Таврійський розпис — традиція просторового та ужиткового оздоблення на Миколаївщині, елемент нематеріальної культурної спадщини України. Це самобутній напрям українського декоративно-ужиткового мистецтва, що поєднує морську тематику зі степовими мотивами, символіку оберегів та характерну кольорову гаму Причорномор'я. У листопаді 2025 року традицію включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України під охоронним номером 116.

Історія Традиція сформувалася в культурно-природному середовищі Дніпровсько-Бузького лиману, де морський ландшафт поєднується зі степовим. За народними переказами, коріння розпису може сягати козацьких часів (Прогноївська паланка на Кінбурнській косі), проте через відсутність ранніх документальних підтверджень офіційна історія фіксується з середини XX століття.

Першовідкривачкою та дослідницею таврійського розпису є миколаївська журналістка, письменниця, художниця та етнографиня Євгенія Петрівна Бондаренко (1928—2014), відома як «Пресвітла лебідь Миколаївщини». Під час етнографічних подорожей Причорномор'ям у 1950-х роках вона зафіксувала настінні розписи, якими місцеві мазальниці (жінки, що білили та оздоблювали хати) прикрашали оселі. Бондаренко дала розпису назву «таврійський» (від місцевого найменування Кінбурнської коси — Таврія) та описала його у книгах «Стежки до лиману».

Розпис був поширений у селах Очаківщини (Дмитрівка, Яселка, Солончаки, Парутине, Лупареве, Лимани, Коблеве та ін.), а також у сусідніх районах Херсонщини. У другій половині XX століття традиція занепала, але у XXI столітті відроджена завдяки зусиллям майстринь, насамперед Любові Паранюк (с. Куцуруб), яка створила навчальний посібник, авторську школу, календар та сувенірну продукцію.

Техніка виконання Традиційно розпис наносили на стіни хат: зовні — вапном, всередині — глиною. Кольори отримували з натуральних матеріалів:

вапно, крейда, синька, мідний купорос (блакитні та сині відтінки); місцеві глини (охра); рослинні барвники.

Пензлі виготовляли з соломи, шерсті, тканини; часто малювали пальцями чи долонями.

У сучасній практиці використовують акрилові та гуашеві фарби, синтетичні пензлі. Розпис наносять на дерево, кераміку, тканини, одяг, прикраси та інтер'єрні предмети.

Характеристика Таврійський розпис легко впізнається за:

Кольоровою гамою: переважання відтінків синього, блакитного, білого («сивий туман»), охри — кольори моря, лиману, неба, степу та сонця. Мотивами: морська тематика (хвилі, човни, вітрильники, маяки, риби, дельфіни, матула — рибальська сіть як символ Долі), степові та рослинні елементи (квіти, виноград, зернятка, журавлі, ластівки, лебеді), обереги. Стилістикою: легкість, динаміка, орнаментальність, плавні лінії, ненавантаженість композиції.

Базові мазки (основа розпису):

«Краплинка» «Човник» («хмаринка») «Хвилька» «Гачок» «Руки берегині»

З них формуються складніші образи: рибки, вітрильники, квіти тощо.

Символіка має глибокий обереговий зміст: лебеді захищають дім, маяк/Берегиня-Маяківна вказує шлях, крапля води — життя та родючість.

Сучасний стан Станом на 2025—2026 роки традицію практикують понад 100 носіїв (переважно жінки віком 20–60 років) у Миколаєві, на Очаківщині, Вознесенщині, Первомайщині, у Галицинівській та інших громадах Миколаївської області. Проводяться майстер-класи, фестивалі («Синьоока перлина Миколаївщини»), виставки та освітні проєкти. Таврійський розпис став культурним брендом регіону та символом стійкості під час війни.

Примітки

Джерела

Степанюк, Н. (2021). Таврійські візерунки. "Вересень", 1(1 (88).

Посилання

Таврійський розпис: диво Причорномор'я — Миколаївський обласний центр народної творчості