Іслам — одна з традиційних релігій на території Кримського півострова.
Перші осередки послідовників ісламу з'явилися в тоді ще переважно християнському (православному) Криму в XI—XII століттях. Масова ісламізація півострова розпочалася в першій половині XIV століття після входження північної частини Криму до складу Улусу Джучі (Золотої Орди). У Кримському ханстві (серед. XV — кін. XVIII ст.) іслам став державною релігією, а Крим перетворився на потужний осередок ісламської цивілізації у Північному Причорномор'ї.
Проте, весь час існування Кримського ханства в ньому були великі громади християн грецького обряду (уруми, румеї, волохи, грузини), вірменські та юдейські громади, аж до насильного переселення російськими військами християн з Криму у 1778 році.
Після анексії Кримського ханства Російською імперією (1783) епоха домінування ісламу в Криму підійшла до кінця у зв'язку з політикою російського уряду, через що тисячі кримських татар мусили покинути рідну землю, а спустошені території заселялися колоністами, зокрема іноземними: німецькими, чеськими, болгарськими.
Внаслідок депортації кримських татар (1944) іслам на території Криму на деякий час перетворився фактично на «мертву» релігію. Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років із поверненням кримських татар на батьківщину іслам на півострові почав активно відроджуватися як демографічно, так і інституційно.
Нині іслам сповідує близько 15 % мешканців півострова (орієнтовно 300 тис. осіб). У більшості своїй це репатрійовані кримські татари та їхні нащадки, а також азербайджанці, турки, татари, узбеки та представники інших діаспор традиційно мусульманських народів.
Хронологія
Зародження У переказах кримських татар згадується про двох посланців пророка Мухаммеда на ім'я Малік Аштер і Газі Мансур, які нібито прибули до Криму в VII столітті з метою проповіді ісламу. Проте в ранньосередньовічну епоху під впливом Візантії Крим залишався переважно християнським регіоном, а сам кримськотатарський етнос остаточно сформувався пізніше (з XIII століття).
За історичними джерелами, іслам до Криму принесли не араби, а тюркські народи з Волзької Булгарії та Хорезму. Першу відому мечеть у Криму звів у 1262 році виходець із Бухари в місті Солхат (сучасний Старий Крим), однак ця споруда до наших днів не збереглася.
Становлення Процес становлення ісламу на півострові був тривалим. Строкатий етнокультурний склад Криму певною мірою стримував стрімку ісламізацію. Проте після падіння Константинополя під час Четвертого хрестового походу (1204) та монгольської навали на Русь, християнські громади Криму втратили зовнішню підтримку. У 1230-х роках у степовий Крим вдерлися монголи, і Північний Крим увійшов до складу Золотої Орди.
Особливу роль у поширенні ісламу відіграли тісні зв'язки Золотої Орди з Мамелюцьким султанатом у Єгипті. Султан Бейбарс I (кипчак за походженням) підтримував релігійні контакти з Кримом і навіть виділив кошти на будівництво мечеті в Солхаті у 1287—1288 роках, що стимулювало приплив мусульманського духовенства та вчених із Близького Сходу.
У 1320-х роках Узбек-хан оголосив іслам державною релігією Золотої Орди. Відразу після цього в Криму починають діяти перші медресе (мусульманські духовні школи). Найдавніша з них — мечеть і медресе хана Узбека в Солхаті, заснована в 1314 році, збереглася до наших днів. Мовами релігійної освіти та теології в Криму стали арабська та перська, хоча вони залишалися малозрозумілими для більшості місцевого населення.
Розквіт
Ісламізація кримських татар відбувалася паралельно з етногенезом народу, пройшовши шлях від періоду Кримського улусу до часу розквіту Кримського ханства.. Після подій 1475 року — падіння генуезької Кафи та православного князівства Феодоро, релігійні інститути Криму зазнали потужного впливу Османської імперії. Сунізм ханафітського мазхабу остаточно закріпився як правова та духовна основа суспільного життя ханства, а османський султан почав визнавався халіфом усіх мусульман. Паралельно на півострові поширився суфізм, зокрема братства (тарикати) халватійя, накшбандійя та мевлеві. Суфійські громади (текіє) відігравали роль не лише релігійних, а й культурних центрів.
