Американські соціальні танці змінювалися протягом десятиліть.

Передісторія Наприкінці 20-те століття популярні до того парні танці, такі як вальс і полька, почали втрачати популярність, почався пошук чогось нового. В цей час в Європі окремі танці, до того соціально неприйнятні, з'являлися на сцені, а зі сцени переходили і у танцювальні салони (наприклад, апаш, який зображував суперечку між сутенером та повією).

Водночас, з виникненням широкого середнього класу, вищий клас почав більш сприятливо сприймати його норми; це також вплинуло і на танці. Форми танців, які до того сприймалися як характерні для «нижчих класів» або «малопристойні», поступово почали все частіше вивчатися і вищими класами.

Окрім того, білошкіра публіка почала переймати музику (джаз, блюз, регтайм), а згодом і танці чорношкірих, що раніше було абсолютно неможливим.

Початок XX століття На початку століття в моду увійшла музика в стилі регтайм, на основі якої згодом з'явився джаз. Ця музика, з синкопованим ритмом, вже не пасувала до елегантних і регульованих танцювальних кроків попередніх століть. Тому у цей час з'явилося багато танців з новими, енергійнішими кроками і більш активною фізичною взаємодією партнерів.

На початку століття у США з Аргентини був запозичений танго, а з Європи — . Водночас починаються експерименти зі створенням власних танців: тустеп, пібоді тощо.

Регтайм-танці Музика регтайму досягла піку популярності з 1895 по 1918 рік. Коли виникла музика регтайму, вищий клас спочатку був проти неї. Вони вважали, що вона «більш підходить для нижчих класів, але її жваве, заразливе нове звучання зрештою перемогло, і музика регтайму стала популярною». Регтайм «створював звучання, дуже відмінне від бальної музики 19 століття», і тому став популярним соціальним танцем вищого, середнього та нижчого класів.

Дуже популярним регтайм-танцем був кекуок, який, проте, був скоріше індивідуальним, аніж парним.

Після 1917 року регтайм втратив популярність, оскільки увагу публіки привернув джаз.

Епоху регтайму характеризує виникнення багатьох танців, які відображали рух тварин: теркі-трот, ведмідь гризлі тощо. Серед них фокстрот (який розділився на кілька версій, серед них квікстеп та пібоді) поступово набув риси бального танцю, перейшов до вищих класів суспільства, а його рухи були «рафіновані» зусиллями професійних танцюристів та вчителів танців. Інші ж танці епохи регтайму зникли, а їхні елементи були використані у пізніших танцях епохи джазу та свінгу.

Джазовий танець Джазові танці були культовими на початку 20-го століття і пізніше. Їх прототипи були створені афроамериканцями, які працювали на плантаціях. Джазовий танець «практикувався серед чорношкірих у соціальних умовах, таких як домашні вечірки, хонкі-тонк та джук-джойнти». Джазові танці танцювали у популярних нічних клубах, а також на сцені, у мюзиклах. Атрибути танцюристів включали такі предмети, як «капелюхи, пір'яні боа, плісовані штани, спідниці, шорти та сукні». Є багато випадків, коли в танець включалися елементи вокалізації, наприклад, коли танцюристи вигукували назву танцювального руху.

Характерними танцями епохи джазу були чарльстон та шиммі. Другий практично зник, а перший пережив епоху, інтерес до нього відроджувався час від часу, а окремі елементи чарльстону використовуються у танці лінді-хоп.

Ще одним джазовим танцем, який пережив епоху та існує донині, був «автентичний джаз» або «соло-джаз», коли танцюристи виконували певні рухи індивідуально.

Блюзові танці Цей повільний різновид танців ніколи не домінував, але з початку 20 століття зайняв свою сферу і співіснував зі швидкими джазовими, свінговими та рок-н-рольними танцями, і справив на них певний вплив, з взаємним запозиченням рухів.

Середина 20-го століття Свінгові танці мали багато спільних рис, з одного боку, зі своїми попередниками — регтаймом та джазовими танцями, а з іншого, самі стали предками танців наступної епохи рок-н-ролу.

