Рабство в Судані почалося в давнину та відродилося під час Другої громадянської війни в Судані (1983—2005). Під час транссахарської работоргівлі багато нілотських народів з нижньої долини Нілу були придбані як раби та завезені на роботу в інші країни Північної Африки та Сходу нубійцями, єгиптянами, берберами та арабами.

Починаючи з 1995 року, багато правозахисних організацій повідомляли про сучасну практику, особливо в контексті Другої громадянської війни в Судані. Згідно з повідомленнями Human Rights Watch та інших, під час війни уряд Судану брав участь у підтримці та озброєнні численних рабовласницьких ополченців у країні в рамках своєї війни проти Народно-визвольної армії Судану (НОАС). Також було встановлено, що уряд не забезпечив виконання суданських законів проти викрадення людей, нападів та примусової праці, а також не допоміг родинам жертв знайти своїх дітей.

В іншому звіті (підготовленому Групою міжнародних видатних осіб) як підтримувані урядом ополчення, так і повстанці (на чолі з НОС) визнані винними у викраденні цивільних осіб, хоча викрадення цивільних осіб проурядовими ополченнями викликало «особливе занепокоєння» та «у значній кількості випадків» призводило до рабства «згідно з визначенням рабства в Міжнародній конвенції про рабство 1926 року».Slavery, Abduction and Forced Servitude in Sudan| US State Department | International Eminent Persons Group | May 22, 2002 | page 7| accessed 26 October 2015 Уряд Судану стверджував, що рабство є результатом міжплемінних воєн, над якими він не має контролю.

Згідно з даними Інституту Рифтової долини, набіги та викрадення рабів «фактично припинилися» у 2002 році, хоча «невідома кількість» рабів залишалася в полоні. «Раб» (або Абід) — це расовий епітет, спрямований на темношкірих суданців.

Історія рабства в Судані

Античність Рабство в регіоні Судану має довгу історію, яка починається з часів стародавньої Нубії та стародавнього Єгипту і триває донині.

У стародавній долині Нілу та інших частинах Африки військовополонені були звичайним явищем. Під час завоювань та після перемог у битвах єгиптян брали в рабство стародавні нубійці.Redford, D. B..From Slave to Pharaoh: The Black Experience of Ancient Egypt. Baltimore: The Johns Hopkins University Press, 2004. Project MUSE У свою чергу, стародавні нубійці брали рабів після перемог у битвах з лівійцями, ханаанцями та єгиптянами.

Середньовіччя Невдовзі після арабського завоювання Єгипту араби неодноразово намагалися завоювати королівства християнської Нубії, але, використовуючи стратегічні військові дії, значно менша християнська Нубія перемогла більші арабські сили. Зрештою, враховуючи їхні невдалі зусилля, араби з християнським нубійським королівством Макурія підписали 600-річний договір Бакт. За договором, нубійці, які вже були залучені до бурхливої работоргівлі у Східній Африці, погодилися щорічно обмінювати 360 рабів зі своїми північними сусідами в обмін на спеції та зерно.

XVI—XIX століття

Після падіння Нубійських королівств у 1504 році мусульмани завоювали більшу частину Нубії, тоді як фунджі завоювали значну частину сучасного Судану від Дарфура до Хартума; фунджі почали використовувати рабів в армії за правління Баді III (правив у 1692—1711 рр.). Пізніше єгипетські работорговці почали здійснювати набіги на територію південного Судану. Зокрема, правитель Єгипту Мухаммед Алі намагався створити армію південносуданських рабів за допомогою нубійських работорговців. Спроби заборонити рабство були зроблені пізніше британською колоніальною владою в 1899 році, після їхньої перемоги у війні Махді.

