Здзіслав Тадеуш Сечковський (; 18 листопада 1897, Бучач — 2 вересня 1939, Сьвекатово) — польський офіцер, діяч руху за незалежність, підполковник піхоти.

Біографія Здзіслав народився у родині Кароля та Альбіни, уродженої Рашкевич. Родина Сечковських мала право використовувати герб Огоньчик. Він жив у Стриї, куди його батьки переїхали на початку XX століття. Він навчався у Стрийському відділенні Імператорсько-Королівської Першої Гімназії, де закінчив шостий клас у 1914 році. (Едвард та Лех Сечковські, молодші за нього, також навчалися там у школі).

Боротьба за незалежність 17 серпня 1914 року він вирушив до Львова, де разом зі Стрийською стрілецькою командою приєднався до Східного легіону генерала Адама Петрашкевича. 29 серпня 1914 року частини Східного легіону залишили Львів через поразки Імператорсько-Королівської армії на сусідньому фронті та досягли Мшани-Дольної. Після відмови скласти присягу на вірність Австро-Угорській імперії, Східний легіон був розформований 21 вересня 1914 року. Здзіслава Сечковського направили до 3-го піхотного полку, потім до 2-го уланського полку Польських легіонів, а потім до 6-го уланського полку 2-го Польського корпусу. Після поразки 11 травня 1918 року, після запеклих боїв з несподівано наступаючими німецькими військами (2-м Польським корпусом тоді командував генерал Юзеф Галлер), Здзіслав Сечковський тимчасово пішов з цивільного життя, ставши емісаром (таємним політичним посланцем) Польської військової організації (ПОО) в районі Тараща поблизу Києва. Потім він переїхав на Кубань, де організував кавалерійський підрозділ під командуванням генерала Люціана Желіговського. Восени 1918 року, служачи у підрозділі генерала Міхала Жимерського у званні підпоручника, він вирушив до Одеси, де був захоплений українськими військами під командуванням отамана Петлюри, звідки втік у грудні 1918 року.

Служба у польській армії Після втечі з полону 24 грудня 1918 року його прийняли до лав Війська Польського та направили до 2-го піхотного полку Легіонів, з яким він вирушив на польсько-більшовицький фронт у березні 1919 року. Спочатку у званні підпоручника, потім поручника та капітана він воював проти більшовиків, демонструючи виняткову мужність та відвагу. Він навчав та вів у бій підрозділи новобранців; його риси характеру найкраще описує думка його безпосереднього командира, майора Еміля Чаплінського: «Здібний та енергійний офіцер. Чудовий командир роти. На її чолі він очолив переможний наступ 1919 року та виконував свої завдання зі сміливою відвагою в рейдах. У травневій обороні він утримував свою позицію з винятковою мужністю та наполегливістю. В одній з численних контратак був важко поранений». Важко поранений 19 травня 1920 року поблизу Мурової на річці Березина, він довго одужував (почалася гангрена) і особисто не брав участі в більшовицькому погромі. У 1920 році він оселився в Гродно, де став ад'ютантом генерала Міхала Жимерського. 3 травня 1922 року йому було присвоєно звання капітана, зі старшинством з 1 червня 1919 року, та 1601-е місце в офіцерському корпусі піхоти.

Після воєнних випробувань та шлюбу з Аполонією Йодковською (їхній син, Єремія Міхал, народився в Кутно в лютому 1928 року), він вів життя кадрового офіцера в 37-му піхотному полку в Кутно. Він служив без будь-яких формальностей, на польових навчаннях, у відрядженнях та був переведений до різних гарнізонів.

У липні 1928 року його перевели до офіцерського корпусу піхоти та одночасно перевели до Генерального організаційного управління Міністерства військових справ у Варшаві на посаду писаря. 2 квітня 1929 року його підвищили до майора зі старшинством з 1 січня 1929 року та 43-тє місце в офіцерському корпусі піхоти. Того ж місяця його перевели до Департаменту піхоти Міністерства військових справ на посаду писаря. У березні 1930 року його перевели до 4-го Підгальського стрілецького полку в Цешині на посаду командира батальйону. У червні 1933 року його перевели до 19-го піхотного полку у Львові на посаду командира військової підготовки округу. У червні наступного року його перевели до 51-го піхотного полку в Бережанах на посаду командира батальйону. У листопаді 1935 року його перевели на ту саму посаду до 71-го піхотного полку в Замброві. У 1938 році його перевели до Сарн, що на Волині, на посаду командира окремого 3-го батальйону 50-го піхотного полку прикордонних стрілців імені Франческо Нулло, що дислокувався в Ковелі. 19 березня 1939 року йому було присвоєно звання підполковника, старшинство якого починається з 18-го числа в піхотному офіцерському корпусі.

Вереснева кампанія 2 вересня 1939 року «3/50-й піхотний полк, прямуючи до Свекатова як авангард, зіткнувся з передовим німецьким підкріпленням, яке подолав у запеклому бою та увійшов до села. Невдовзі з південного заходу та заходу (з міста Яня-Гура) вздовж залізничної колії з'явилися німецькі танки. Щоб уникнути оточення, 3/50-й піхотний полк швидко відступив на північ за залізничну колію Семпольно-Свеце, де зайняв оборонну позицію. Батальйон відступив, зіткнувшись безпосередньо з німецькими танками, зазнавши великих втрат, особливо серед офіцерів, які намагалися контролювати плутанину у своїх ротах, спричинену танковою атакою. Серед загиблих були підполковник Здзіслав Сечковський, командир 3/50-го піхотного полку, та майор Ізидор Вільконський, командир 3/27-го піхотного полку».

Місце загибелі підполковника в селі Залесе-Крулевське зараз увічнене каменем з табличкою, розташованим біля ґрунтової дороги приблизно за кілометр на південний захід від центру села (локація: 53°26'44.6"N 18°05'10.1"E).

Нагороди

Virtuti Militari, срібний хрест (№ 866 або 3176; 28 лютого 1921) Хрест Хоробрих — нагороджений 4 рази. Пам'ятна медаль за війну 1918-1921 Медаль «Десятиліття здобутої незалежності» Медаль Перемоги Знак за поранення та контузії з двома зірками Стрілецький знак Хрест Незалежності (12 травня 1931) — «за працю в справі здобуття незалежності.»

Галерея

Примітки

Література