Заповідна зона болота Раттрей — природоохоронна територія, що включає 94 акри екологічно чутливих водно-болотних угідь, розташованих уздовж берега озера Онтаріо в Канаді. Лежить на південь від Меморіального парку Джека Дарлінґа в місті Міссіссаґа, Онтаріо, Канада, в межах регіонального муніципалітету Піл. Це останнє болото на березі озера на західному кінці озера Онтаріо, яке належить Організації заповідних зон долини річки Кредит () та управляється нею в числі десятка інших заповідних зон.

З моменту міжнародного визнання у 1969 році в рамках «Важливої біологічної програми», вона була визначена як територія природного та наукового інтересу, екологічно значуща територія та водно-болотне угіддя провінційного значення. Болото забезпечує захищене середовище для багатьох видів рослин, птахів, ссавців, рептилій та риб. Це місце зупинки для багатьох мігруючих водоплавних птахів. Різноманітність болота також приваблює багатьох мігруючих співочих птахів. Раттрей-Марш має гальковий пляж та настелену дерев'яну пішохідну доріжку з видом на природні водно-болотні угіддя.

Болото названо на честь майора Джеймса Раттрея, чий маєток знаходився на цій території. Після його смерті в 1959 році майбутнє цієї 148-акрової ділянки обговорювалося між природоохоронцями та забудовниками. Після 16 років громадської активної боротьби за його збереження та підтримки з боку різних природоохоронних груп та окремих осіб, болото офіційно відкрили як заповідну зону в 1975 році.

Історія

Поселення До прибуття поселенців цю територію заселяли представники місцевого народу міссіссаґів з території Вендак-Ніовенціо. У 1805 році між жителями-міссіссаґами та новими поселенцями підписано договір щодо землі від струмка Етобіко до затоки Берлінґтон та інших районів, що пролягають на північ від вулиці Дандас. У 1806 році на різних ділянках землі розпочалося заселення земель. У 1851 році землю, включно з болотом, продано Томасу Слейду. Після його смерті майно виставив на продаж Національний фонд. У 1861 році Гарріс Г. Фаджер придбав частину землі, на якій він збудував свій особняк з видом на болото, і маєток отримав назву Баррімід-Фарм. Ферма вирощувала полуницю, малину, яблука, груші, вишні, спаржу та інші овочі і ярину. Після смерті Фаджера, Національний фонд продав майно Джеймсу Реттрею в 1945 році. Реттрей дозволив місцевим жителям купатися на своєму пляжі, гуляти вздовж берега озера, а також запрошував своїх друзів-орнітологів займатися їхнім хобі. Коли Реттрей помер у 1969 році, почалася тривала боротьба за збереження болота. Френк Бертон, доглядач маєтку Реттрей, сказав, що його покійний роботодавець Реттрей хотів, щоб маєток залишився в цілости.

Збереження Після смерті Реттрея в 1969 році забудовники хотіли звести на цій території розкішні будинки та яхтовий причал. Природоохоронці, які вважали болото екологічним надбанням, протестували проти цього. Двоє представників Департаменту земельних і лісових ресурсів обстежили територію та повідомили, що різноманітність рослин у цій місцевості була більшою, ніж у будь-яких провінційних парках на той час. Комітет під керівництвом Рут Гассі написав листа прем'єр-міністру з проханням заохотити Раду з інтеграції парків підтримати збереження маєтку Реттрей. Однак, Рада з інтеграції парків повідомила комітет, що рада не може підтримати таку ціну для його придбання, і що майно має перейти до муніципальної корпорації, яка має плани щодо розвитку кількох парків, де люди могли б таборувати. Кемпінґ на території маєтку Реттрей вважався природоохоронцями вкрай небажаним через унікальні водоохоронні властивості місцевості та її роль як середовища існування для багатьох видів.

