Підтримка цивільних операцій та сільського розвитку (Civil Operations and Rural Development Support, CORDS) — це програма умиротворення (пацифікації), реалізована урядами Південного В'єтнаму та Сполучених Штатів Америки під час В'єтнамської війни. Програму було засновано 9 травня 1967 року; вона об'єднувала як військові, так і цивільні компоненти обох держав. Метою CORDS було забезпечення лояльності сільського населення до уряду Південного В'єтнаму в умовах, коли значна частина селян перебувала під впливом або безпосереднім контролем повстанських комуністичних сил В'єтконгу та Народної армії В'єтнаму.
На відміну від попередніх програм умиротворення у В'єтнамі, CORDS розглядається багатьма дослідниками як приклад «успішної інтеграції цивільних і військових зусиль» у боротьбі з повстанським рухом. За оцінками американської сторони, до 1970 року 93 % сільського населення Південного В'єтнаму проживало у «відносно безпечних» населених пунктах. Діяльність CORDS було поширено на всі 44 провінції Південного В'єтнаму, що сприяло істотному зниженню активності комуністичного підпілля. Втім, критики характеризували програми умиротворення та CORDS зокрема як «ілюзію прогресу»Fisher, Christopher, "The Illusion of Progress" Pacific Historic Review, Vol 75, No. 1 (Feb 2006), pp. 25–55. За висновком першого керівника програми Роберта Комера, вона виявилася «занадто незначною та занадто запізнілою»Coffey, Maj. Ross (March–April 2006). "Revisiting Cords: The Need for Unity of Effort to Secure Victory in Iraq". Military Review..
У зв'язку з виведенням збройних сил та цивільного персоналу США програму CORDS було офіційно згорнуто у лютому 1973 року. Тимчасові здобутки CORDS були нівельовані у 1970-х роках, оскільки характер конфлікту трансформувався з протипартизанської війни на повномасштабне збройне протистояння конвенційних армій Південного та Північного В'єтнаму. У 1975 році Північний В'єтнам здобув остаточну військово-політичну перемогу.
Спроби умиротворення з боку Південного В'єтнаму Тривала боротьба під час війни у В'єтнамі за завоювання підтримки сільського населення на користь уряду Південного В'єтнаму отримала назву «пацифікація» (умиротворення). У США щодо програм умиротворення часто використовували метафоричний вислів «завоювання сердець і розумів».
Антикомуністичний уряд Нго Дінь З'єма в Південному В'єтнамі (1955–1963) спирався переважно на міське та католицьке населення. Уряд контролював великі й малі міста, проте спроби З'єма поширити державну владу на села, де проживала більшість населення, виявилися здебільшого невдалими. В'єтконг поступово збільшував свій вплив та мобілізовував селянство для протистояння центральній владі. У період між 1956 та 1960 роками В'єтконг провів земельну реформу, вилучаючи землі у поміщиків та перерозподіляючи їх серед селянHunt, Richard (1995). Pacification: The American Struggle for Vietnam's Hearts and Minds. Westview Press. ISBN 9780813311821..
У 1959 році З'єм відновив програму «агромістечок» часів французької адміністрації. Вона мала на меті переселення селян до нових сільськогосподарських поселень, обладнаних школами, медичними пунктами та іншими об'єктами інфраструктури за підтримки держави. Програма зазнала краху через опір селянства, неналежне управління, а також активну протидію з боку В'єтконгу, який застосовував партизанські та терористичні методи.
У 1961 році уряд розпочав програму «Стратегічних селищ», концепцію якої частково розробив Роберт Томпсон — британський експерт із протидії повстанським рухам. Ідея полягала у переміщенні сільських жителів до укріплених поселень, де вони мали брати участь у загонах самооборони задля власного захисту та ізоляції від партизанів. Посол США у Південному В'єтнамі Фредерік Нолтінґ та посадовець ЦРУ Вільям Колбі підтримали цю ініціативу. Натомість генерал Лайонел Макґарр, керівник Групи військово-дорадчої допомоги США у Південному В'єтнамі, виступив проти. Він надавав перевагу формуванню мобільної та професійної Армії Республіки В'єтнам, здатної виконувати операції типу «знайти і знищити», а не утриманню оборони окремих селищ і територійAhern, Thomas, Vietnam Declassified: The CIA and the Counterinsurgency Lexington, KY: University of Kentucky Press, 2009, pp. 77–78. Програму впроваджували надто поспішно та примусово, і до 1964 року значна частина з 2600 стратегічних селищ перейшла під контроль В'єтконгу.