За словами британського дослідника та аболіціоніста Семюеля Бейкера, який відвідав Хартум у 1862 році, через шість десятиліть після того, як британська влада оголосила работоргівлю незаконною, рабство було тією галуззю, «яка підтримувала Хартум як гамірне місто».Quotes from Бейкер описав практику набігів на села на півдні, які здійснювали суданські работорговці з Хартума: озброєна група піднімалася вгору по Нілу, знаходила зручне африканське село, оточувала його вночі та нападала незадовго до світанку, спалюючи хатини та стріляючи. Жінок і молодих людей захоплювали в полон і прив'язували «розгалуженими жердинами до плечей», руки прив'язували до жердини спереду, а дітей прив'язували до матерів. Щоб «зробити село настільки бідним, що вцілілі мешканці були б змушені співпрацювати з работорговцями під час їхнього наступного походу на сусідні села», село грабували, забираючи худобу, зерно, слонову кістку, а все інше знищували.

Джон Льюїс Буркхардт був свідком работоргівлі в Нубії та зазначив у 1819 році:

«Я наважуся стверджувати (незалежно від того, яка думка панує в Каїрі), що дуже мало рабинь, яким виповнилося десять років, добираються до Єгипту чи Аравії, залишаючись незайманими. Великі вельможі та багатії цих країн дбають про те, щоб ніколи не купувати у торговців дорослих жінок, за винятком служниць; натомість вони часто купують дуже юних дівчат».[ https://archive.org/details/travelsinnubia00burc/page/336/mode/1up?q=virginity] Travels in Nubia; by Burckhardt, John Lewis, 1784—1817; Association for Promoting the Discovery of the Interior Parts of Africa. p. 363

У Судані XIX століття серед європейців була поширена суперечлива практика співжиття з наложницями. Багато європейських місіонерів купували молодих рабинь і жили з ними поза офіційним шлюбом. За повідомленнями, офіційні шлюби серед європейців у Хартумі були рідкістю: із 42 європейських мешканців Хартума в 1870-х роках лише троє чи четверо були офіційно одружені. Ця ситуація призвела до народження великої кількості дітей поза шлюбом, багатьох із яких пізніше хрестили, а деякі наложниці уклали канонічний шлюб. Марі Пене, жінка з народу оромо із західної Абіссінії, була взята в наложниці в 1850 році Альфредом Пене, головним медичним офіцером Судану, і вийшла за нього заміж у 1855 році; до своєї смерті в 1891 році вона була одружена ще з двома європейцями. Іншим прикладом був бельгійський мандрівник Ежен де Пруйссенаре, який одружився з рабинею з народу оромо, подарованою йому арабським шейхом під час перебування в Судані; після його смерті вона вийшла заміж за Мартіна Людвіга Гансала, австрійського віце-консула. Побоюючись соціального осуду на батьківщині, багато європейців залишали своїх африканських дружин і дітей у Хартумі, а самі поверталися до Європи самі.

Лікурго Сантоні писав:«Наразі є абіссінські жінки, які мають дітей від своїх померлих європейських господарів і живуть у крайній бідності. Деякі з них стають коханками новоприбулих європейців, а дітей від попередніх стосунків виганяють на вулицю, де вони змішуються з місцевим населенням. Деякі європейці покинули своїх дружин і дітей на батьківщині та створили тут нові, позашлюбні сім'ї».У звітах за 1888 рік зазначалося, що рабський ринок у Хартумі забезпечувався рабами з племені галла. У 1877 році видання Anti-Slavery Reporter опублікувало опис рабського ринку в Галлабаті:«Ми поїхали на велике поле за містом, де стояло кілька довгих низьких наметів, дуже грубо збитих із гілок. Кожен із цих наметів був розділений на кілька невеликих відсіків, внутрішня частина яких була прихована від погляду завісами з місцевої тканини, що висіли перед ними. Торговці рабами сиділи, курячи, біля своїх наметів з арабською поважністю. Ми відвідали їх одну за одною, і вони завели нас у різні відсіки, розказуючи про красу та переваги своїх рабинь, так само, як торговець виставляє на показ своїх коней. Дівчат з племен галла та абіссінців було багато, і їхня ціна становила в середньому від тридцяти до сімдесяти доларів. На голову кожної з них було накинуто шматок бавовняної тканини, який приховував її риси, доки не наставала її черга на огляд, коли то торговець знімав його, наче оббивальник, що відкриває крісло. Вони майже не мали одягу і сиділи, стиснувшись у своїх маленьких кабінках, під африканським сонцем, що палило на плоский дах прямо над їхніми головами, в атмосфері, що була абсолютно задушливою».Журнал MacMillan у липні 1874 року також повідомляв про торгівлю рабами в Галлабаті:«Абіссінські дівчата надзвичайно вродливі, з великими очима та витонченими рисами обличчя. Цих дівчат привозять із країни галла рабів-торговців з Абіссінії. Великий ринок розташований у Галлабаті, прикордонному містечку Абіссінії. Там я бачив, як вони тіснилися в наметах з рогожі, чекаючи на покупців — тих, кого багаті араби та турецькі урядовці доручили закуповувати рабів. У Галлабаті гарна шістнадцятирічна дівчина коштує близько 15 фунтів, але та сама дівчина в Каїрі принесла б 40 або 50 фунтів. Хоча їх зазвичай називають абіссінками (Хаббешеа), я ніколи не зустрічав справжніх абіссінок високої касти — це були б християнки; тоді як усі, кого я бачив, були галлами, мусульманською расою. Багато з цих бідних дівчат помирають від виснаження в пустелі. У Судані я зустрів кількох чарівних абіссінських дам, одружених з європейськими резидентами».

