Театр Гарт-Гаус — це театр на 428 місць у Торонто , розташований у будівлі Гарт-Гаус на території кампусу Сент-Джордж Університету Торонто. Театр обслуговує як студентів університету, так і ширшу спільноту міста Торонто.

Історія Театр Гарт-Гаус відкрився у листопаді 1919 року. Спочатку його не було в планах будівництва споруди. Фінансуванням робіт займався Фонд Массі (Massey Foundation), а процесом керували Вінсент Массі та його дружина Еліс. Вінсент та його брат Реймонд Массі згодом грали на цій сцені як актори та ставили вистави як режисери. Архітекторами театру виступили Спроат і Рольф із Торонто.

Першим художнім керівником став Рой Мітчелл, який пропрацював два сезони та пішов у відставку через розбіжності з радою директорів. Гілі Віллан обіймав посаду музичного керівника з 1919 по 1925 рік.

До Другої світової війни в діяльності театру домінували досвідчені актори та початківці, а не студенти. Серед них були Ендрю Аллан, Джудіт Евелін, Кірбі Гоукс, Г. Е. Гічмен, Айвор Льюїс, Джейн Маллетт, Реймонд Массі, Флоренс Макгі, Лорна Маклін, Джордж Паттон, Рауфф Аклом, Рендольф Кроу, Фредді Маллет, Агнес Малдрю, Френк Педді, Альфред Ростанс, Грейс Вебстер та Елейн Водсон. У 1920-х роках декорації для вистав розписували художники зі знаменитої «Групи семи»: Лоурен Гарріс, А. Й. Джексон, Артур Лісмер та Дж. Е. Г. Макдональд.

У 1946 році управління театром Гарт-Гаус перейшло безпосередньо до Університету Торонто. Студентська активність (хоч і позанавчальна) почала активно заохочуватися. Художнім керівником призначили Роберта Ґілла, який знайомив студентів як із класичними, так і з сучасними творами. Його перша ж постановка — «Свята Іоанна» Бернарда Шоу за участю Шарміон Кінг — потрапила на перші шпальти газет. Студенти, які грали у виставах Ґілла, згодом побудували успішну професійну кар'єру; серед них були Анна Кемерон, Дональд Девіс, Мюррей Девіс, Девід Гарднер, Джек Грей, Дон Гаррон, Ерік Гаус, Вільям Гатт, Беа Леонард, Арабі Локхарт, Джордж Маккоуен, Кейт Рейд та Дональд Сазерленд. Ґілл також керував літнім театром у Вудстоку (Нью-Йорк), де працювали актори з Гарт-Гаус. Дональд і Мюррей Девіс згодом заснували власну літню трупу Straw Hat Players у Маскоці, а також Crest Theatre у Торонто. Роберт Ґілл очолював театр до 1965 року.

У 1966 році театр Гарт-Гаус увійшов до складу нового Аспірантського центру дослідження драми. Тепер він став відкритим для великих постановок під керівництвом таких режисерів, як Девід Гарднер, Вільям Гатт, Леон Мейджор, Десмонд Скотт та Герберт Віттакер. Мейджор був режисером постановок з 1968 по 1970 рік, після чого став художнім керівником Центру мистецтв Сент-Лоренс.

У 1986 році театр Гарт-Гаус знову став незалежним від Аспірантського центру і відкрив свої двері для студентських, аматорських (громадських) та професійних постановок.

Обмеження для жінок З моменту відкриття комплексу Гарт-Гаус у 1919 році за волею його головного мецената Вінсента Массі було встановлено суворе внутрішнє правило: установа функціонувала як закритий чоловічий клуб. Студенткам Університету Торонто офіційно заборонялося ставати членкинями Гарт-Гаус, відвідувати його заходи та вільно перебувати в приміщеннях комплексу.

Ця дискримінаційна політика створила парадоксальну ситуацію для театру Гарт-Гаус. Оскільки театральні постановки вимагали участі акторок для виконання жіночих ролей, адміністрація була змушена розробити систему винятків. Жінкам дозволялося проходити до будівлі виключно для участі в репетиціях та виставах, при цьому вони мали користуватися окремим службовим входом і не мали права відвідувати інші секції комплексу.

Обмеження викликали тривалі протести з боку студентства та феміністичних рухів університету. Протягом десятиліть активістки проводили акції протесту та пікетування будівлі. Статус-кво було збережено навіть під час реформи 1946 року, коли театр перейшов під пряме управління Університету Торонто, а студентська активність отримала офіційну підтримку. Повну гендерну рівність у правах та вільний доступ для жінок до всього комплексу Гарт-Гаус (включаючи його театральну спільноту) було остаточно затверджено лише у 1972 році після тривалого тиску на Раду директорів університету.

Театр, як колиска канадського авангардизму У перші десятиліття свого існування театр Гарт-Гаус став головним осередком формування автентичного канадського театрального модернізму та некомерційного авангарду. На противагу тогочасній канадській сцені, яка майже повністю залежала від гастрольних комерційних турів із США (так званих бродвейських синдикатів) та Великої Британії, Гарт-Гаус створювався як майданчик для розвитку незалежного національного мистецтва.

Перший художній керівник театру Рой Мітчелл (1919–1921) заклав у фундамент установи філософію «мистецького театру» (Art Theatre), надихаючись ідеями європейських модерністів, зокрема режисерським баченням Едварда Гордона Крейга та діяльністю Театру Аббатства (Abbey Theatre) в Дубліні. Мітчелл рішуче відкинув традиційний побутовий реалізм та комерційний підхід. Замість цього він зосередився на символізмі, поетичній драмі та новаторських візуальних рішеннях.

Важливою складовою цього авангардного експерименту став технічний прогрес: театр Гарт-Гаус був обладнаний однією з найсучасніших на той час систем сценічного освітлення на континенті. Мітчелл використовував світло не просто як засіб ілюмінації, а як повноцінний художній інструмент для створення абстрактних просторів, гри тіней та емоційної атмосфери, що було революційним кроком для канадської сцени.

Експериментальний характер театру привабив провідних представників канадського художнього авангарду — митців зі знаменитої «Групи семи» (Group of Seven). У 1920-х роках Лоурен Гарріс, О. Й. Джексон, Артур Лісмер та Дж. Е. Г. Макдональд активно долучилися до створення театральних декорацій. Вони перенесли свій унікальний стиль модерністського пейзажного живопису на театральні задники, створюючи експресіоністичні, стилізовані та монументальні декорації, які ламали класичні канони сценічного оформлення.

Діяльність Гарт-Гаус у цей період заклала основу для так званого «Руху малих театрів» (Little Theatre Movement) у Канаді. Він довів, що локальний, некомерційний театр може бути майданчиком для високого інтелектуального мистецтва та радикальних естетичних пошуків, що кардинально змінило вектор розвитку всієї канадської драматургії XX століття.

Відомі випускники

Норман Джуїсон — канадський кінорежисер, відовомий за свої культові фільми «Ісус Христос — суперзірка», «У запалі ночі», «Влада місяця». Вільям Гатт — акторі Канади, який згодом став зіркою Стратфордського театрального фестивалю.

Примітки