Влодзімеж Волковицький (), також відомий як Володимир Володимирович Волковицький (; 12 серпня 1881, Київ — 20 вересня 1939, Гродно) — польський офіцер, полковник кавалерії.

Біографія Православний шляхтич з Гродненської області. Його батько, Влодзімеж (1852–1909), був офіцером російської армії, генерал-лейтенантом і командиром 31-ї піхотної дивізії в Харкові. Його мати, княгиня Матильда (нар. 1857), була дочкою Володимира Сергійовича Кудашева та Ольги Миколаївни, уродженої Горват. Родина Волковицьких володіла маєтком Вулька в Сокульському повіті. 31 серпня 1899 року, після завершення семи класів у 1-му Московському кадетському корпусі, його було прийнято до Михайлівського артилерійського училища в Санкт-Петербурзі. 8 травня 1900 року його було підвищено до унтерофіцера, а 8 травня наступного року — до юнкера портупеї. 13 серпня 1901 року його було підвищено до підпоручика зі старшинством від 9 серпня 1900 року. 16 вересня 1901 року він прибув до 11-ї артилерійської бригади в Дубно, а через три дні був призначений до 3-ї батареї. З 6 жовтня 1902 по 17 квітня 1903 року він командував навчальним підрозділом бригади. З 4 червня 1903 року він служив діловодом 3-ї батареї.

20 серпня 1904 року він прибув до Миколаївської академії Генерального штабу в Санкт-Петербурзі для складання вступного іспиту. 29 серпня того ж року його було підвищено до поручика зі старшинством від 9 серпня 1904 року. 4 жовтня 1904 року, після успішного складання іспиту, його прийняли до академії як слухача.18 вересня 1906 року, після завершення двох класів академії, він повернувся до 11-ї артилерійської бригади.

25 листопада 1906 року він отримав переведення, і 21 грудня вступив до 14-го Мітавського гусарського полку у Ченстохові. З 23 грудня 1906 року по 6 січня 1908 року він служив комендантом кадетської школи. Одночасно, з 1 червня 1907 року, він служив ад'ютантом полку. 1 вересня 1908 року його було підвищено до штабскапітана зі старшинством з 9 серпня 1908 року. З 30 квітня по 12 травня 1909 року він командував 6-м ескадроном. 12 жовтня того ж року він залишив свої обов'язки полкового ад'ютанта. З 12 жовтня 1909 по 22 жовтня 1911 року він відвідував курс у Школі кавалерійських офіцерів у Санкт-Петербурзі. Після повернення до полку він став комендантом полкового навчального підрозділу. 1 жовтня 1913 року його було призначено командиром 1-го ескадрону. 14 грудня 1913 року його було підвищено до капітана зі старшинством з 9 серпня 1912 року.

Воював на чолі 1-го ескадрону під час Першої світової війни. Його брати, Мстислав (нар. 1885) та Святослав (нар. 1889), воювали разом з ним у лавах 14-го Мітауського гусарського полку. Четвертий брат, Олег, був штабскапітаном у 20-му Фінському драгунському полку, а п'ятий, Олексій, був штабскапітаном у 1-й Фінській стрілецькій артилерійській дивізії, а пізніше капітаном у 19-й легкій мінометній дивізії. 5 березня 1915 року його було призначено до Тверського кавалерійського училища інструктором з кавалерії та викладачем тактики. 20 березня 1916 року він обійняв обов'язки офіцера, відповідального за накази, у штабі 43-го армійського корпусу (на посаді офіцера Генерального штабу). З 4 травня 1916 року служив старшим ад'ютантом 109-ї піхотної дивізії, що входила до складу 43-го армійського корпусу, а з 1 серпня 1916 року знову служив старшим ад'ютантом у штабі 43-го армійського корпусу. 20 листопада 1916 року був включений до складу Генерального штабу зі старшинством з 1 січня 1910 року та затверджений на посаді старшого ад'ютанта 43-го армійського корпусу. 1 березня 1917 року був призначений виконувачем обов'язків штабного офіцера у штабі 43-го армійського корпусу, а 3 жовтня того ж року отримав звання підполковника. Через два дні став заступником начальника 2-го штабного управління Північного фронту. 21 жовтня 1917 року його було призначено заступником начальника відділу в Генеральному квартирмейстерстві Головнокомандувача армій Північного фронту. 25 лютого 1918 року його взяли в полон німці у Пскові, де він перебував до 15 липня 1918 року.

