Мар'ян Штайфер

Маріан Ян Штайфер (; 9 серпня 1889, Болехів — ймовірно 1945, Будапешт) — польський офіцер, громадський та спортивний діяч, доктор права, дипломований полковник саперів.

Біографія

Раннє життя Мар'ян народився в родині Томаша, адміністратора маєтку румунської родини Штайберів, та Броніслави, уродженої Макан. Перші вісім років він провів у Криниці, потім у 1897 році переїхав до Львова. Там Штайфер навчався у 3-й гімназії Франца Йосифа, а також брав активну участь у спортивних організаціях, зокрема у футбольних клубах «Лехія» та «Погонь», одним із засновників якого він був. З 1911 року він також допомагав організовувати та тренувати футбольну секцію варшавської «Полонії». Протягом багатьох років він грав на позиції воротаря. З 1904 по 1907 рік він був активним учасником підпільної молодіжної організації, що виступала за незалежність. Після успішного складання шкільних іспитів у 1908 році він почав навчатися на геодезичному факультеті Політехнічного училища у Львові, а через два роки перевівся на юридичний факультет Львівського університету. Він брав активну участь у галицьких воєнізованих організаціях — загонах «Сокіл» та Стрільницькому товаристві.

Перша світова війна Початок Першої світової війни означав для Штайфера мобілізацію до австро-угорської армії 31 липня 1914 року. Спочатку він був відряджений до 1-го фортечного артилерійського полку у Відні, а з 5 вересня служив в 11-му інженерному батальйоні в Кіралигазі, Угорщина. 17 вересня він розпочав навчання в Школі офіцерів запасу в Кремсі-на-Дунаї. Через три місяці після закінчення школи, в липні 1915 року, Штайфера перевели на Італійський фронт, де він командував взводом інженерів. У лютому 1916 року він виніс з поля бою пораненого Каролі Барту, згодом військового міністра. Це знайомство дуже допомогло полковнику Штайферу в його таємній діяльності в Угорщині під час Другої світової війни.

Друга Польська Республіка 1 листопада 1918 року у Львові, де Штайфер перебував у відпустці, розпочалися бої з українцями за місто. 22 листопада він вступив до Польської армії як командир саперної роти 1-го полку Велопольських стрільців. Під час служби продовжив навчання у Львівському університеті. 24 березня 1919 року захистив докторську дисертацію, підготовлену під керівництвом Пйотра Стебельського, значна частина якої була написана в окопах. У квітні разом із капітаном Павлом Жолтовським здійснив сміливу дію, яка дозволила їм відбити атаку українців, що атакували з боку Пасік-Зубрицьких.

2 січня 1920 року він вступив на Другий військовий курс Школи Генерального штабу, який був перерваний, коли Штайфера призначили до IV відділу Генерального штабу Головнокомандувача в Україні. Невдовзі його підвищили та перевели до IV відділу Генерального штабу у Варшаві. З початку 1921 року він продовжив навчання у Польському військовому технологічному університеті. Після закінчення навчання (8 вересня 1921 року) та отримання академічного звання офіцера Генерального штабу його було призначено на посаду начальника штабу 17-ї піхотної дивізії в Гнезно.

1 квітня 1924 року його було призначено на посаду начальника відділення № 3 II відділу Генерального штабу в Познані. Діяльність цього відділу охоплювала Східну Пруссію, Гданськ, Західну Померанію та прикордонні регіони.

У 1925 році він розпочав свою діяльність у Познанському шаховому клубі. Він брав участь у численних змаганнях, зокрема у Кубку Польської шахової федерації (1927) у Лодзі та командному чемпіонаті Польщі в Кролевській Гуті. Він двічі вигравав чемпіонат Познані. У цей час він також був співредактором кількох шахових розділів у місцевій пресі.