За правління Ісляма II Ґерая (1584—1588) ім'я османського султана почали згадувати у п'ятничній молитві (хутба) перед іменем хана. Судочинство та цивільне право повністю базувалися на Корані та шаріаті. Важливу роль відігравав інститут кадіїв (суддів), причому до шаріатських судів нерідко добровільно зверталися й місцеві християни та юдеї, оскільки ці суди вирізнялися швидкістю розгляду справ та відносно низьким рівнем корупції порівняно з візантійськими чи пізнішими російськими судовими установами.
На Південному узбережжі Криму іслам поширювався значно повільніше — лише протягом XVII століття, де тривалий час зберігалися поселення з домінуванням християн (наприклад, Нікіта). У XVII—XVIII століттях кримські вчені-богослови (улеми) та духовні наставники (шейхи) мали високий авторитет далеко за межами Криму, зокрема на Північному Кавказі, виступаючи там провідниками ісламізації місцевих гірських народів.
Головним інтелектуальним та духовним центром Криму було знамените Зинджирлі-медресе, засноване у передмісті Бахчисарая (Салачик) ханом Менглі I Ґераєм у 1500 році. Тут викладалися не лише теологічні дисципліни, а й арабська граматика, філософія, риторика, логіка, астрономія та математика. Медресе володіло величезною бібліотекою рукописів та готувало суддів, дипломатів та вчителів для всього Чорноморського регіону.
Вплив мусульманського духовенства постійно зростав завдяки розгалуженій системі вакуфних земель (релігійної власності), які звільнялися від державних податків і забезпечували фінансову незалежність мечетей та навчальних закладів. Духовні особи — зокрема, кадіаскер (верховний військовий суддя) та муфтій — традиційно входили до складу Дивану (державної ради Кримського ханства) і мали прямий вплив на політику держави. Станом на 1783 рік у Криму функціонувало понад 1500 мечетей, діяли десятки медресе та текіє. Попри те, що іслам був домінуючим, немусульманські громади (християни та караїми) мали статус «покровительствуваних» (зіммі), зберігаючи внутрішнє самоврядування у межах системи мілетів, хоча й сплачували спеціальний податок (джизья) та зазнавали певних соціальних обмежень.
Витіснення в період Російської імперії Завершення ісламізації багатьох гірських та передгірських районів Криму відбулося у 1778 році за парадоксальних обставин — під час формального перебування Криму під російським протекторатом за Кючук-Кайнарджійським миром. Російський уряд під проводом генерала Олександра Суворова здійснив насильницьке виселення понад 31 тисячі християн (греків, вірмен, грузинів) з Криму до Північного Приазов'я. Ця акція мала на меті підірвати економічну базу Кримського ханства, де християни становили основну верству ремісників та торговців. Митрополит Готфейський і Кефайський Ігнатій під тиском російської адміністрації звернувся до Катерини II з офіційним проханням про переселення. Аби уникнути насильницької депортації та втрати свого майна, значна частина кримських християн поспіхом прийняла іслам, декларуючи себе перед російськими військовими комісіями кримськими татарами. Це призвело до майже повного зникнення грецької та вірменської мов у побуті багатьох гірських сіл Криму.
Анексія Криму Російською імперією у 1783 році спочатку супроводжувалася деклараціями про релігійну толерантність. Катерина II у своєму маніфесті обіцяла «охороняти та захищати храми та природну віру» мусульман. У перші десятиліття імперського панування кількість мечетей навіть зростала, а мусульманське духовенство зберегло свої станові привілеї. Проте імперська адміністрація прагнула повністю позбавити кримських мусульман духовного зв'язку зі Стамбулом. З цією метою у 1831 році імператор Микола I заснував Таврійське магометанське духовне правління із центром у Сімферополі. Створення цього муфтіяту, який також поширював свою юрисдикцію на мусульман Литви, Польщі та Волині, дозволило інтегрувати мусульманських лідерів у російську бюрократичну систему та поставити їх під жорсткий контроль Міністерства внутрішніх справ імперії.
