Мермен (мн. мермени; також мерлад або мербой у молодому віці) — чоловічий відповідник міфічної русалки, легендарна істота, яка є людиною з талії вище та рибоподібною з талії нижче, але може набувати звичайної людської форми. Іноді мерменів описують як потворних, а іноді — як вродливих.
Античність Можливо, першим задокументованим мерменом був ассирійсько-вавилонський морський бог Еа (якого шумери називали Енкі), пов'язаний з постаттю, відомою грекам як Оаннес. Однак, хоча деякі популярні автори ототожнювали грецького Оаннеса з богом Еа,: "the first merman in recorded history is the sea-god Ea, or in Greek, Oannes" Оаннес був радше одним із апкаллу — слуг Еа.
Апкаллу описувалися в клинописних текстах як «людино-риби», і якщо вірити Беросу, Оаннес справді був істотою з риб'ячою головою та людською головою під нею, а також мав і риб'ячий хвіст, і людиноподібні ноги. Але Берос писав значно пізніше, за грецького панування, і фактично «конструював» минуле. Тож навіть попри те, що знайдені статуетки нібито підтверджують цю рибоголову іконографію, сучасні дослідники схильні вважати їх зображеннями «людських постатей, вбраних у риб'ячі плащі», а не істот із риб'ячою головою над людською. Так само й бога Еа сучасні науковці нині трактують як зображеного в риб'ячому плащі. Греко-римська міфологія
Тритон грецької міфології зображувався в давньогрецькому мистецтві напівлюдиною-напіврибою — мерменом. Тритон був сином морського бога Посейдона та морської богині Амфітріти. Ні Посейдон, ні Амфітріта самі не були мерфолком, хоча обоє могли жити під водою так само вільно, як і на суходолі.
Згодом тритони стали узагальненою назвою для мерменів загалом, тож у мистецтві їх почали зображувати одразу в множині.
Тритонів пізніше, за елліністичної доби, також почали асоціювати з мушлею-трубою. У XVI столітті Тритона називали «сурмачем Нептуна» (Neptuni tubicen) у праці «Thesaurus» (1551) Маріуса Нізоліуса, і цей вираз згодом використовувався і в сучасних коментарях.For example, Поет єлизаветинської доби Едмунд Спенсер також згадував «сурму» Тритона."Triton his trompet shirll", Faerie Queene, 3.11.12
Ще одним відомим мерменом грецької міфології був Главк. Він народився людиною і в юності був рибалкою. Одного разу під час риболовлі він побачив, що спіймана риба вистрибує з трави назад у море. Він з'їв частину цієї трави, вважаючи, що вона має магічні властивості, і відчув непереборне бажання опинитися в морі. Він стрибнув в океан і відмовився повертатися на суходіл. Морські боги неподалік почули його молитви й перетворили його на морського бога. Овідій описує перетворення Главка в «Метаморфозах», зображуючи його синьо-зеленою людиною з риб'ячим тілом там, де раніше були ноги. Середньовіччя Marmennill
Мермен давньоскандинавською зветься marmennill, засвідчено в «Ланднамабок». Один із перших поселенців Ісландії (приблизно XI століття) нібито впіймав мермена під час риболовлі, і істота напророкувала одне: син цього чоловіка отримає у володіння ту ділянку землі, де кобила Скальм вирішить «лягти під своїм вантажем». Під час наступної риболовної подорожі чоловік потонув, а хлопчик, що лишився вдома, вижив. Hafstrambr Hafstrambr — мермен, якого описують як відповідника потворної русалки margýgr у творі «Королівське дзеркало» («King's mirror», близько 1250 року). Кажуть, що верхня половина його тіла загалом відповідає її антропоморфному вигляду, тоді як нижню половину, за переказами, ніхто ніколи не бачив. Насправді це, ймовірно, був просто морський ссавець (тюлень-хохлач, Cystophora cristata), або ж явище, коли якась морська істота здається збільшеною через міраж середньої дальності.
Середньовічні скандинави могли вважати hafstrambr найбільшим різновидом мермена, що пояснювало б, чому слово marmennill («маленький мер-чоловік») вживається у зменшувальній формі.