Свінгові танці Свінгові танці розвинулися з джазових і набули популярності наприкінці 1920-х років. Їхня популярність досягла кульмінації у 1930-х роках. Хоча спочатку танцюристи свінговіх танців були майже виключно чорношкірими, танці привернули увагу білих, які почали відтворювати їх у своїх колах, попри сегрегацію, яка все ще існувала у той час.

Характерними елементами свінгових танців були крок «рок-степ», а також «свінг-аут» (елемент танцю з розворотом партнера у вигляді центрифуги). Свінгові танці виконувалися під музику біг-бендів. Першими свінговими танцями були брейкевей та Тексас-Томмі, згодом їхні елементи об'єднав в собі лінді-хоп. У середині 1930-х років, хоча лінді-хоп залишався популярним, подальші експерименти у свінгових танцях призвели до виникнення джиттербаґа.

Свінг відрізнявся від інших форм танцю тим, що він передбачав активні дотики між партнерами.

Особливим різновидом свінгових танців був бальбоа, кроки якого нагадували блюзові, але активний контакт між партнерами, навпаки, був гіпертрофованим розвитком свінгової тенденції.

Друга світова війна призвела до того, що кількість відвідувачів свінгових клубів різко зменшилася. Хоча танці залишалися популярними, це призвело до їхньої стандартизації. У Північній Америці джиттербаг переродився на свінг Східного узбережжя у кількох варіантах (студії Артура Мюррея з потрійним кроком и простий свінг). В Європі на основі свінгових танців виникли рок-н-рольні.

Рок-н-рол Зрештою, рок-н-рол «замінив джаз як улюблену танцювальну музику підлітків». Рок-н-рол став популярнішим у 1950-х і 1960-х роках. Між ним та джазовим танцями було багато спільного щодо різних рухів у танцях. Наприклад, існувала «схожість у рухах ніг між танцем „Шугар Фут“ 1920-х років та „Картопляним пюре“, популярним в 1960-х роках».

Характерними рок-н-рольними танцями були джайв та бугі-вугі, які мали багато спільних елементів зі свінговими, але були адаптовані до іншої музики, трохи повільнішої, та іншої пози тіл танцюристів — вже без характерної для свінгової епохи «центрифуги», і зі спрощеним рок-степом. Джайв, у свою чергу, розділився на стандартизований бальний, і кілька версій сучасного джайву (лерок, серок, скандинавські версії джайву — бугг, фуску і т. ін.). Також окремим напрямом слід вважати такі танці, як клубний та спортивний рок-н-рол.

Рок-н-рольні танці втратили популярність у 1960-ті роки. У Північній Америці вони надалі існували лише у вузьких колах професійних танцюристів, але у Європі існували і далі, і зазнали нової популярності починаючи з 1990-х років.

Твіст і кантрі Починаючи з 1960-х років, на зміну парним рок-н-рольним танцям прийшли такі, які принаймні спочатку теж виконувалися під рок-н-рольну музику, але замість пар кожен танцював індивідуально — наприклад, твіст, халі-галі, стролл та подібні.

Водночас, поступово почали набувати популярності танці у стилі кантрі, які залишалися популярними у своїх колах протягом наступних десятиліть. Кантрі-танці були переважно парними (приклади: кантрі-вестерн-тустеп, кантрі-свінг тощо). Кантрі-танці запозичили деякі елементи блюзових (розслаблені рухи, повільна музика), але водночас також запозичили акробатичні елементи з рок-н-рольних танців.

Дві тенденції (твіст і кантрі) спочатку не перетиналися та існували в різних просторах (твіст — у мегаполісах, кантрі — на півдні США), однак в наступну епоху — диско — почалося змішування їхніх елементів.

Кінець 20 століття

Диско У 1970-х роках такі танці, як твіст, у свою чергу поступилися місцем танцям у стилі диско, у якому були можливими як індивідуальні, так і парні танці. Одним із найпопулярніших танців епохи диско був хастл. Цей період також ознаменувався зростанням популярності танців, які виникли раніше і успадкували численні фігури від ранніх свінгових та рок-н-рольних танців, але були адаптовані до більш розслабленого свінгу та клубної музики (такі, як свінг Західного узбережжя). В Європі у той час популярним був диско-фокс, але у Північній Америці він залишився маргінальним.