21 березня 1928 року його перевели до складу саперних офіцерів, зберігши посаду начальника відділення. Служачи на посаді начальника відділення, він залишався надлишковим офіцером у 5-му саперному полку в Кракові. 26 квітня 1928 року його перевели до 10-го саперного полку в Перемишлі на посаду заступника командира полку. 27 квітня 1929 року його було призначено командиром 7-го Великопольського саперного полку в Познані. Восени того ж року, після реформування підрозділу, він став командиром 7-го саперного батальйону в Познані. У жовтні 1930 року він став першим штабним офіцером інспектора армії генерал-майора Даніеля Конаржевського з базою у Варшаві. У той час він також почав читати лекції у Військовій академії.

У Варшаві він продовжував свою спортивну діяльність. У 1932 році він був третім віце-президентом Військово-спортивного клубу «Легія» та членом правління Польського футбольного союзу. Саме він, разом із Давидом Пшепюркою та Броніславом Наконєчниковим-Клюковським, вручив маршалу Юзефу Пілсудському диплом почесного члена Польського шахового союзу. Також у міжвоєнний період він грав дуелі, зокрема проти двох чемпіонів світу: програв Олександру Альохіну та здобув одночасну перемогу в 1935 році проти Х. Р. Капабланки. Він редагував шахову секцію «Польської збройни». Штайфер брав активну участь у роботі Вищої ради Польського шахового союзу, а також у керівництві Польського олімпійського комітету. З 1938 року до початку Другої світової війни він обіймав посаду заступника начальника Бюро військової промисловості Міністерства військових справ.

Друга світова війна 4 вересня 1939 року генерал Тадеуш Каспшицький наказав Штайферу вирушити до Замостя для організації тимчасового Управління військової промисловості. Після прибуття полковник зрозумів, що його завдання нездійсненне, і вирішив вирушити до Львова. Там він перейшов під командування командувача оборони міста, генерала Владислава Лянгнера. Він служив офіцером спеціальних операцій у штабі оборони Львова. На останньому засіданні штабу оборони він виступив проти капітуляції Червоній Армії, але не порушив наказів і 22 вересня разом з рештою офіцерів здався на Бернардинській площі.

Скориставшись неуважністю охоронців, він утік із залізничного транспорту до табору в Козельську, а потім повернувся до Львова. У жовтні він перетнув кордон в Карпатах, прямуючи до Угорщини. Там, завдяки знайомству з міністром, генералом Каролі Бартою, його було призначено (28 травня 1940 року) представником інтернованої Польської армії в Королівстві Угорщина. Це рішення було позитивно сприйнято угорською владою у вигнанні в Анжері. Головним обов'язком Штайфера був захист інтересів інтернованих солдатів, що включало такі види діяльності, як інспектування таборів та надання матеріальної допомоги. Він залишався єдиним офіційним представником Польщі в Угорщині після закриття польського посольства та консульств.

У травні 1941 року Штайфера звинуватили в незаконному веденні переговорів з угорською владою, нібито спрямованих на встановлення контактів з Німеччиною щодо створення польського уряду в Рейху. Підставою для цього звинувачення став рапорт лейтенанта К. Морвая, поляка угорського походження. Полковник подав свою справу до Громадянського суду, скликаного Апостольським вікарієм, капеланом-майором отцем Пйотром Вільк-Вітославським, у співпраці з головою Громадянського комітету з питань опіки над біженцями Богданом Стипінським. Суд визнав, що немає підстав звинувачувати Штайфера у співпраці з німцями, але, вступивши в приватну розмову з міністром Каролі Бартою, він перевищив свої повноваження та обов'язки. Прем'єр-міністр Владислав Сікорський закликав полковника піти у відставку, що останній відкладав, доки угорська сторона 24 березня 1942 року не замінила його на посаду підполковника Александера Кроля.

Роль, яку він нібито відіграв у нібито переговорах про створення польської держави у складі Рейху, які нібито ініціювали, серед інших, маршал Едвард Ридз-Сміглий та організація мушкетерів, залишається невизначеною. Це питання було порушено в програмі «Свідки» Д. Балішевським. Одна з гіпотез припускає, що вся ця справа була задумана лише як прикриття для справжньої розвідувальної служби Штайфера. Роль полковника Штайфера в операціях союзної розвідки до кінця не зрозуміла. За словами деяких істориків, він, серед іншого, очолив масштабний порятунок та переміщення євреїв з окупованої Польщі до Угорщини.

