Тарнопольська наступальна операція — успішний контрнаступ Центральних держав, проведений у другій половині липня 1917 року в східній Галичині на південному секторі Східного фронту під час Першої світової війни. Контрнаступ розпочався проривом Центральних держав проти російського Південно-Західного фронту між Залосьце (нині Залізці) і Зборовом (нині Зборів) 19 липня 1917 року. Розклад російської армії сприяв наступу, і 25 липня прикордонне місто Тарнополь (нині Тернопіль) перейшло під контроль Центральних держав. Наступ завершився 28 липня, коли Центральні держави відкинули російські 8-му та 11-ту армії за річку Збруч (нині Збруч) майже до кордону з Бессарабією.
Передумови Наступ Керенського, літній наступ російської армії, розпочатий військовим і морським міністром Тимчасового уряду Олександром Керенським на початку липня 1917 року, не зміг досягти своєї мети — Лемберга (нині Львів). Вже 18 липня головнокомандувач російської армії генерал Олексій Брусилов зрозумів, що його останній великий наступ повністю зупинився і його дні у військовій раді Керенського полічені. Російська 11-та армія під командуванням генерала Івана Ерделі, розташована в районі Бродів, прикривала західний підступ до Тарнополя. Навпроти досвідченої німецької Південної армії під командуванням генерала піхоти Фелікса графа фон Ботмера, російська 7-ма армія утримувала ті ж позиції, що й на початку липня, між Бережанами (нині Бережани) та Галичем (нині Галич) на Дністрі. На південь від річки російська 8-ма армія все ще вела наступ у районі Калуша (нині Калуш). Далі на південь, у Буковині та Карпатах, російська 9-та армія під командуванням генерала Георгія Ступіна залишалася в обороні.
Підготовка до наступу 14 липня 1917 року німецький головнокомандувач на Сході, генерал-фельдмаршал Леопольд Баварський, зі своїм штабом переніс штаб-квартиру з Брест-Литовська до Золочева (нині Золочів), щоб бути ближче до ділянки фронту, якій загрожував наступ Керенського. Навіть коли російські атаки тривали біля Калуша, німецьке верховне командування планувало розпочати власний контрнаступ у Східній Галичині. З цією метою німці з початку липня перекинули до Галичини шість додаткових дивізій із Західного фронту.
Німці проводили атаку спільно з групою армій Бем-Ермоллі австро-угорської армії, яка командувала сектором наступу. Прусський генерал Арнольд фон Вінклер, командир німецького I армійського корпусу в секторі Золочів, прийняв командування групою армій Вінклера — ударною групою, головний удар якої завдавався на північ від Зборова (нині Зборів) і яка мала завдання прорвати російський фронт у напрямку Тарнополя. У перший день наступу Вінклер мав у своєму розпорядженні одинадцять німецьких і півтори австро-угорських дивізії, що налічували піхотних батальйонів, 24 кавалерійські ескадрони та 219 артилерійських батарей. Група армій Вінклера була розгорнута між австро-угорською 4-ю армією та Південною армією, замінивши австро-угорську 2-гу армію, і перебрала сектор австро-угорського IX корпусу, який зазнав поразки під час наступу Керенського. Після прориву ударне угруповання мало бути посилене приблизно 30 000 чоловік, а ширина прориву мала бути збільшена за рахунок просування на південь Південної армії, яка налічувала близько 150 000 чоловік. Період дощів ускладнював розгортання, як і погане постачання, через яке бракувало достатнього фуражу для коней.
Розгортання військ Центральних держав Чотири корпусні групи були виділені для контрнаступу Центральних держав:
Головний удар завдавав XXIII резервний корпус під командуванням генерала Гуго фон Катена разом з австро-угорською 33-ю дивізією (під командуванням Артура Іванського) і німецькими 1-ю гвардійською дивізією (під командуванням принца Ейтеля Фрідріха Прусського), 2-ю гвардійською дивізією (під командуванням Фрідріха фон Фрідебурга) та 6-ю дивізією (під командуванням Гергута фон Родена). У другій групі слідувала група Альберта фон Беррера (генеральне командування 51) з 5-ю піхотною дивізією (Гассо фон Ведель) та 22-ю піхотною дивізією (Курт Круге) як резерви. За ними 42-а піхотна дивізія (Людвіг фон Есторф) та 92-а піхотна дивізія (Теодор Меліор) зосереджувалися біля Золочева як армійські резерви. У центрі група Карла Вільгельмі, що складалася з німецьких 197-ї та 237-ї дивізій (Вальтер Якобі) та залишків австро-угорської 32-ї дивізії під командуванням фельдмаршал-лейтенанта (фельдмаршал-лейтенанта) Віллердінга, і 19-ї дивізії під командуванням фельдмаршал-лейтенанта Больтца, мала завдати допоміжного удару під Зборовом. На правому фланзі — приблизно між Зборовом і Конюхами (нині Конюхи) — стояв Бескидський корпус (Макс Пауль Гофманн) із саксонською 96-ю піхотною дивізією (фон дер Декен) та 223-ю піхотною дивізією (Гернік).