Вуличні танці З 1980-х років починається популярність вуличних танців (брейкданс, хіп-хоп та інших). У свою чергу, їхні елементи поєднуються з вже відомими і популярними тоді латиноамериканськими танцями, набувають популярності нові латинські танці з елементами вуличних (наприклад, ламбада).

Ф'южн 1990-ті роки — епоха ф'южн, тобто активних експериментів зі злиттям танцювальних стилів та використанням елементів одних танців в інших. Танці виконуються під різну поп-музику, у якій в той час відбувається вибух різноманіття музичних стилів, що продовжувалося і в наступні десятиліття.

Swing revival Свінг, який до кінця 1980-х років існував лише в невеликих місцевих танцювальних спільнотах, знову здобув популярність наприкінці 1990-х років. У той час публіка була значною мірою знайома з латиноамериканськими танцями, що призвело до взаємного впливу: елементи латиноамериканських танців були адаптовані у свінг, і навпаки. Наприклад, Casino Rueda (коловий танець на основі сальси) вплинув на винахід Swing Rueda, колового танцю на основі лінді-хопу.

Хоча свінгові танці вже не були мейнстримом і не мали колишньої популярності, проте вони вже не були маргінальними, клуби свінгових танців поступово з'явилися в усіх значних містах Північної Америки і Європи, і ця тенденція продовжувала зростати станом на 2020-ті роки. З 1990-х проводяться міжнародні фестивалі та конкурси свінгових танців у різних країнах.

Відродження свінгу у Північній Америці та Західній Європі приблизно збіглося з відродженням рок-н-роллу у Північній Європі та згодом — у колишньому СРСР.

Латиноамериканські танці Починаючи з середини 20-го століття, латиноамериканські соціальні танці стали дедалі помітнішою частиною американської танцювальної культури. Багато з цих форм виникли в Карибському басейні, де традиції іспанських колоніальних бальних танців змішувалися з танцями корінних народів таїно та музикою й рухами поневолених африканців, створюючи гібридні жанри.

Латиноамериканські танці зайняли особливу нішу в американському суспільстві і співіснували з іншими танцями.

На початку 20-го століття танго набуло популярності у Європі і США. Однак оригінальне аргентинське танго сприймалося американською публікою як дуже вульгарне. Північноамериканська версія танго стала однією з міжнародних стандартних версій танго, поряд з аргентинським танго.

Кубинські та пуерториканські мігранти принесли такі стилі, як мамбо, ча-ча-ча, а пізніше сальсу, до міст США, включаючи Нью-Йорк, Маямі та Лос-Анджелес, де вони швидко стали популярними як у латиноамериканських, так і в масових спільнотах.

Після шаленого захоплення мамбо 1950-х років, яке очолювали такі керівники оркестрів, як Перес Прадо, з'явився ча-ча-ча, представлений кубинським скрипалем Енріке Хорріном. Обидва танці широко звучали в нічних клубах, на телебаченні та в гастрольних шоу, допомагаючи інтегрувати латиноамериканські ритми в американську поп-культуру.

До кінця 1960-х та 1970-х років ці впливи об'єдналися в сальсу, гібрид кубинських, пуерториканських та північноамериканських елементів. Сальса стала центральною частиною міського нічного життя латиноамериканців, а пізніше поширилася по всьому світу завдяки фестивалям та конгресам сальси.

Інші латиноамериканські танці також здобули велику популярність у американському соціальному середовищі. Меренга, що виникла у Домініканській Республіці, стала популярною як у карибських громадах, так і в американських танцювальних студіях завдяки своєму простому кроку та жвавому ритму. Кумбія, що бере свій початок у Колумбії, широко поширилася серед мексикансько-американських та центральноамериканських громад і зараз є основним елементом латиноамериканських соціальних зустрічей по всій країні.

Разом ці танці збагатили американську культуру соціальних танців, запроваджуючи нові ритми та техніки партнерських танців. Вони також стали важливими символами культурної ідентичності, особливо для латиноамериканських спільнот, одночасно впливаючи на ширшу сцену соціальних танців у Сполучених Штатах.

Примітки

Література