Національний фронт () — період історії Колумбії з 1958 по 1974 рік, коли діяла домовленість між двома основними колумбійськими партіями (Ліберальною та Консервативною) про ротацію влади, завдяки якій ці дві політичні сили почергово змінювали одна одну протягом чотирьох президентських строків. Президентами від Національного фронту були Альберто Льєрас Камарґо (ліберал), Гільєрмо Леон Валенсія (консерватор), Карлос Льєрас Рестрепо (ліберал) і Місаель Пастрана Борреро (консерватор).
Однією з переваг Національного фронту було зменшення ірраціональної поляризації членів традиційних партій. Водночас створені в цей час партизанські групи значною мірою сприяли розвитку поточного збройного конфлікту в цій країні.
Передісторія Суть Національного фронту полягала у чергуванні між лібералами і консерваторами чотирьох президентських термінів у проміжку з 1958 по 1974 рік. Ідею запозичили у колишнього президента Рафаеля Реєса (1904—1909), відомого своїм урядом консерваторів під назвою Національна злагода (), у якому він дозволив половину міністерських місць віддати лібералам. Після відходу президента Реєса виник новий політичний рух, відомий як «Республіканський союз».
Роками пізніше, у 1946 році, тодішній кандидат у президенти від консерваторів Маріано Оспіна Перес запропонував концепцію «Національний союз», що і втілив у життя, коли його обрали президентом. Оспіна розподілив порівну міністерства і посади губернаторів провінцій із Ліберальною партією. 29 лютого 1948 року Ліберальна партія на чолі з Хорхе Еліесером Гайтаном вирішила вийти з «Національного союзу» та вивела членів своєї партії зі складу уряду. 21 березня 1948 року президент Оспіна замінив вибулих членами своєї Консервативної партії.
Після вбивства Гайтана 9 квітня 1948 року напруженість між двома партіями переросла у фізичні зіткнення. Послідовники популярного лідера Ліберальної партії почали заворушення проти урядових сил і прихильників, розоривши столицю Боготу. Потім насильство поширилося на інші області країни. Обидві партії вирішили відновити «Національний союз», поки Ліберальна партія на чолі з Карлосом Льєрасом Рестрепо не відступила у травні 1949 року від угоди на знак протесту проти уряду Оспіни, водночас отримавши необхідну більшість на парламентських виборах 5 жовтня 1957 року.
Після президентства Оспіни президентом обрали консерватора Лауреано Гомеса. Його авторитаризм розділив Консервативну партію, а Ліберальну партію підштовхнув до протестів проти нього. Гомеса усунули від влади шляхом державного перевороту, в результаті якого взяв країну під контроль генерал Густаво Рохас Пінілья.
Більшість населення святкувала повалення Гомеса та спочатку підтримувала військову диктатуру Рохаса Пінільї, наміром якого було покласти край політичному насильству, породженому вбивством Хорхе Еліесера Гайтана і подальшими заворушеннями. Щоб розв'язати проблему соціальної нерівності в сільській місцевості та примирити озброєних селян, Рохас Пінілья запровадив аграрну реформу.
Уряд Рохаса Пінільї допоміг розбудувати багато районів Колумбії, головним чином інфраструктурно, та створити нові державні об'єкти: автомагістралі, аеропорти, школи і виші. Рохас Пінілья запровадив у Колумбії телебачення та нові технології, що відобразилося у покращенні телефонного зв'язку. Він також розпорядився збудувати міжнародний аеропорт Ель-Дорадо. У суспільній сфері Рохас Пінілья запровадив політичне право жінок голосувати.
Його наміри стишити насильство полягали в амністії озброєних селян і розширенні аграрної реформи. 1954 року Рохас Пінілья амністував ув'язнених за акти тероризму від імені режиму Гомеса. У 1955 році Рохас Пінілья наказав розпочати військовий наступ проти озброєних селян, що спровокувало протистояння, відоме як Guerra de Villarrica (Війна за Вільярріку), яке відбулося в адміністративному центрі Вільярріка в департаменті Толіма.
Консервативна та ліберальна еліта звинуватили Рохаса Пінілью в ескалації насильства. Після цих подій Рохас Пінілья спробував довічно закріпитися при владі. Населення влаштувало загальний страйк проти нового президентського строку Рохаса Пінільї на період 1958—1962 років. Потім, 10 травня, Рохаса Пінілью замінила п'ятиосібна військова хунта, після чого той опинився у вигнанні.