Інші дослідники розглядають hafstrambr лише як уявне морське чудовисько. Рання картографія Двохвостий мермен зображений на карті Б'янко (1436). Мермен і русалка зображені на глобусі Бегайма (близько 1490–1493). Доба Відродження Морський сатир Геснера
Конрад Геснер у своєму розділі про Тритона в «Historia animalium IV» (1558) дав ім'я «морський Пан» або «морський сатир» () зображенню, яке він отримав від художника і яке, за його словами, було зображенням «іхтіокентавра» або «морського диявола».; (1604 ed.) p. 1001.
Морський диявол Геснера () сучасний коментатор описав як істоту, що має «нижню частину тіла риб'ячу, а верхню — людську, голову та роги козла чи диявола, і жіночі груди», і в якої немає кінських ніг, притаманних типовому кентавру. Геснер посилався на уривок, де Еліан пише про сатирів, що населяють моря Тапробани, зараховуючи їх до риб і кетів (, «морські чудовиська»).Aelian, 16.18
Ця ілюстрація, судячи з усього, зрештою ґрунтувалася на скелетному зразку та муміях. Геснер пояснював, що таку істоту виставляли напоказ у Римі 3 листопада 1523 року. В іншому місці книги Геснера зазначено, що «морське чудовисько» (monstrum marinum), яке спостерігали цього самого дня, було завбільшки з п'ятирічну дитину.; (1604 ed.) p. 441. З цього приводу один іхтіолог зауважив, що мерменів, створених поєднанням верхньої частини тіла мавпи з нижньою частиною тіла риби, у Китаї виготовляли впродовж століть; і такий товар, ймовірно, завозили до Європи, зокрема через Голландську Ост-Індську компанію, уже на той час (пор. сирена Бартоліна). Мумії (фіджійські русалки) точно виготовлялися в Японії у певній кількості вже до XIX століття або й раніше (пор. §Містифікації та ярмаркові атракціони).
«Морський сатир» з'являється в поемі Едмунда Спенсера «Королева фей» (1590) і його тлумачив Френсіс Джеймс Чайлд як тип «іхтіокентавра», спираючись на авторитет Геснера. Скандинавський фольклор Marbendill
Ісландський фольклор оповідає про морських людей (гуманоїдів), відомих як marbendlar (одн. marbendill), — це пізніша давньоскандинавська і сучасна ісландська форма слова marmennill.
У працях Йоуна Вченого Ґвюдмюндссона («Вченого», пом. 1658) про ельфів мермен, або marbendill, згадується як «водяний ельф». Цього мермена описують як схожого на тюленя нижче пояса. Йоун Вчений також записав коротку казку про нього, яку перекладали під назвами «The Merman» та «Of Marbendill».
Йоун Аурнасон, спираючись на цю класифікацію, поділив водяних ельфів на дві групи: самець-marbendill проти самиці, яку по-різному називають або . Але в наш час загальновживаною назвою русалки є . Утім цей гендерний поділ не узгоджується із середньовічним джерелом, описаним вище, де margýgr виступає парою до (hafstrambr). Havmand За норвезьким фольклором, що сягає XVIII століття, havmand бере собі за дружину русалку (havfrue), а їхнє потомство називають marmæler (одн. marmæle).
Пізніше норвезьким мерменам (havmænd) приписали загальну рису: вони мають «тьмяний відтінок шкіри, довгу бороду, чорне волосся, і зверху від талії схожі на людину, а знизу — на рибу».
Хоча marmæler буквально означає «морський балакун», вважається, що це слово є спотвореною формою marmenill — вищезгаданого давньоскандинавського терміна для мермена. Пророкування Про те, як нібито marmennill напророкував майбутнє одному з перших ісландських поселенців, уже згадувалося (див. §Середньовіччя). У казці «The Merman» спійманий marbendill тричі сміється, а коли його розпитують, розкриває селянину свої одкровення (заховане золото, невірність дружини, вірність пса) в обмін на обіцянку звільнення. Селянин знаходить чудових сірих дійних корів біля своєї садиби, які, як він припускає, були дарунком мермена; норовливих корів вдалося приборкати, проколовши дивний міхур чи мішечок на їхній морді (палицею, яку він ніс із собою). Викрадення
У Швеції задокументовано повір'я про мермена (), який викрадає людську дівчину, щоб зробити її своєю дружиною (Гельсінгланд, початок XIX століття); подругу мермена, за переказами, часом можна побачити на невеликому острівці (хольмі) — вона пере білизну або розчісує волосся.
Існує шведська балада () під назвою «Hafsmannen» про мермена, який викрадає дівчину; данська балада «Rosmer Havmand» — споріднена балада, заснована на тому самому сюжеті.
