах, з якими мусульманська влада не мала мирної угоди. В «Історії патріархів» зазначається, що набіги з метою захоплення рабів здійснювалися на узбережжя Візантійської Малої Азії та Європи, під час яких «мусульмани викрадали візантійців з їхніх земель і привозили велику їх кількість до Єгипту (або Фустата [Мішра])». У «Худуді аль-Алам» X століття стверджується, що єгипетські купці викрадали дітей у «чорних» на південь від Нубії, кастрували хлопчиків, перш ніж продати їх до Єгипту.

Третій шлях полягав у незаконному захопленні работорговцями інших єгиптян, що було заборонено законом. Захоплені єгиптяни зазвичай були або немусульманами, такими як коптські християни, або дітьми колишніх чорношкірих рабів.

Ринок рабів У цей період, мабуть, найважливішим ринком рабів у Єгипті був Фустат. Торговці рабами з Близького Сходу, Візантії, Європи, Північної Африки та середземноморських островів торгували рабами в Єгипті, де, за словами єгипетського юриста Асбага б. аль-Фараджа (помер 839 р.), «люди понад усе бажають імпортних рабів», і серед рабів, якими торгували, були раби слов'янського, європейського або анатолійського, берберського та суданського африканського походження. Торговці продавали євнухів та «рабинь (джаварі) та служниць (васаіф)», а раби згадуються як ті, хто виконував позадомашні завдання, виконував доручення, доставляв або збирав повідомлення чи товари, допомагав своїм господарям у ділових поїздках або керував справами під час відсутності їхніх господарів, а також використовували як сексуальних рабинь (наложниць).

У цей період раби в Єгипті або народжувалися в рабстві, або були полонені работорговцями, які імпортували їх з-за меж ісламу, і збережені документи свідчать про те, що саме імпортовані раби домінували на єгипетському ринку рабів. Заохочення ісламом звільнення рабів та вільний статус, наданий дітям, які мали раба та господаря (у поєднанні з тим фактом, що більшість дітей, народжених від рабів, мали вільних батьків), свідчать про те, що Єгипет залежав від постійного потоку нових рабів для підтримки рабського населення, оскільки мало хто з рабів, народжених від рабів, самі ставали рабами, хіба що вони народжувалися від двох рабів, а не від рабині та вільного чоловіка.

Гарем Тулунідів Тулуніди (868—905), які правили Єгиптом від імені Аббасидського халіфату, мали гарем, до якого входили як законні дружини, так і рабині-наложниці та євнухи за зразком гарему Аббасидів. Гарем Тулунідів складався з законних дружин та наложниць, сини яких вважалися законними та мали право стати спадкоємцями відповідно до ісламського права. Гарем включав низку джаварі, рабинь-розважальниць.Taef El-Azhari, E. (2019). Queens, Eunuchs and Concubines in Islamic History, 661—1257. Storbritannien: Edinburgh University Press. За жінками гарему доглядали та охороняли раби-євнухи.

Засновник династії Ахмад ібн Тулун (прав. 868—884) мав низку наложниць і, схоже, мав синів щонайменше від трьох; у нього також були законні дружини, одна з яких була дочкою Ярджуха (помер 872), турецького командира Самарри та раннього покровителя його батька (Ахмада ібн Тулуна), та матір'ю аль-Аббаса, старшого сина Ібн Тулуна та призначеного спадкоємця; його наступний син і спадкоємець, Хумаравайх, був сином наложниці.Gordon M. Unhappy Offspring? Concubines and Their Sons in Early Abbasid Society. International Journal of Middle East Studies. 2017;49(1):153-157. doi:10.1017/S0020743816001215

Хумаравайх ібн Ахмад ібн Тулун (правив 884—896), син наложниці, як повідомляється, підозрював, що його наложниці-джаварі чинили перелюб з його євнухами, і був убитий цими євнухами у 896 році. Ібн аль-Атхір описав подію 896 року:

«Хумараві повідомили, що його джаварі в його палаці в Єгипті мають коханців-євнухів і насолоджуються з ними інтимними стосунками, як це робив би чоловік. Він наказав своєму заступнику з'ясувати цю справу у джаварі. Євнухи, які були близькі до нього в Дамаску, побоювалися його реакції, якщо правда про їхнє становище вийде назовні, і тому спільно вирішили вбити його».

Фатімідський халіфат: 969—1171 Під час Фатімідського халіфату (909—1171), який правив Єгиптом з 969 року, рабів до Єгипту незаконно перевозили кількома маршрутами з неісламських земель на півдні, півночі, заході та сході. Система військового рабства розширилася протягом цього періоду, що створило більшу потребу в рабах-чоловіках для використання у військовому рабстві. Рабинь використовували для сексуального рабства як наложниць або як домашню прислугу.