Після звільнення він вступив на службу до збройних сил Української Держави. Маючи звання старшини, він був членом комісії з формування козацьких сотень. 15 грудня 1918 року він пішов у відставку зі служби Гетьманату.

24 лютого 1919 року він вступив до 4-ї Польської стрілецької дивізії та був призначений заступником начальника штабу. 15 липня 1919 року його було призначено до 4-го уланського полку штабним офіцером. 21 серпня 1919 року його було прийнято до Польської армії з підтвердженим званням підполковника, зараховано до армійського резерву та одночасно призвано на дійсну службу на час війни. З 15 вересня того ж року він обіймав посаду заступника командира Курсу офіцерської верхової їзди в Перемишлі. 4 листопада 1919 року його було призначено командиром офіцерської верхової їзди в Старій Вєші. У першій декаді травня 1920 року, під час війни з більшовиками, він обійняв посаду командира 4-го кінно-стрілецького полку. Водночас він служив інспектором кавалерії 6-ї армії. 25 листопада 1920 року він обійняв посаду окружного інспектора кавалерії в командуванні генерального округу Люблін.

З 26 березня 1921 року він був командиром 16-го Великопольського полку уланів у Бидгощі. 3 травня 1922 року йому було присвоєно звання полковника зі старшинством від 1 червня 1919 року та 29-м рангом у корпусі кавалерійських офіцерів (з 1924 року — кавалерія). 28 жовтня того ж року його було призначено «на службу Генерального штабу з правом одного року додаткового навчання у Вищій військовій академії». 1 червня 1924 року його було призначено командиром 4-ї кавалерійської бригади в Сувалкському гарнізоні, залишаючись офіцером у 16-му полку. Окрім військового звання, він мав право на звання «призначений до Генерального штабу». У 1926 році його було переведено до кадрового складу кавалерійських офіцерів, зберігши за собою нинішню посаду. 30 вересня 1927 року він вийшов у відставку.

У 1928 році він жив у Сувалках. Він став військовим поселенцем у поселенні Сейви. У 1934 році, як офіцер у відставці, він залишився на обліку Сувалкського повітового призовного управління. Його було призначено до кадрового складу окружного офіцера № III. На той час він був «призначений для використання у воєнний час».

Він був одружений із Зоєю (1888–1980), дочкою Александра Волковицького (помер 1913), державного радника, та онукою Віктора Волковицького (1834–1911), генерала артилерії. У них не було дітей.

24 липня 1947 року Зофія (Зоя) Волковицька у заяві до районного суду в Сувалках писала, що «мій чоловік, полковник у відставці Влодзімеж Волковицький, був призваний на дійсну службу з початком війни у вересні 1939 року і з цією метою вирушив до Гродно, DOK III. Він загинув під час бойових дій під Гродно 20 вересня».

Кшиштоф Склодовський у монографії «Сувальський гарнізон у латах 1921–1939» писав: «за непідтвердженою інформацією, у другій половині вересня 1939 року [полковника Волковицького] заарештувала "більшовицька банда" в Індурі та вивезла до Гродно», тоді як Тадеуш Криска-Карський у праці «Втрати офіцерського корпусу 1939-1945», опублікованій у 1996 році в Лондоні, зазначав, що полковник Волковицький помер у 1940 році у Варшаві.

Нагороди

Медаль «У память 100-річчя Вітчизняної війни 1812 року» (6 вересня 1912) Медаль «У пам'ять 300-річчя царювання дому Романових» (22 березня 1913) Орден Святого Станіслава 3-го ступеня (4 квітня 1913) 2-го ступеня з мечами (27 лютого 1915) Орден Святої Анни 3-го ступеня з мечами (8 серпня 1915) 4-го ступеня з написом «За хоробрість» (16 грудня 1915) 2-го ступеня Орден Святого Володимира 4-го ступеня з мечами Орден Корони (Бельгія), офіцерський хрест Хрест Хоробрих

18 вересня 1933 року Комітет Хреста та Медалі Незалежності відхилив заявку на нагородження його цією нагородою «через брак праці зі здобуття незалежності».

Примітки

Література