Пізніше на півдні до наступу приєдналася німецька Південна армія під командуванням генерала від інфантерії (Генерал від інфантерії) Фелікса графа фон Ботмера:
На лівому фланзі — XXV корпус австро-угорської армії (Петер Гофманн) з 54-ю дивізією (фон Северус) та 55-ю дивізією (Уншульд). У центрі — XXV резервний корпус під командуванням генерала Констанца фон Гайнекціуса з 241-ю піхотною дивізією, 4-ю замінною дивізією (фон Вердер) та 15-ю резервною дивізією (Лімбург). На правому фланзі — XXVII резервний корпус під командуванням генерала кавалерії (генерал кавалерії) Круга фон Нідди. Під його командуванням перебували 53-тя резервна дивізія (Лойтольд), 24-та резервна дивізія (Моргенштерн-Дьорінг) та угорська 38-ма гонведна дивізія (Мольнар).
Тим часом на південному березі Дністра сильно пошарпана австро-угорська 3-тя армія вела бої в битві під Калушем. Генерал-полковник Карл Кржітек замінив Карла Терстянського фон Надаша на посаді командувача 12 липня 1917 року. На лівому фланзі 3-ї армії, у кризовій зоні Калуша, з 15 липня займала позиції німецька корпусна група Літцмана (генеральне командування XXXX резервного корпусу). Ця група складалася з німецької 83-ї піхотної дивізії (Штумпф) та австро-угорської 15-ї дивізії (фон Ауш), і тепер їй також були надані 16-та резервна дивізія (Зігер) і баварська 8-ма резервна дивізія. На правому фланзі угорська група Гадфі (XXVI корпус) утворювала оборонне крило з 42-ю гонведною дивізією, австро-угорськими 16-ю (фон Кальтенборн) та 36-ю дивізіями, а також 5-ю дивізією (Фелікс), яка діяла самостійно аж до Пантирського перевалу. Це утворювало розмежувальну лінію з австро-угорською 7-ю армією під командуванням генерала Кевеша, яка разом із німецьким Карпатським корпусом під командуванням Ріхарда фон Конти прикривала лісисті Карпатські гори.
Німецький контрнаступ Прорив під Залосьце, 19 липня О 03:00 19 липня 1917 року семигодинна артилерійська підготовка за участю 600 гармат і 180 мінометів розпочала атаку штурмової групи Вінклера між Зборовом (пол. Zborów) і Звиженем (пол. Zwyżyn, нині Звижень). Німецький контрудар планувався на фронті завширшки лише і здійснювався силами 92 500 піхотинців, 2 300 кавалеристів, 935 гармат і 1 173 кулеметів.Wagner, с. 260.