Работоргівля Транссахарська работоргівля тривала і за часів Мамлюцького султанату. Єгипет забезпечувався чорношкірими африканськими рабами з Судану через багатовіковий договір Бакт до XIV століття. Найтісніші стосунки були за часів Фатимідів у Єгипті. Шиїтські Фатіміди мали мало союзників у переважно сунітському ісламському світі, і Нубія була важливим союзником. Основу армії Фатімідів становили надіслані з Нубії раби.

Європейських рабів-сакаліба постачали до Єгипту кількома маршрутами. Венеціанська балканська работоргівля значно розширилася протягом цього періоду. Работоргівля в Аль-Андалусі також постачала європейських рабів, спочатку імпортованих через празьку работоргівлю.

Ринок рабів

Рабині Рабинь переважно використовували як домашню прислугу або як наложниць (сексуальних рабинь).

Ринок рабів класифікував рабинь відповідно до расових стереотипів; берберські рабині вважалися ідеальними для роботи вдома, сексуальних послуг та народження дітей; чорношкірі рабині — слухняними, міцними та чудовими годувальницями; візантійські (грецькі) — рабинями, яким довіряли зберігання цінностей; перські жінки — добрими няньками; арабські рабині — досвідченими співачками, тоді як індійські та вірменські дівчата вважалися важкими в управлінні та контролі. На ринку були привабливішими молодші дівчата.Cortese, D., Calderini, S. (2006). Women And the Fatimids in the World of Islam. Storbritannien: Edinburgh University Press., p. 204

Раби-чоловіки Рабів-чоловіків використовували як для важкої праці, служби євнухами, так і для військового рабства. Система військової работоргівлі протягом цього періоду набула значення.

У Фатімідському халіфаті Ісмаїлів (909—1171 рр. н. е.) євнухи відігравали важливу роль у політиці двору халіфату в рамках інституту рабства у Фатімідському халіфаті. Цих євнухів зазвичай купували на невільницьких аукціонах, і вони, як правило, походили з різних арабських та неарабських етнічних меншин. У деяких випадках їх купували у різних знатних родин імперії, що потім пов'язувало ці родини з халіфом. Однак, як правило, перевага надавалася іноземним рабам, яких описували як «ідеальних слуг».El Cheikh, N. M. (2017). Guarding the harem, protecting the state: Eunuchs in a fourth/tenth-century Abbasid court. In Celibate and Childless Men in Power (pp. 65–78). Routledge.

Після поневолення євнухів часто призначали на значну владу в одній із чотирьох сфер: обслуговування чоловічої частини двору; служба фатімідському гарему, або жіночим членам двору; адміністративні та канцелярські посади; та військова служба.Gul, R., Zafar, N., & Naznin, S. (2021). Legal and Social Status of Eunuchs Islam and Pakistan. sjesr, 4(2), 515—523. Наприклад, під час фатімідської окупації Каїра єгипетські євнухи контролювали військові гарнізони (шурта) та ринки (хісба), дві посади, що були нижчими за владою лише міського магістрата. Однак найвпливовішими фатимідськими євнухами були ті, хто безпосередньо служив халіфу та королівському дому як камергери, скарбники, губернатори та челядники. Їхня безпосередня близькість до халіфа та його дому надавала їм великий політичний вплив. Один євнух, Джавдхар, став худжею імама-халіфа аль-Каїма, священна роль у шиїтському ісламі, довірена вибору імамом наступника після його смерті.Marmon, S. E. (1995). Eunuchs and sacred boundaries in Islamic society. Oxford University Press on Demand.

В історії Фатімідів було кілька інших шанованих євнухів, головними з яких були Абу'ль-Фаді Ріфк аль-Хадім та Абу'ль-Футух Барджаван аль-Устад.Tolino, S. (2017). Eunuchs in the Fatimid empire: Ambiguities, gender and sacredness. In Celibate and Childless Men in Power (pp. 246—267). Routledge. Ріфк був африканським генералом-євнухом, який служив губернатором Дамаска, поки не очолив 30-тисячну армію в кампанії з розширення контролю Фатімідів на північний схід до міста Алеппо, Сирія. Він був відомий тим, що зміг об'єднати різноманітну групу африканців, арабів, бедуїнів, берберів та турків в одну злагоджену бойову силу, яка змогла успішно боротися з мірдасидами, бедуїнами та візантійцями.

Барджаван був європейським євнухом часів пізнього правління Фатімідів, який здобув владу завдяки своїй військовій та політичній кмітливості, що принесло мир між ними та Візантійською імперією. Більше того, він придушив повстання в Лівії та Леванті. Зважаючи на свою репутацію та владу при дворі та війську, він перебрав фактичне управління халіфатом від свого тодішнього учня аль-Хакіма бі-Амр Аллаха; потім правив як фактичний регент у 997 році н. е. Його узурпація влади у халіфа призвела до його вбивства за наказом аль-Хакіма у 1000 році н. е..

Фатімідський гарем