«Agnete og Havmanden» — ще один скандинавський баладний твір на цю тему, хоч і пізнішого походження (кінець XVIII століття). У ньому йдеться про мермена, одруженого з людською жінкою на ім'я Агнете; мермен марно благав її повернутися до нього та їхніх дітей у морі. Англійський фольклор Англійська фольклористка Жаклін Сімпсон припускає, що, як і в скандинавських (нордичних) країнах, первісні людиноподібні водяні мешканці Англії, ймовірно, не мали риб'ячих хвостів. «Дикун», якого впіймали рибальською сіткою і якого описав Ральф із Коґґесголла (близько 1210 року), був цілком людиноподібним, хоча полюбляв їсти сиру рибу і зрештою повернувся до моря. Катаріна Мері Бріггз вважала, що мермени «на Британських островах часто потворніші й грубіші».
Мермени, які рідко трапляються в американському фольклорі, зображуються як менш вродливі за русалок. Кельтський фольклор Ірландська фейклорна (штучно створена) історія «The Soul Cages» розповідає про мермена-меро на ім'я Кумара — потворну істоту із зеленим волоссям, зубами й шкірою, вузькими очима та червоним носом. Цю історію вигадав Томас Кайтлі, який запозичив сюжет з однієї з казок братів Ґрімм («Deutsche Sagen» № 25, «Der Wassermann und der Bauer», або «Водяник і селянин»).
У корнському фольклорі аж до ранньомодерної доби Букка — самотній, скорботний персонаж зі шкірою морського вугра та волоссям з водоростей — усе ще вмиротворяли, залишаючи рибалками на березі жертовну рибу.Traditional Cornish Stories and Rhymes, Lodenek Press, 1972 Подібні мстиві водяні духи трапляються і в бретонському та гельському фольклорі, що, можливо, пов'язано з дохристиянськими божествами на кшталт Нехтана. Китай і Японія У Китаї та Японії існують різні перекази про «людино-риб» (, кит. rényú, яп. нінґьо), і вони, ймовірно, траплялися й у чоловічих формах.
Однак китайських людино-риб описували (і зображували) як подібних радше до сома, не таких людиноподібних (пор. Мерфолк).
Ілюстровані зображення чоловічих нінґьо справді існують з періоду Едо (пор. Нінґьо). Один приклад — малюнок «чоловічої людино-риби» (яп. 男人魚, отоко нінґьо), скопійований від руки молодим володарем володіння Хіросакі. Інший приклад — ілюстрований аркуш газети каварабан із новиною про «нінґьо з Голландії» (яп. 阿蘭陀渡り人魚), з обличчям старого чоловіка. Хайрен, або кайдзін
У Китаї та Японії також є перекази про «морську людину» (, кит. hairen, яп. kaijin), деякі з цих переказів мають європейське походження.
Відомий опис hairen міститься в китайськомовній праці «Zhifang waiji» (), яку насправді написав європеєць. Тут Ай Жулюе (Джуліо Алені) стверджував, що існує два види hairen. Перший вид мав бороду.
Другий тип hairen, описаний Алені, насправді був жінкою, ототожнюваною з «Русалкою з Едама», спійманою 1403 року, зі звислою шкірою, ніби вбраною в [одяг типу pao ].
Пізніше японське джерело («Nagasaki bunkenroku») описало kaijin, поєднуючи риси обох типів: у нього було волосся на підборідді, а також шкірна складка навколо талії, подібна до хакама. Такі штаноподібні хакама носили чоловіки, а подекуди й жінки.
Старіший (хоча, можливо, менш відомий) опис hairen трапляється в праці Шао-цзи, або Шао Юна, під назвою «Caomuzi» (草木子), де істоту описано як таку, що має форму (буддійського) священника, хоча й мініатюрну на зріст. Її ототожнюють з умібодзу («морський священник», «морський послушник») — йокаєм Японії. Фольклор інших народів
У фінській міфології vetehinen — різновид «шийного духа» (neck), який іноді зображують як магічного, могутнього бородатого чоловіка з риб'ячим хвостом. Він здатний лікувати хвороби, знімати прокляття й варити зілля, але може й ненавмисно завдавати шкоди, виявляючи надмірну цікавість до людського життя.
У фольклорі інуїтів Гренландії та північної Канади Авекоеджак — це волохатий мермен.