ХХ століття Перед розслідуванням рабства Лігою Націй у 1923 році Англо-Єгипетський Судан (1899—1956) розпустив Департамент боротьби з рабством, стверджуючи, що рабство стало маргінальним явищем.Miers, S. (2003). Slavery in the Twentieth Century: The Evolution of a Global Problem. Storbritannien: AltaMira Press. p. 101 У звіті про Судан Тимчасовій комісії з питань рабства (1923—1925) описувалося поневолення нілотських немусульман південного заходу мусульманськими арабами на півночі, де більша частина сільського господарства все ще працювала за рахунок рабської праці у 1923 році.Miers, S. (2003). Slavery in the Twentieth Century: The Evolution of a Global Problem. Storbritannien: AltaMira Press. p. 153—154

Британська колоніальна влада активно боролася з работоргівлею в Судані, але уникала вирішення проблеми самого рабства, побоюючись викликати заворушення. Британці дозволили, щоб усі питання, пов'язані з рабством, розглядалися шаріатськими судами, які перебували під контролем еліти-рабовласників, що використовувала ісламське право для контролю над жінками, дітьми та рабами. Набіги з метою захоплення рабів здійснювалися з Ефіопії та Екваторіальної Африки, а викрадених людей вивозили в рабство до Аравії.

У 1920-х роках британський сільськогосподарський чиновник П. В. Діггл провів особисту кампанію за звільнення рабів у Судані. Він був обурений тим, що бачив, як рабів били, дітей забирали у батьків та використовували для проституції рабинь. Діггл був важливим інформатором Тимчасової комісії з питань рабства (Temporary Slavery Commission — TCS) щодо рабства в Судані, яка чинила тиск на британців щодо TSC.

Британці заявили Фредеріку Лугарду, 1-му барону Лугарду з TSC, що скасувати рабство в Судані неможливо через величезний ризик заворушень у «такій слабко контрольованій та вибухонебезпечній країні, як Судан», де за ісламським законом рабство дозволено. Британці також представили циркуляр, виданий 6 травня 1925 року, в якому зазначалося, що всі раби, народжені після 1898 року, є вільними за законом і що раби мають право залишити своїх власників і не будуть повернуті, якщо вони це зроблять, що створило у TSC враження, що британці вжили заходів проти рабства в Судані.

Невдовзі було виявлено, що циркуляр від 6 травня 1925 року насправді був виданий лише британським чиновникам і не був відомий суданцям. Однак, коли цей факт було порушено в Палаті лордів, колоніальній адміністрації було наказано опублікувати та забезпечити виконання положень проти рабства в Судані. Крім того, було вжито заходів проти Червономорської работоргівлі через Судан, встановивши кращий контроль над паломництвом хадж та створивши в Порт-Судані центр для рабів, репатрійованих британцями з рабства в Королівстві Хіджаз, в результаті чого між 1925 і 1935 роками було переселено понад 800 рабів.