Після того, як усі зусилля з переговорів не вдалися, пан Броккінґтон, єдиний виконавець заповіту та довірена особа маєтку Реттрей, виставив землю на продаж. Пан Найман придбав весь маєток у 1963 році. Зусилля зі збереження продовжилися після продажу, і багато груп, таких як Клуб натуралістів Південного Пілу (SPNC) та Організація заповідних зон долини річки Кредит (CVCA), долучилися до розв'язання цієї місцевої проблеми.

Наприкінці 1963 року, на слуханнях між групою прихильників охорони природи та прихильниками приватної забудови, стало очевидно, що CVCA не зможе придбати землю через брак коштів. План Наймана передбачав, що для завершення проєкту болото мало бути поглиблене, а береги — укріплені та ущільнені для створення пристані для яхт. Пізніше на зустрічі асоціації платників податків спостерігався значний опір місцевого населення цьому плану. Розробку було тимчасово зупинено через більшу кількість голосів проти планів забудови.

Між 1962 і 1964 роками CVCA проводила дослідження разом з Університетом Торонто для оцінки екологічної цінності болота. У дослідженні зроблено висновок, що для того, щоб болото залишалося у доброму стані, потрібна адекватна буферна зона на височині, і що самого лише вилучення з користування болотної частини буде недостатньо. Протягом цього часу приватні громадяни створили групу під назвою «Комітет зі збереження маєтку Раттрей» з метою придбання всього маєтку Раттрей (включаючи буферну зону), щоб він максимально залишився у своєму природному стані. Вони звернулися за допомогою до Канадської організації охорони природи, нещодавно заснованої на той час загальнонаціональної організації, щоб зібрати кошти. Багато окремих осіб та організацій зробили свій внесок у цю справу, і до травня 1964 року було зібрано достатньо коштів для придбання частини маєтку.

У 1965 році комітет звернувся до міської ради Торонто з проханням придбати частину маєтку, щоб захистити всю територію, але рада відмовила. Після цього Комітет зі збереження маєтку Раттрей розпустився, а Канадська організація охорони природи надала своїм донорам можливість або повернути свої кошти, або використати їх на інші проєкти зі збереження природи.

У 1967 році Найман продовжив реалізацію своїх планів розвитку після того, як Рада міста Торонто схвалила першу фазу його плану в районі Вотерседж, Ґрін-Ґлейд та Раттрей-Парк-Драйв. Коли вже бульдозери викорчовували дерева та усували рослинність, готуючи ділянку під будівництво, Брюс Вест опублікував у газеті «The Globe and Mail» статтю, в якій високо оцінив зусилля громадськості задля збереження болота. Це спонукало Рут Гассі написати редакції газети листа, в якому вона висловила глибоку шкоду про відсутність у країні інтересу до збереження природи. Після того, як цей лист Гассі отримав численні відгуки, створився новий громадянський комітет, який подав петицію до органів влади Торонто про перегляд питання купівлі того, що залишилося від маєтку Реттрей. Поки комітет вносив та пропонував кілька варіантів рішення, перший етап забудови завершили й частину території маєтку очистили від дерев та рослинності. Тоді місцеві жителі звернулися до Ради Міссіссаґи, новоутвореного міста, з проханням викупити те, що залишилося від маєтку Реттрей.

У 1971 році CVCA проводила дослідження екології боліт і за порадою експертів придбала 24,2 акра болота, саме ту частину, яку пропонувалося під пристань для яхт. Денніс Віл, біолог, який проводив дослідження, допоміг підвищити обізнаність та підтримку громадян щодо придбання решти 56,7 акра, необхідних для буферної зони.

У 1972 році відбулося засідання ради з планування за участю представників уряду провінції, натуралістів, природоохоронних організацій, місцевих жителів та Наймана. Була рекомендація придбати решту маєтку, але просування було повільним.