Наступний етап програми умиротворення розпочався у 1964 році. Уперше до безпосереднього планування долучилися Посольство США та Командування військової допомоги США у В'єтнамі (наступник Групи військово-дорадчої допомоги). Програма умиротворення «Чієн Тханг» («Боротьба за перемогу») була менш амбітною за «Стратегічні селища». Вона передбачала поступове розширення зони впливу — за принципом «масляної плями» — від підконтрольних уряду територій до районів дії В'єтконгу шляхом забезпечення безпеки та надання послуг сільському населенню.
Пов'язана з нею програма «Хоп Так» («Співробітництво») уперше передбачала безпосереднє залучення збройних сил США до процесів умиротворення. Вона розглядала планомірне розширення підконтрольних південнов'єтнамському уряду територій навколо Сайгона. Однак і ці ініціативи виявилися неефективними, оскільки армія Південного В'єтнаму була неспроможна забезпечити належний рівень безпеки для жителів у спірних сільських районах.
Американське та північнов'єтнамське втручання
У 1965 році як Сполучені Штати, так і Північний В'єтнам стрімко збільшили чисельність своїх військових контингентів у Південному В'єтнамі. Загальна чисельність комуністичних сил сягнула 221 тисячі осіб, включаючи приблизно 105 батальйонів В'єтконгу та 55 батальйонів Народної армії В'єтнаму. До кінця року кількість американських військовослужбовців у В'єтнамі становила 175 тисяч осіб, а чисельність Армії Республіки В'єтнам перевищила 600 тисяч. Командувач американськими силами генерал Вільям Вестморленд відхилив ідею залучення армії США до умиротворення сільських районів, надавши перевагу використанню переваги США в мобільності та вогневій потужності для пошуку й знищення підрозділів В'єтконгу та Народної армії В'єтнаму. Загострення конфлікту змусило багатьох селян та сільських жителів утікати до міст у пошуках безпеки. Кількість внутрішньо переміщених осіб зросла з приблизно 500 тисяч у 1964 році до одного мільйона у 1966 році. Станом на грудень 1966 року уряд Південного В'єтнаму міг заявити — за оптимістичними оцінками США — про контроль лише над 4700 із 12 000 селищ країни та над 10 із 16 мільйонів її населення.
У лютому 1966 року президент Ліндон Джонсон під час зустрічі з південнов'єтнамськими та американськими лідерами на Гаваях виступив на підтримку концепції умиротворення, закликавши «вкарбувати ідею пацифікації в серця й розуми всіх причетних». Невдовзі після цього він призначив співробітника ЦРУ та члена Ради національної безпеки Роберта В. Комера (відомого як «Паяльна лампа Боб») своїм спеціальним помічником із нагляду за процесом умиротворення. Завданням Комера було об'єднання державних установ США — військового відомства, Державного департаменту, ЦРУ та Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), залучених до проєктів пацифікації, у єдину узгоджену систему.
Комер рекомендував покласти відповідальність за умиротворення на Командування військової допомоги США у В'єтнамі (MACV) на чолі з Вестморлендом через цивільного заступника, який очолював би американські зусилля з пацифікації й керував як військовим, так і цивільним персоналом США. Хоча ця пропозиція викликала супротив серед усіх відомств, Комер за підтримки Джонсона наполягав на своєму баченні. Як проміжний захід у листопаді 1966 року під цивільним керівництвом було створено Управління цивільних операцій (OCO) для координації всіх цивільних програм умиротворення. Управління не виправдало очікувань, однак це лише зміцнило переконання Комера та Джонсона в тому, що керівництво програмою умиротворення з боку MACV є критично необхідним. Комер вважав, що тільки військові володіють достатньою кількістю персоналу та ресурсів для реалізації такої масштабної програми.
