«Зламаний компас: як британська політика збилася зі шляху» —це четверта книга британського письменника Пітера Гітченса, що була опублікована у травні 2009 року. Книга полемічна та частково автобіографічна, яка стверджує, що британські політичні праві та ліві більше не дотримуються твердих, ворожих переконань, а змагаються за позиції в центрі, водночас спостерігаючи за загальним занепадом британського суспільства.

Пітер Гітченс зображує, зокрема, правих як розгублену та виснажену політичну силу, яку нібито поглинули лівоцентристські, зокрема фабіанська соціал-демократія. Виходячи з цього він стверджує, що «між політичними партіями більше немає жодних дебатів щодо питань, які розділяли мислителів протягом століть і розділяють населення навіть зараз». Гітченс робить висновок, що, оскільки компас зламаний, у британській політиці настав час для відновлення належної змагальної системи та переосмислення принципів.

У засобах масової інформації «Зламаний компас» отримав переважно негативні відгуки від лівих видань та деяких інших газет, і був значною мірою ігнорований консервативною пресою. Його було перевидано під назвою «Омана Кемерона» у березні 2010 року, буквально за два місяці до того, як Девід Кемерон став прем'єр-міністром Великої Британії.

Передмова Гітченс викладає свою позицію у передмові «Втрачений кордон», зазначаючи: «Загальноприйнята думка майже завжди є хибною. До того часу, як вона стає загальноприйнятою, вона вже перестає бути мудрістю і перетворюється на банальність. Її самовдоволений родич — загальноприйнята думка — не кращий за неї. Мета цієї книги — кинути виклик цим двом ворогам думки та розуму», а також: «Найбільша помилка загальноприйнятої думки — це її бездумне, застаріле уявлення про лівих і правих».

Синопсис

Частина I: Новий постійний уряд Британії

У розділі 1 «Гай Фокс отримує Blackberry» Гітченс стверджує, що опитування громадської думки є інструментом впливу на неї, а не її вимірюванням, і що політичні партії та газети несуть відповідальність за цю маніпуляцію, метою якої є «досягнення того, що, як стверджується, вже відбувається». Автор наводить сучасні приклади атак засобів масової інформації на Гордона Брауна та очікувану перемогу Консервативної партії на загальних виборах 2010 року. Гітченс розпочинає 2-й розділ «Сила обіду», стверджуючи, спираючись на свій досвід роботи репортером у Вестмінстері, що політичні журналісти не цікавляться серйозними політичними дебатами; поширюють загальноприйняті погляди лівоцентристського спрямування щодо різних питань; а також узгоджують між собою та з політиками зміст матеріалів для ЗМІ. У розділі 3 «Час змін» описується, як упередженість у висвітленні подій у ЗМІ сприяє перемозі торі на загальних виборах. Гітченс стверджує, що однією з його мотивацій під час написання книги було зірвати цю спробу. У розділі 4 «Страх знайти щось гірше» Гітченс стверджує, що лейбористи досягли «найважливішого моменту у своїй історії – повного прийняття їхньої програми консерваторами». Автор посилається на завершальний образ роману Джорджа Орвелла « Колгосп тварин», щоб проілюструвати, наскільки близькими стали дві сторони. У розділі 5 «Великий зсув» йдеться про те, як низка лівих письменників і газет, як стверджується, почали висловлюватися про консерваторів у позитивному ключі, і про те, що це вже не вважається «формою зради».

Частина II: Ліві тікають на Захід У розділі 6 «Подорож празьким трамваєм» описується досвід подорожей Гітченса країнами комуністичного блоку до падіння Радянського Союзу та те, як це, у поєднанні з поведінкою деяких лівих організацій у Великій Британії, призвело до його розчарування в британських лівих. Він також активно критикує апологетичну позицію західних лівих щодо радянського комунізму, включаючи погляди членів Фабіанського товариства Беатріс та Моріса Веббів ; спробу виправдати та романтизувати Леніна та Троцького ; та інтелектуальний опір працям Олександра Солженіцина та Роберта Конквеста. У сьомому розділі книги «Вогонь, що горить під водою» Гітченс описує останній етап свого розчарування в британських лівих – нібито нездатність Британського конгресу профспілок (TUC) підтримати робітників гданської верфі, які кинули виклик уряду, пов'язаному з Радянським Союзом.