Для контролю над мусульманським населенням імперії Микола I у 1831 році заснував Таврійське магометанське духовне правління із центром у Сімферополі. Цей крок дозволив імперському уряду інтегрувати духовенство в державну систему та усунути релігійну залежність кримських мусульман від Стамбула.
Попри те, що на перших порах російська влада декларувала зовнішню прихильність до кримських мусульман, адміністративний апарат Російської імперії швидко став на шлях планомірного обмеження фінансових ресурсів, які забезпечували життєдіяльність ісламської інфраструктури. Найвідчутнішого удару було завдано по системі вакуфного землеволодіння: великі земельні наділи, які століттями належали мечетям і медресе, за розпорядженнями Григорія Потьомкіна та наступних губернаторів примусово конфісковували й роздавали російським дворянам та колоністам. Це позбавило духовенство засобів до існування, прирекло на руйнацію сотні релігійних споруд та спричинило занепад мусульманської освіти.
Руйнування торгівлі та ремесел, що відбулося після примусового виселення християн у 1778 році, спровокувало глибоку кризу сільського господарства й загрозу голоду. Систематичні утиски з боку імперської адміністрації, позбавлення кримськотатарських селян прав на землю та примусова християнізація адміністративного простору призвели до масової стихійної еміграції мусульман (яка отримала назву мухаджирство) до Османської імперії.
Дві найпотужніші хвилі мухаджирства припали на 1790-ті та 1850-ті роки. За даними дослідників кінця XIX століття Ф. Лашкова та К. Германа, населення півострівної частини Кримського ханства до 1770-х років становило приблизно 500 тисяч осіб, з яких 92 % складали кримські татари. Перший російський перепис 1793 року зафіксував у Криму лише 127,8 тисяч осіб (з них 87,8 % кримських татар). Таким чином, за перше десятиліття російського панування Крим залишили, за різними оцінками, від половини до двох третин його корінного населення. №МуфтійТермін повноваженьПриміткиДжерела—Мусалар-ефенді1784 — 1791Муфтій за часів Кримського ханства, перезатверджений російською владою 1784 р. Помер 1791 р., посада залишалася вакантною до 1794 р.Большая российская энциклопедия — Таврическое магометанское духовное правление.1Сеїт Мегмет-ефенді23 січня 1794 — 1 листопада 1806Останній кадіаскер Кримського ханства. Затверджений указом Катерини II. Отримував жалування 2000 руб. на рік.2Муртаза Челебі-ефенді1807 — 1816Затверджений Олександром I. Брав участь у формуванні кримськотатарських полків під час війни 1806–1812 рр. Нагороджений золотою медаллю (1808).Медаль Таврического муфтія Муртази Челеби // Сайт Бахчисарайського історико-культурного і археологічного музею-заповідника.3Аджи Абдураїм-ефенді1816 — 18294Сеїт-Джеміль-ефенді1829 — 18495Сеїт Джеміль-ефенді оглу Еміров1850 — 23 листопада 18796Алі-бей Хункалов22 квітня 1881 — 16 квітня 1883—Абд аль-Керім-ефенді (кадіаскер, в.о. муфтія)1886 — 1891Виконував обов’язки муфтія.7Аджи Алім-ефенді1892 — 18968Мемет-мурза Кипчацький1896 — 19029Аділь-мурза Карашайський1 серпня 1903 — 191610Селямет-мурза Кипчацькийгрудень 1916 (фактично з 25 березня) — червень 191711Номан Челебіджихан25 березня (7 квітня) 1917 — 26 лютого 1918Виконував обов’язки муфтія (обраний на Всекримському мусульманському з’їзді). Одночасно голова Кримсько-мусульманського виконавчого комітету.—Якуб Кемаль Якуб Меметовичлютий 1918 — серпень 1919Виконував обов’язки муфтія.Мусаева Улькера Кязимов Деятельность Восточного музея в Ялте // Пространство и Время. 2014. № 2 (16)12Селямет-мурза Кипчацькийсерпень 1919 — листопад 1920