Українсько-польські мирні переговори (1919 — 1920) — це безперервні дипломатичні процеси, що тривали з січня 1919 по квітень 1920 року. Вони поділяються на два окремі дипломатичні процеси: тристоронні переговори, які вела делегація ЗОУНР із Польською Республікою за посередництва уповноважених осіб країн Антанти з місії французького генерала Жозефа Бартелемі (тривали з лютого по березень 1919 року), та переговори, які вели різні дипломатичні місії від імені УНР із Польською Республікою, що розпочалися в січні 1919 року й завершилися у квітні 1920 року укладенням Варшавського договору.
Мирні переговори ЗУНР та Польщі
Місія генерала Бартелемі Наприкінці лютого 1919 року розпочався перший етап серйозних спроб припинення вогню між Західноукраїнською Народною Республікою та Польською Республікою. До Галичини прибула спеціальна військова місія Паризької мирної конференції, очолювана французьким генералом Жозефом Бартелемі, до складу якої також входили Адріан Картон де Віарт від Великої Британії, професор Роберт Говард Лорд від Сполучених Штатів Америки та майор Стабіле від Королівства Італія.
Прибуття місії з подальшими перемовинами передбачало би встановлення режиму тиші. Генеральний штаб Галицької армії був незадоволений таким перебігом подій, вважаючи перемир'я вигідним виключно польській стороні. Натомість військове становище Галицької армії було значно вигіднішим. Як згадував учасник подій, державний секретар закордонних справ ЗОУНР Михайло Лозинський:«Українська армія держала цілу Східну Галичину майже по Сян: в цю українську державну територію врізувався тільки польський клин уздовж залізничного шляху Перемишль — Львів; українська армія власне облягала Львів і мала надію швидко його здобути...»Паралельно частини Галицької армії проводили успішні наступальні дії в рамках Вовчухівської операції, успіх якої грозив перерізанням залізничного сполучення між польськими повстанцями у Львові та рештою польських сил. Проте під жорстким політичним тиском командувач Галицької армії генерал Михайло Омелянович-Павленко погодився зупинити наступ. Військова конвенція про тимчасове перемир'я була укладена опівночі 24 лютого 1919 року у Львові й набрала чинності 25 лютого о 6:00 ранку. З українського боку підписи під документом поставили полковник Мирон Тарнавський, колишній посол д-р Лев Бачинський та французький перекладач при уряді ЗОУНР отець Ксаверій Бонн; з польського — полковник Мечислав Кумінський, майори Іван Гемпель та Валері Маріянський.
Питання підписання миру з Польщею спровокувало розкол між керівництвом УНР та ЗОУНР. Голова Директорії Симон Петлюра, який прибув до Станиславова, а згодом до Ходорова для зустрічі з Президентом Української Національної Ради Євгеном Петрушевичем, активно наполягав на прийнятті усіх умов Антанти, проте керівництво ЗОУНР вважало умови так званої «лінії Бартелемі» капітуляційними. Запропонована демаркаційна лінія залишала під польським контролем Львів, Дрогобицький, Стрийський, Самбірський та Турківський повіти. Також Польща отримала б повний контроль над Дрогобицько-Бориславським нафтовим басейном, який станом на 1909 рік давав 5% від усього світового видобутку нафти. Окремим приниженням для ЗОУНР була вимога вивести частини Галицької армії за річку Збруч.
У підсумку, зважаючи на демонстративно зверхнє ставлення західних делегатів, неприйнятні умови та нарощування польських військ на лінії фронту, уряд Євгена Петрушевича відкинув «лінію Бартелемі». 1 березня 1919 року ЗОУНР офіційно вийшла з усіх домовленостей про припинення вогню.
Інші мирні ініціативи Вже згодом, після відновлення бойових дій, Верховна Рада Паризької мирної конференції в дипломатичній депеші від 19 березня 1919 року звернулася до обох сторін із проханням припинити бойові дії та розпочати переговори про перемир’я. Цього разу ініціативу в мирних переговорах узяла українська делегація, яка надіслала полякам пропозицію про перемир’я, проте ті відкинули українську ініціативу й продовжили наступальні дії.