Частина III: Британія крізь Задзеркалля У розділі 8 «Расизм, сексизм та гомофобія» розглядається, чим сучасна ідеологія раси та термін «расист» відрізняються від попередньої концепції «расизму», а також як сексуальна революція являє собою «пошук дозволу існуючого порядку прагнути задоволення будь-якою ціною » , що підриває християнські принципи шлюбу та сягає корінням у події 1968 року.

У розділі 9 «Сексизм — це раціонально» Гітченс стверджує, що підтримка лівими феміністичних справ з 1960-х років в результаті призвела до експлуатації жінок , а також до занепаду шлюбів. Гітченс стверджує, що цей процес є частиною прагнення революціонерів «знищити та усунути обмеження, накладені на людський егоїзм християнською релігією. Постійна подружня сім'я є найбільшою перешкодою для цього». Також Гітченс робить висновок, що у Великій Британії формується громадянське населення, «готове до поневолення, не знаючи свого походження, минулого, прав, традицій та обов'язків» , і що «лише в повністю зруйнованій політичній системі може виникнути така потреба в реформах, і при цьому не буде реформаторів, готових її вирішити».

У розділі 10 «Рівність чи толерантність» Гітченс досліджує, як ліві з 1960-х років займалися боротьбою за рівні права для гомосексуалів. Гітченс стверджує, що прихильників реформи законодавства Лео Абсе 1967 року щодо гомосексуальності в кінцевому підсумку звинувачують у нетерпимості, якщо вони не підтримують цивільні партнерства гомосексуалів або дискримінацію за ознакою гомосексуальності. Гітченс підсумовує, стверджуючи: «атрофія релігії та патріотизму в Лейбористській партії, як і атрофія тих самих речей у Консервативній партії, є глибокою проблемою, що лежить під усіма іншими».

Розділ 11, «Падіння меритократії», досліджує падіння стандартів британської освіти. Гітченс називає скасування граматичних шкіл однією з головних причин, що також призвело до зниження соціальної мобільності. Гітченс стверджує, що егалітаристи заперечують ці наслідки і що всебічна освіта зазнала невдачі. Гітченс також цитує дослідження 2000 року , в якому було доведено, що «загальне зниження стандартів та суворості з моменту закінчення відбору є однією з головних причин нинішнього прагнення до знецінення іспитів». Гітченс запитує, чому «освічені, свідомі слуги держави повинні намагатися вдавати, що освітні стандарти підвищуються, коли все навпаки. Відповідь полягає в тому, що вони поставили рівність вище за освіту». У розділі 12 «Епоха поїздів» описується, як Консервативна та Лейбористська партії сприяли демонтажу значної частини британської залізничної мережі. Гітченс стверджує, що це доказ того, що «Консервативна партія не любить Британію більше, ніж Лейбористська партія любить бідних». У цьому розділі також наведено консервативний аргумент проти масового володіння автомобілями, стверджуючи, що «дороги руйнують і спотворюють усталені способи життя», тоді як «традиційне англійське місто з його чітко визначеним центром, старовинним малюнком вулиць та зручною формою не було зруйноване появою залізниці. Воно було покращене».

У розділі 13 «Комфортабельний готель на дорозі до Дамаска» Гітченс досліджує, як після терактів 11 вересня 2001 року та вторгнення в Ірак 2003 року деякі ліві коментатори переорієнтувалися на позицію американських неоконсерваторів, що «переводить його [лівого коментатора] в іншу частину «центру», де зовнішня політика — єдине, що доцільно обговорювати, і де колишні консерватори та колишні ліві можуть щасливо спілкуватися» та дозволяє «політичному консерватизму заспокоювати свою племінну базу, виглядаючи сильним за кордоном, водночас не будучи нічим подібним у себе вдома» .