Спочатку Штайфера ув'язнили в таборі суворих умов для інтернованих у Шиклоші, але пізніше, через проблеми зі здоров'ям, перевели до табору в літньому курортному містечку Пештідегкут. Він залишався там до 1945 року. Коли Червона Армія увійшла до Угорщини, полковник переховувався в Будапешті, доки на нього не доніс його колишній водій. У травні того ж року Штайфера заарештували співробітники НКВС. Там слід полковника обривається. Ймовірно, його розстріляли невдовзі після цього поблизу Будапешта. Існують гіпотези, що його могли депортувати або до в'язниці у Варшаві, де його, ймовірно, катували, або до одного з трудових таборів у Сибіру. Його символічна могила розташована на Повонзківському цвинтарі (ділянка 303-6-30).

Сім'я 17 липня 1918 року в церкві Святого Антонія у Львові він одружився з Геленою Марією Яворською (1893–1974), дочкою Єжи та Гелени, уродженої Климович, випускницею факультету класичної та німецької філології Львівського університету. У них було троє дітей:

Єжи (1919–1939) — підпоручник ВМС, загиблий під час Польської кампанії; Гелена (1920–2011) — вийшла заміж за Станіслава Гжибінського, математика та вчителя; Мечислав (1926–1996) — інженер, архітектор, студент 1-го кадетського корпусу у Львові.

Оцінки сучасників

Високорозумний, працьовитий та сумлінний виконавець. З великим тактом як у службових, так і в соціальних ситуаціях. Він володіє багатством загальних та професійних знань, тактичним досвідом та навичками орієнтації. Відмінний організатор і практик, відданий та дисциплінований. Підходить для будь-якої самостійної посади. Видатний офіцер. (Інспектор армії, дивізійний генерал Даніель Конаржевський, 1934) Його послужний список відмінний. Він старанно та сумлінно виконував усі свої обов'язки. Його особистісний розвиток хороший, хоча й менш інтенсивний, ніж минулого року. Він підходить для штабної роботи. Він може командувати полком. Він може служити лектором або керівником самостійного відділу. Дуже добре. Виняткова думка включена до наказу про похвалу. (Генерал Мечислав Норвід-Нойгебауер, 9 листопада 1937)

Нагороди

Золота і србіна медаль «За хоробрість» (Австро-Угорщина) Медаль «За військові заслуги» (Австро-Угорщина) Залізний хрест 2-го класу (Прусське королівство) Орден Почесного легіону, лицарський хрест (Франція) Пам'ятний знак «Орлята» Хрест Хоробрих Золотий хрест Заслуги (10 листопада 1928) Пам'ятна медаль за війну 1918-1921 Медаль «Десятиліття здобутої незалежності» Медаль Незалежності (9 січня 1932) Орден Відродження Польщі, лицарський хрест (9 листопада 1932) Пам'ятний знак Генерального інспектора Збройних сил (12 травня 1936)

Література

Księga pamiątkowa poświęcona 35-leciu działalności Lwowskiego Klubu Sportowego „Pogoń”, Lwów. 1939, (fot. nr 3, 8). Lagzi I., Uchodźcy polscy na Węgrzech w latach drugiej wojny światowej, Warszawa, 1980. Lwów i Wilno w ekstraklasie. Dzieje futbolu kresowego, Katowice. 1999 s. 18, 84. Wolsza T., Wojenne losy płk. Steifera, „Szachista” 1996 nr 7 s. 202 (fot,).

Przyczynek do losów żołnierzy polskich internowanych na Węgrzech. Relacja płk. Zoltana Bało, Oprac. L. Laszlo, Przegląd Hist.-Wojsk.” R. 5: 2004 nr 2. Baliszewski D.:Armia Janów Bondów, Tygodnik „Wprost”, Nr 1180 (17 lipca 2005).

Słownik Biograficzny Polskich Szachistów.

Посилання