«Я лаюсь» () — британський біографічний драматичний фільм 2025 року, що його за власним сценарієм зняв режисер . Стрічка ґрунтується на реальній історії життя Джона Девідсона — шотландця з тяжкою формою синдрому Туретта. Фільм розповідає про його життя після виходу 1989 року телевізійного документального фільму «», коли його діагноз ще був маловідомий широкому загалу.
Головну роль виконав Роберт Арамайо; у ролях другого плану знялися , Ширлі Гендерсон і . Для Скотта Елліса Вотсона, який зіграв Девідсона в юності, стрічка стала акторським дебютом.
Прем'єра фільму відбулася 7 вересня 2025 року на Міжнародному кінофестивалі в Торонто. У британський кінопрокат стрічка вийшла 10 жовтня 2025 року, дистриб'ютором стала компанія StudioCanal.
Сюжет 1983 року 12-річний Джон Девідсон живе зі своєю родиною в робітничому містечку Галашилс у Шотландії. Мріючи стати професійним футболістом, Джон починає навчання в академії Галашилса. Дізнавшись, що на його гру на позиції воротаря прийде подивитися скаут, хлопець починає потерпати від нападів сіпань і неконтрольованої ехолалії. Директор школи карає його за це, застосовуючи побиття ременем. Травма руки та дедалі сильніші сіпання заважають Джону проявити себе на полі, що викликає розчарування батька. Мати виганяє його з-за обіднього столу за те, що він плюнув у їжу, а невдовзі після цього батько залишає родину. Зневірившись, Джон намагається накласти на себе руки, кинувшись у річку, однак його рятують.
1996 року 25-річний Джон усе ще живе з матір'ю. Йому офіційно діагностують синдром Туретта. Хворобу вважають невиліковною; Джон приймає ліки, але сіпання залишаються джерелом постійного дискомфорту. Його шкільний друг Мюррей повертається з Австралії після того, як у його матері Дотті виявляють рак печінки. Дотті, яка працює психіатричною медсестрою, звертає увагу на стан Джона й пропонує йому допомогу.
За порадою Дотті Джон поступово відмовляється від ліків. Вона вчить його ніколи не вибачатися за свої сіпання в колі людей, які знають про його діагноз. Однак під час відвідування нічного клубу трапляється інцидент: під час чергового нападу Джон випадково вибиває склянку з рук незнайомця, що провокує бійку. Джона заарештовують і висувають йому обвинувачення в нападі.
Дотті знаходить Джону роботу помічника доглядача в місцевому громадському центрі. Літній доглядач Томмі спокійно ставиться до нападів Джона, доки той випадково не вдаряє його собаку. Вважаючи, що все зіпсовано, Джон іде, але родина Мюррея повідомляє йому, що його прийняли на роботу, а пухлина Дотті виявилася доброякісною. Святкування затьмарює напад вуличних хуліганів, які жорстоко б'ють Джона після того, як він мимоволі вигукує образу на адресу перехожої.
На роботі Томмі переконує Джона, що головною проблемою є не сам синдром, а необізнаність суспільства щодо нього. Під час судового процесу Джон не може скласти присягу, не вилаявшись на суддю. Томмі виступає свідком захисту, твердячи, що якби незряча людина випадково пролила чужий напій, це не призвело б до бійки. Справу закривають. Незабаром Джон знаходить Томмі мертвим у нього вдома — той помер від серцевого нападу. Замість звільнення Джона підвищують на посаді.
Згодом Джон намагається працювати кур'єром, але через сіпання його знову вважають неадекватним і заарештовують; Дотті знову допомагає йому вийти на волю.
Одного разу до Джона звертається родина дівчинки, яка також має синдром Туретта. Усвідомивши своє покликання, Джон починає проводити семінари в громадському центрі, виступає в школах і поліцейських відділках. Його просвітницька діяльність приводить до того, що 2019 року його запрошують до Голірудхауса, де королева вручає йому орден Британської імперії. Джон навідує матір, щоб показати нагороду; вона вибачається за свою запальність у роки його дитинства.
2023 року Джон бере участь у випробуваннях медичного пристрою в Ноттінгемському університеті. Пристрій допомагає йому такою мірою приборкати сіпання, що він може дотримуватися тиші в університетській бібліотеці. Наприкінці фільму показано кадри зі справжнім Джоном Девідсоном, героєм документальних фільмів BBC (починаючи з «»), а також наведено текст про важливість суспільного визнання в терапії синдрому Туретта.