Розробка програми Комер стверджував, що досягнення успіху в умиротворенні, прагнення якого висловлював Джонсон, можливе лише за умови інтеграції трьох основних завдань. Першою та найважливішою передумовою пацифікації було забезпечення безпеки, оскільки сільське населення необхідно було ізолювати від впливу В'єтконгу та Народної армії В'єтнаму. У разі досягнення цієї мети передбачалося ослаблення сил повстанців шляхом як ліквідації їхньої інфраструктури серед населення, так і розробки програм для здобуття прихильності місцевих жителів до уряду Південного В'єтнаму та військ США. Третій аспект, на якому наголошував Комер, полягав у тому, що нову стратегію слід застосовувати у масштабних вимірах, аби переломити хід війни, яка доти залишалася в кращому разі безрезультатноюAndrade, Dale; Willbanks, James (March–April 2006). "CORDS/Phoenix. Counterinsurgency Lessons from Vietnam for the Future". Military Review..
З організаційного погляду ці цілі опосередковано вимагали консолідації зусиль під єдиним командуванням. На думку Комера, лише Збройні сили США володіли ресурсами та персоналом, достатніми для реалізації великомасштабного плану умиротворення. Після початкових сумнівів Вестморленд погодився з цим задумом, проте цивільні відомства продовжували чинити опір. Джонсон відхилив їхні заперечення, і 9 травня 1967 року було створено програму CORDS. Комера було призначено одним із трьох заступників командувача Вестморленда з титулом посла та рангом, еквівалентним тризірковому генералу. Це став перший випадок в історії США, коли посол проходив службу під військовим командуванням та мав повноваження щодо військового персоналу й ресурсівScoville, Thomas (1982). Reorganizing for Pacification Support (PDF). United States Army Center of Military History. pp. 60–5. ISBN 9781517302221. Archived from the original (PDF) on December 14, 2016..
Комер призначив своїм заступником військового офіцера та запровадив подібну структуру на всіх рівнях: кожен підрозділ CORDS очолював або цивільний керівник із військовим заступником, або військовий командир із цивільним заступником. Він об'єднав усі різнорідні цивільні та військові програми умиротворення у В'єтнамі під єдиним керівництвом CORDS. Розпочавши роботу із штатом у 4980 осіб, CORDS розширила свій персонал до 8327 співробітників протягом перших шести місяців діяльності. У 1968 році CORDS дівала в усіх 44 провінціях і згодом охопила всі 250 районів Південного В'єтнамуWhite, Jeremy Patrick "Civil Affairs in Vietnam" Center for Strategic & International Studies http://csis.org/files/media/csis/pubs/090130_vietnam_study.pdf , accessed 20 May 2014. Приблизно 85 % персоналу CORDS становили військові, а решту — цивільні особи. Кожну провінцію очолював в'єтнамський начальник (зазвичай у званні полковника), якому сприяв американський старший провінційний радник. Штат радника поділявся на цивільний сектор, що курував розвиток територій і громад, та військовий сектор, який відповідав за питання безпеки.
Організація та функціонування Важливим компонентом програми умиротворення, спрямованої на нейтралізацію В'єтконгу та забезпечення безпеки у селах, були місцеві та регіональні ополченські формування.
Організаційна структура CORDS на рівні армійських корпусів (I, II, III та IV корпуси) була аналогічною до структури штаб-квартири у Сайгоні. Кожен корпус очолював тризірковий генерал із заступником командувача з питань CORDS, яким зазвичай була цивільна особа. У межах кожного корпусу всі 44 провінції Південного В'єтнаму очолювали місцеві начальники провінцій (як правило, полковники Армії Республіки В'єтнам), яким надавав підтримку американський старший провінційний радник — військовий або цивільний. Штат провінційного радника поділявся на цивільний сектор, що курирував розвиток територій та громад, і військовий сектор, який сприяв в'єтнамській стороні в проведенні операцій із забезпечення безпеки.