Створення Політична структура Національного фронту спочатку встановлювалась на 16 років, протягом яких кожна з двох партій мала б два переміжні президентські строки. 1968 року партії домовилися розпустити цю систему, але поступово, а не раптово. В такому разі вільні вибори було б відновлено в 1974 році, але до 1978 року продовжував би діяти взаємний розподіл держслужбовців. Однак реформа обумовлювала, що партія-переможниця має поступитися певною мірою влади переможеній партії. Ця «коаліція» проіснувала до 1986 року, коли президент Вірхіліо Барко запропонував супротивній партії низьку частку участі, а потім і взагалі скасував її.
Діалоги між Ліберальною та Консервативною партіями мали на меті стишити ненависть і розбіжності, а перший крок до цього узгодили в «Бенідормській угоді» (Іспанія) 24 липня 1956 року між Альберто Льєрасом Камарго та Лауреано Гомесом, в якій обидві партії відзначили занепад демократичної системи та вирішили перейти до більш егалітарної системи. Потім, 20 березня 1957 року, обидві партії виступили проти переобрання Рохаса Пінільї та підтримали вільні вибори, що стало відомим як «Березневий пакт». Потім, 20 липня 1957 року, в Іспанії з'явилася «Сіджаська декларація» Льєраса Камарго та Гомеса, де вони вирішили запровадити після референдуму Національний фронт на 16 років з почерговим президентством. Розбіжності між двома керівниками партій остаточно залагодили в листопаді 1957 року в «Пакті Сан-Карлоса». Після перевороту Рохаса Пінільї Гомес жив у вигнанні в Іспанії. Щоб Національний фронт запрацював, обидва лідери погодилися дозволити колумбійському Конгресу (парламенту) призначити кандидата від консерваторів.
Падіння Незважаючи на обмеження для членів третіх політичних партій щодо участі у виборчому процесі або можливості стати державними службовцями, вони досягали цього, об'єднуючись із членами Ліберальної чи Консервативної партії, які прагнули отримати голоси назовні або тих, хто виступав проти Національного фронту. Найпомітнішою з цих нестандартних партій був Ліберальний революційний рух (MRL), який очолював Альфонсо Лопес Мікельсен і підтримувала Колумбійська комуністична партія (ККП), та Національний народний альянс (ANAPO), який 1961 року заснував Рохас Пінілья. ANAPO поступово відновив народну підтримку і в 1962 році одержав 6 представників і 2 сенатори за списками консерваторів. 1964 року ANAPO провів 26 представників. До 1966 року ANAPO проводив представників по обох партійних лініях і вважався загрозою Національному фронту. У 1970 році ANAPO здобув разючі 14% місць у лібералів і 20% місць у консерваторів.
Обмеження були більшими для тих, хто претендував на президентство, але не входив до партії, якій надійшла черга ставити свого кандидата на президента. Однак це не завадило деяким стороннім кандидатам балотуватися на президентські вибори, попри те, що їх було оголошено недійсними або незаконними, намагаючись перевищити встановлену Національним фронтом необхідну більшість голосів. Так сталося з Рохасом Пінільєю, який завоював 50 000 голосів (1,8%) на виборах 6 травня 1962 року, потім у 1966 році третину від загальної кількості голосів, а в 1970 році ймовірну більшість голосів проти консервативного кандидата Місаеля Пастрани Борреро під час останніх виборів Національного фронту 19 квітня 1970 року.
Переможцем оголосили Пастрану Борреро, незважаючи на звинувачення у фальсифікації виборів з боку членів ANAPO. Деякі з його членів приєдналися до озброєних партизанів, щоб домогтися інституційних змін. Так було з партизанською групою Рух 19 квітня. Ще одним наслідком сумнівних виборів було відчуття заздалегідь визначених результатів. Найбільша неучасть у виборах спостерігалася в 1966 році, в результаті чого кількість тих, які голосували на виборах до Палати представників і Сенату, становила 55,5%, а на президентських — 60,1%.
Посилання Luis Angel Arango Library - The National Front Colombialink.com - The National Front Universidad Tecnologica de Pereira - The National Front Library of Congress - Colombia;Instituting the Coalition Government