Висновок: Зламаний компас Гітченс стверджує, що політичне неефективне управління, якому сприяла відмова від системи змагання, призвело до загального занепаду британського суспільства. Він визначає кінець Холодної війни (яка «зробила багато старих політичних позицій безглуздими за одну ніч» ) як одну з причин цього, а також втілення ідей фабіанської соціал-демократії та ідеології 1960-х років.

Рецензії Після публікації книга була рецензована у виданнях The Guardian, The Observer та New Statesman, стала приводом для двох інтерв'ю Гітченса з Ханною Пул у The Guardian та темою обговорення з автором на BBC Radio 4 .

Відгуки в лівій пресі були загалом несприятливими; рецензія Пітера Вілбі в The Observer зневажливо поставилася до більшої частини змісту книги. Вілбі писав:

«Як бачить Гітченс, «зламаний компас» — це головним чином вина консерваторів. Навіть за Тетчер вони прийняли забагато соціал-демократичних та ліберальних реформ лейбористів. Тож у нас є постійний уряд центру, і одна з головних цілей лейбористів — зупинити появу справді консервативної партії, яка може привабити голоси робітничого класу з таких питань, як «імміграція та безладдя» та виведення Британії з Європи.

«Це було в інтересах лейбористів, після того, як торі-партія прийняла таку велику частину програми лейбористів як незмінну, щоб торі-партія була захищена від небезпеки розпаду», — пише Гітченс. У всьому цьому є зерно правди, але більшість лівих сперечалася б проти цього аргументу. Повоєнний консенсус був зруйнований у роки Тетчер, і лейбористи не змогли його відновити, визнаючи, принаймні до кредитної кризи, нестримний неоліберальний капіталізм. Привабливість нових лейбористів для бізнесу та міста полягала в тому, що вони закривали, можливо, назавжди, можливість справді соціалістичної альтернативи».

У статті для газети «New Statesman» Ентоні Говард розглядав книгу як «мішанину окремих есеїв» і що, хоча Гітченс енергійно захищає свої переконання, він все ж нагадує «якусь трохи старомодну постать, яка шукає на кухні будь-який горщик чи сковорідку, які можна кинути проти духу епохи».

У рецензії в The Guardian Стівен Пул охарактеризував Гітченса як автора, який «загалом надзвичайно добре вміє критикувати лицемірство та дурість окремих осіб» , і написав, що «найкращі частини» книги описують «сцени іноземних репортажів, такі як тривожний візит до Вільнюса в 1991 році, де радянські війська вчинили різанину литовських націоналістів». Однак Пул також додав, що книга занадто вдається до культурного узагальнення.

Консервативні газети та журнали, які послідовно рецензували попередні книги Гітченса, здебільшого ігнорували «Зламаний компас». Винятком із цієї тенденції був тіньовий міністр освіти Майкл Гоув, який згадав книгу у своїй колонці в The Times, де написав, що вона «містить кілька уривків досить блискучого письма, і вона найкраще проявляється, коли Пітер розмірковує про власне життя та розчарування в лівій ідеології своєї юності», і що книга «наводить деякі показові моменти, які є неприємним читанням для консерваторів, які цінують витонченість і ввічливість у нашому національному житті».

Деталі випуску Книга була вперше опублікована у Великій Британії 11 травня 2009 року видавництвом Continuum International Publishing Group Ltd., а в США — 20 червня 2009 року видавництвом Continuum з іншим заголовком «Як ліві та праві втратили своє значення». В очікуванні загальних виборів 2010 року у Великій Британії 17 березня 2010 року було випущено перероблене видання у м’якій обкладинці з новою назвою «Омана Кемерона».

Індекс Стівен Пул у своєму огляді для Guardian написав, що «Гітченса слід принаймні похвалити за те, що він доклав значних зусиль, щоб створити цікавий покажчик, обов’язок, від якого ухиляються надто багато авторів». Індекс став предметом пародії на цілу сторінку, яку опублікував Крейг Браун у журналі Private Eye.

Примітки