Мирні переговори УНР та Польщі Королівство Польське, хоч і було повністю підконтрольним Центральним державам, не визнало Берестейський мирний договір, за яким Українська Народна Республіка отримувала під свій контроль території Холмської губернії. Про це було заявлено в ноті від 19 лютого 1918 року, надісланій польським прем'єр-міністром до УНР, у якій той наголосив на невизнанні урядом Королівства Польського умов Берестейського мирного договору.
Попри загальнодержавне невдоволення поляків умовами Берестейського мирного договору, що навіть призвело до виступу Польського допоміжного корпусу Збройних сил Австро-Угорщини, польський уряд так і не наважився на силове вирішення територіального спору аж до листопада 1918 року. Лише 2 листопада група польських повстанців вибила з Холма австрійські війська, а вже 5 листопада регулярна польська армія перейшла в наступ на Холмщину. У відповідь на це уряд Української Держави негайно звернувся до Німецької імперії по військову допомогу, проте німецькі частини так і не встигли взяти участь у боях з поляками через початок Листопадової революції в Німеччині.
Попри декларування польських претензій на територію Холмської губернії, переданої Україні за умовами Берестейського мирного договору, польські війська, скориставшись Антигетьманським повстанням в Україні, продовжили наступ уже на територію Волинської губернії, зайнявши 22 листопада місто Володимир. Проте згодом військам Директорії вдалося відтіснити поляків із зайнятих територій у Волинській губернії. У підсумку спільний із ЗУНР фронт проти Польщі тягнувся від Карпат до приток Прип'яті.
Початок українсько-польських переговорів У січні 1919 року до Варшави прибула спеціальна дипломатична місія на чолі з О. Карпинським та В. Прокоповичем, надіслана головою уряду УНР Володимиром Чехівським з метою з'ясувати ставлення польської сторони до можливих переговорів. Проте, попри офіційну відмову польської сторони приймати місію, член делегації Йоахім Волошинський на неофіційній зустрічі з лідером тогочасної Польщі Юзефом Пілсудським зафіксував схвальне ставлення глави польської держави до негайних переговорів між Польщею та УНР про мир. Ця новина була відправлена телеграмою до Києва, куди вона так і не прибула.
27 березня 1919 року польський Законодавчий сейм офіційно окреслив своє ставлення до УНР як до превентивної загрози для польської державності. Так, у заяві йшлося: «Відокремлення українців від Російської імперії не запевнить нам більшої безпеки східних кордонів. Агресивність українців є зараз сильнішою й небезпечнішою, ніж російська». Схожу позицію висловив і польський прем’єр-міністр Ігнацій Ян Падеревський у своєму виступі перед сеймом 21 травня. Він наголосив: «Наша польська експедиція спрямована проти бандитів, які пригноблюють населення, що його слід звільнити від них. І на цих територіях, які віддавна належать Польщі, має бути встановлений відповідний закон і порядок».
Згодом, під час переговорів міністра закордонних справ УНР Костя Мацієвича з представниками Антанти в Одесі, останні передали українській стороні, що Польща готова піти на укладення миру з УНР, якщо та відкличе свої частини, які допомагають Галицькій армії, та припинить бойові дії на захист ЗУНР. Для ЗУНР це означало зняття наддніпрянських частин із фронту на північному крилі Галицької армії та відкликання наддніпрянської артилерії й авіації, що були життєво необхідні галичанам.
Одразу після отримання цієї інформації, у квітні 1919 року, з Одеси до Варшави була надіслана делегація, у складі якої були генерал Сергій Дельвіг та Борис Курдиновський. Остання мала офіційні повноваження уряду УНР «вступити в дипломатичні відносини з представниками Польської Республіки для обговорення і підписання угод і встановлення зв’язку між Урядом Української Республіки і Урядом Польської Республіки». Під час переговорів — 14 травня — польська армія перейшла в наступ по всьому фронту, що змусило українську делегацію бути поступливішою. Станом на 24 травня УГА програла низку битв та втратила міста Стрий, Самбір, Борислав, Дрогобич і село Східницю, втративши контроль над Дрогобицько-Бориславським нафтовим басейном. Це змусило делегацію того ж дня прийняти польські умови про повну відмову УНР від претензій на території Східної Галичини та Волині до річки Стир.