Близько 10:00 німецький XXIII резервний корпус розпочав потужну піхотну атаку. На лівому фланзі перебувала австро-угорська 33-тя дивізія, розташована між річкою Серет поблизу Ратищ (пол. Ratyszcze, нині Ратищі) і Звиженем. У центрі — 1-ша гвардійська та 2-га гвардійська дивізії біля Манаєва (пол. Manajów, нині Манаїв), за ними 6-та дивізія. Між Перепельниками (нині Перепельники) і точкою приблизно за на північ від Зборова поблизу Ярославиць (пол. Jarosławice, нині Ярославичі) на правому фланзі розгорнулася група Вільгельмі, до складу якої входила 197-ма піхотна дивізія. Австро-угорська 33-тя дивізія супроводжувала наступ на лівому крилі й після прориву утворила північне флангове прикриття в бік Серету. Перший прорив завширшки близько було здійснено на ділянці, яку утримувала 6-та гренадерська дивізія російської 11-ї армії. Унаслідок цього війська російського XXV корпусу також відійшли до Залосьце (нині Залізці). Німецька 6-та дивізія захопила Гарбузів (нині Гарбузів) і висоти поблизу Тростянця (нині Тростянець) та на захід від Ратищ. 2-га гвардійська дивізія в другій половині дня штурмом узяла Ратищі. 1-ша гвардійська дивізія вийшла до Бродківського лісу, і надвечір німці досягли лінії Тростянець–Заложці та форсували річку Смолянку. На правому фланзі корпус Беррера (5-та і 22-га дивізії) затримався через затори та переправи з тиловими частинами 6-ї дивізії в болотистій долині Серету, тоді як 5-та дивізія зуміла просунутися на південний схід до містечка Олеюв (нині Оліїв). Група Вільгельмі захопила Золоту Гору і Вертепівські висоти, а потім опанувала висоти біля Зборова, розгромивши російський XVII корпус (3-тя і 35-та дивізії). Допоміжні атаки на півдні, які вела 223-тя піхотна дивізія Бескидського корпусу, діючи проти російського V корпусу, прорвалися в Конюхи (нині Конюхи). До вечора було досягнуто прориву завширшки і завглибшки , який сягав висот по обидва боки Олієва та Залосьце (Залізці). Німці захопили 2 900 полонених і 10 артилерійських гармат, а в російських військах дедалі помітнішими ставали ознаки розкладу.
20 липня 20 липня наступ Вінклера тривав за планом. Група Вільгельмі й корпус Беррера того дня просувалися далі на південний схід, пройшовши ще на південь від Серету. Командувач російської 11-ї армії кинув у бій свій резерв — XXXXIX корпус, але марно. Значна частина російських солдатів відмовилася знову атакувати й дезертирувала. Російський XVII корпус без опору залишив позиції та відійшов до Серету. Таким чином, над північним флангом російського V корпусу нависла загроза оточення, і він був змушений відступити на лінію Конюхи–Куклинці. VI корпус, підпорядкований російській 7-й армії, отримав наказ відвести праве крило до Будилова (нині Будилів) і вдарити у фланг силам Центральних держав, що прорвалися з півдня. Російський V корпус на той час уже відійшов через Козлів (нині Козлів) до Мишковичів (нині Мишковичі). У російському фронті між Микулинцями (нині Микулинці) та річкою Стрипа утворився розрив у . Під тиском з фронту й із півночі російська 7-ма армія також залишила позиції західніше Галича перед Південною армією. Російський VI корпус почав залишати свої позиції перед 96-ю та 223-ю піхотними дивізіями, тоді як німецький Бескидський корпус наступав у напрямку Августівки (нині Августівка) та Юзефівки (нині Йосипівка). Одночасно австро-угорський XXV корпус намагався повернути свою стару позицію біля Бишок (нині Бишки) на струмку Конюхибах, щоб полегшити просування німецької 223-ї піхотної дивізії біля Конюхів. Протягом ночі генерал фон Ботмер вивів 15-ту резервну дивізію зі свого південного сектора фронту, де діяв XXV резервний корпус, щоб створити резерв на лівому фланзі Південної армії.
21 липня 21 липня генерал-фельдмаршал Леопольд Баварський призначив 92-гу піхотну дивізію до ударної групи генерала Вінклера для прикриття флангу на річці Серет, а також направив 42-гу піхотну дивізію для розвитку прориву XXIII резервного корпусу. Наступ Вінклера між річками Стрипа і Серет тривав у південно-східному напрямку. Війська Вінклера просувалися дорогою на Тернопіль і південним берегом Серету, ламаючи опір росіян. Разом з його військами 5-та, 6-та, 22-га, 42-га, 92-га, 96-та та 223-тя піхотні дивізії переслідували росіян у глибоких бойових порядках. Корпусні групи Катена, Вільгельмі та Беррера вже вийшли на західні підступи до Тернополя на лінії Будилів (нині Будилів) — Козлів (нині Козлів). Відступаючий російський V корпус знову зупинився на східному березі Серету, щоб зайняти оборону. Командувач російської 8-ї армії генерал Лавр Корнілов направив свій резерв у Східній Галичині, XXXIV та XXXXV корпуси, у зяючу проломину між російськими 7-ю та 11-ю арміями.Stegemann, том 4, с. 383 і далі.
Російські політичні події