У 1973 році рівень озера Онтаріо піднявся через сильні дощі, що призвело до затоплення низинних земель Раттрей. Стало очевидним, що будинки другої фази будівництва будуть затоплені водою під час повеней. Повінь спричинила падіння ціни на нерухомість майже вдвічі від її початкової ціни. Після повені Найман запропонував продати землю місту Міссіссаґа, але рада не вжила жодних негайних заходів, аж доки доктора Мартіна Добкіна не було обрано мером і він не запропонував CVCA придбати цю власність від імені міста Міссіссаґи. Після додаткових переговорів з Найманом та фінансової підтримки громадян, CVCA придбала цю власність, і 5 жовтня 1975 року було офіційно відкрито заповідну зону боліт Раттрей-Марш.

Асоціація захисту боліт Раттрей Комітет зі збереження болота Раттрей продовжив засідання для обговорення питань технічного обслуговування, реставрації та інших питань, що стосуються подальшого збереження болота Раттрей. У 1979 році комітет був офіційно названий Асоціацією захисту боліт Раттрей (RMPA), яка співпрацює з CVCA, містом Міссіссаґа, регіоном Піл та іншими групами, щоб забезпечувати захист природних ресурсів боліт Раттрей.

Члени RMPA обговорили занепокоєння, що виникають у зв'язку з будь-яким новим будівництвом на болоті. Вони відіграли важливу роль, підготувавши пропозицію альтернативного плану прокладання каналізації, щоб не прокладати її в межах заповідної зони. Вони також звернули увагу на вплив на навколишнє середовище пропонованого землекористування навколо болота, такого як велосипедні доріжки та інші забудови в сусідньому меморіальному парку Джека Дарлінґа, які могли б порушити водний режим болота. Група також організовує прогулянки на природі, щорічні дні прибирання та інші заходи з обслуговування болота. Асоціація отримала низку нагород за свою діяльність. RMPA приєдналася до Credit Valley Conservation у 2009 році як волонтерський комітет зі збору коштів.

Рут Гассі

Рут Гассі (1915—1984) займалась екологією, ветеринарією, була головою Клубу натуралістів Південного Пілу та волонтеркою скаутського руху. Вона відіграла важливу роль у збереженні боліт Раттрей і здобула величезні знання про болото та його життя. У 1990 році Асоціація захисту боліт Раттрей опублікувала детальний звіт Рут Гассі про історію боліт та їх природну історію у книзі під назвою «Болото Раттрей тоді і зараз», координовану Джудіт М. Ґулін, яка завершила книгу після смерті Рут Гассі у 1984 році.

Серед багатьох нагород, отриманих Рут Гассі, була премія Карла Нанна за охорону природи від Федерації натуралістів Онтаріо за її відданість справі збереження боліт. Великий гранітний валун біля входу зі Старого Тополевого ряду до болота Реттрей був встановлений RMPA на честь зусиль Рут Гассі щодо збереження болота. На камені написано: «Завдяки їй болото Реттрей наше».

Урбанізація

Болото Раттрей екологічно деградувало протягом багатьох років через урбанізацію навколишньої території. Урбанізація призвела до нагромадження осаду в річці Шерідан-Крік, частина якої протікає через болото. Нагромадження осаду впливає на якість і кількість води, що призводить до збільшення кількості інвазивних рослин та видів, таких як короп, у болоті Раттрей. Міська забудова навколо боліт та асфальтованих поверхонь також призвела до пришвидшення стоку дощової води, яка переносить більше ґрунту та поживних речовин, потрапляючи в болото. Надлишок поживних речовин погіршує стан боліт та зменшує різноманітність водно-болотної рослинності.

На початку 2013 року CVC розпочав поетапне видалення надлишкового осаду з боліт, після якого на струмку спостерігали більшу кількість видів, що знаходяться під загрозою зникнення, таких як бугайчик американський. Існують такі ініціативи, як «Розвиток з низьким впливом» та «Озеленення корпоративних територій», які спрямовані на зменшення кількості осаду в навколишніх районах та відновлення екосистеми болота.

Рослинність