У підсумку компроміс був оформлений у декларацію, за якою українська сторона відмовлялася від Галичини та Волині, а польська сторона брала на себе зобов’язання надати допомогу Армії УНР для боротьби з Радянською Росією та Радянською Україною. Також декларувалося, що українські війська під час спільних операцій переходили під підпорядкування Генерального штабу Війська Польського, а Польща не обтяжуватиме себе негайним визнанням української незалежності, відкладаючи це питання до моменту визволення території України та створення нового уряду. Паралельно окремим пунктом зазначалося, що зовнішньополітична діяльність дипломатичної служби УНР повинна узгоджуватися з лінією Польської Республіки.
Уже для остаточного укладення перемир'я між УНР та Польською Республікою 31 травня 1919 року до Львова була направлена місія на чолі з генералом Сергієм Дельвігом. Виступаючи від імені Західної області Української Народної Республіки (до Акту Злуки — ЗУНР), наддніпрянські дипломати погодилися на демаркаційну лінію перемир’я Незвисько — Острів — Тернопіль — Заложці, яку згодом прозвали «лінією Дельвіга». Після розголошення умов перемир'я та встановлення демаркаційної лінії керівництво ЗОУНР постфактум відхилило її.
25 червня 1919 року Найвища рада Паризької мирної конференції ухвалила рішення про передачу Східної Галичини під тимчасове управління Польської Республіки. Попри фактичну відмову Директорії УНР від Східної Галичини на користь Польщі, вона все ж таки добивалася від Антанти захисту прав українського населення Галичини.
Згодом, протягом усього літа 1919 року, до Варшави прибували нові українські дипломатичні місії, що добивалися від польської сторони встановлення остаточного офіційного перемир'я. Уже 19 серпня українська дипломатична місія на чолі з П. Пилипчуком визнала пропозицію польської сторони щодо кордонів, які були встановлені ухвалою Найвищої ради Паризької мирної конференції. А 1 вересня місія уклала з польською стороною офіційне перемир'я з визнанням кордону по річці Збруч. Проте через обурення керівництва ЗОУНР та особового складу Галицької армії Головний Отаман військ і флоту УНР Симон Петлюра спустив до уряду неформальне прохання, що вилилося в рішення уряду УНР: укладену Пилипчуком попередню угоду з поляками кваліфікували як перевищення повноважень.
Остаточно питання польсько-українського кордону було вирішене підписанням 2 грудня 1919 року у Варшаві договору між делегаціями Польської Республіки та УНР, згідно з яким встановлювався кордон «між Польщею й Україною по ріці Збруч». Таким чином Головний Отаман Симон Петлюра відмовився від Галичини, Західної Волині, Холмщини, Підляшшя та Берестейщини на користь Польщі.
Остаточно українсько-польські відносини були врегульовані в 1920 році з укладенням Варшавського договору.
Позиція Паризької мирної конференції Попри прохолодне ставлення до Української Народної Республіки як до колишнього союзника Німецької імперії, не всі країни Антанти та їхні представники на Паризькій мирній конференції поділяли прихильне ставлення до Польської Республіки. Найбільше невдоволення у деяких делегатів викликала агресивна польська експансія. Так, президент США Вудро Вілсон домагався вжиття заходів щодо Польщі, погрожуючи їй виключенням із Паризької мирної конференції, якщо вона не припинить своїх військових операцій проти України.
Для вирішення питання українсько-польського конфлікту при Верховній раді Паризької мирної конференції була створена Міжсоюзна комісія з укладення перемир’я на чолі з генералом Луї Бота. Комісія здійснювала спроби примирити обидві сторони, використовуючи дипломатичні методи.