У ролях
Виробництво 27 серпня 2024 року стало відомо, що головну роль у стрічці виконає Роберт Арамайо, а 6 листопада було оголошено про участь Пітера Муллана.
Режисер згодом зізнався, що затвердив Арамайо на роль без прослуховування: Я дуже рано зрозумів, що Роберт ідеально підходить на цю роль. Позаяк фінансування було структуроване певним чином, я зміг затвердити його, не пояснюючи це рішення й не питаючи ні в кого дозволу — це найчистіший спосіб добору акторів. Багато хто дивується, коли я кажу, що не просив його проходити кінопроби чи прослуховування. Причина в тому, що я знав: будь-які проби перетворилися б на просте наслідування Джона Девідсона.
У межах підготовки до ролі Арамайо прожив три місяці із самим Девідсоном у його рідному місті Галашилсі, вивчаючи подробиці його життєпису. Крім того, актор спілкувався через Zoom з іншими людьми, які мають синдром Туретта.
Знімання фільму відбувалися в Глазго та його околицях із липня до вересня 2024 року і завершилися в серпні того ж року. Серед локацій були церква в та кінотеатр «» у Бонессі, який є найстарішим кінотеатром Шотландії.
Вихід У лютому 2025 року компанія Bankside Films розпочала попередній продаж прав на фільм «Я лаюсь» на Європейському кіноринку. У межах промокампанії для потенційних покупців у Берліні було представлено перший ексклюзивний кадр зі стрічки.
Світова прем'єра фільму відбулася на Міжнародному кінофестивалі в Торонто в межах програми Centrepiece.
У кінотеатрах Великої Британії фільм вийшов 10 жовтня 2025 року.
У жовтні 2025 року компанія Sony Pictures Classics придбала права на дистрибуцію стрічки у США, Латинській Америці, Туреччині, Португалії, країнах Південно-Східної Азії, Південній Кореї та більшості країн Східної Європи.
У березні 2026 року фільм вийшов на стримінговій платформі Netflix у Великій Британії. Реліз відбувся в межах ексклюзивної угоди про «перше вікно» показу зі студією StudioCanal.
Сприйняття На сайті-агрегаторі рецензій Rotten Tomatoes рейтинг схвалення фільму становить 97 % на основі 132 рецензій із середньою оцінкою 9,8/10. Консенсус критиків твердить: «Вправний баланс між різкістю й ніжністю, підкріплений видатною грою Роберта Арамайо. „Я лаюсь“ не прикрашає труднощі життя із синдромом Туретта, водночас розповідаючи натхненну історію про стійкість». На Metacritic стрічка одержала 70 балів зі 100 на основі 28 рецензій критиків, що відповідає категорії «загалом схвальні відгуки».
Після прем'єри у вересні 2025 року фільм дістав схвальні відгуки за гуманістичний тон і акторську гру. Пітер Дебрюж із Вараєті назвав гру Арамайо «бездоганною», відзначивши вдале поєднання щирости та тонкого гумору. Кінокритик видання Гардіан схарактеризував стрічку як «смішну, люту й сповнену душі», наголосивши, що авторам вдалося уникнути надмірної сентиментальности в зображенні хвороби. Оглядач Файненшл таймс зазначив, що фільм вийшов «водночас серйозним і грайливим», високо оцінивши стриману манеру оповіді.
Нагороди та номінації + Нагороди та номінації фільму «Я лаюсь» Нагорода Дата Категорія Номінант(и) Результат Премія британського незалежного кіно «Найкращий британський незалежний фільм» Кірк Джонс, Джорджія Бейліфф і Пірс Темпест «» «» Роберт Арамайо «» Скотт Елліс Вотсон «» «» Кірк Джонс «» Лорен Еванс Британська академія телебачення та кіномистецтва «Найкращий британський фільм» Кірк Джонс, Джорджія Бейліфф і Пірс Темпест «Найкраща чоловіча роль» Роберт Арамайо «Найкраща чоловіча роль другого плану» Пітер Муллан «Найкращий оригінальний сценарій» Кірк Джонс «Висхідна зірка» Роберт Арамайо «Найкращий кастинг» Лорен Еванс
Примітки