Християнські погляди на бідність і багатство відрізняються. На одному полюсі перебуває погляд, за яким багатство і економічний матеріалізм є злом, якого слід уникати і навіть якому потрібно протистояти. На іншому полюсі перебуває погляд, за яким добробут і процвітання є благословенням від Бога.
Багато прихильників першої позиції розглядають це питання у зв'язку із сучасним неоліберальним капіталізмом, який формує західний світ. Американський богослов Джон Б. Кобб стверджував, що «економізм, який панує на Заході і через нього значною мірою на Сході», безпосередньо суперечить традиційному християнському вченню. Кобб посилається на вчення Ісуса про те, що «людина не може служити одночасно Богові та Мамоні (багатству)». Він стверджує, що очевидно: «західне суспільство організоване на служіння багатству», а отже, на Заході багатство перемогло Бога. Шотландський богослов Джек Магоні характеризував слова Ісуса з Марка 10:23–27 як такі, що «настільки глибоко закарбувалися у християнській спільноті протягом століть, що заможні або навіть просто забезпечені люди часто відчувають занепокоєння і докори сумління».
Деякі християни стверджують, що для належного розуміння християнських учень про багатство та бідність потрібно дивитися на це питання ширше, оскільки накопичення багатства не повинно бути центральною метою життя, а саме багатство слід розглядати як ресурс для сприяння «доброму життю». Професор Девід В. Міллер запропонував трискладову систему, яка представляє три поширені ставлення протестантів до багатства. Відповідно до цієї системи протестанти по-різному розглядали багатство як: (1) образу для християнської віри, (2) перешкоду для віри або (3) результат віри.
Багатство і віра
Багатство як образа для віри За словами історика Алана С. Кагана, в християнстві існує напрям, який розглядає багату людину як «особливо грішну». У межах цього напряму, стверджує Каган, Судний день розглядається як час, коли «соціальний порядок буде перевернуто догори дриґом і [...] бідні виявляться справді благословенними».
Девід Міллер вважає, що цей погляд подібний до погляду маніхеїв III століття, які вважали духовний світ добрим, а матеріальний — злим, розглядаючи їх як такі, що перебувають у непримиренному конфлікті. Тому цей напрям християнства закликає християн зректися матеріальних і мирських насолод, щоб наслідувати Ісуса. Як приклад Міллер наводить наказ Ісуса своїм учням «нічого не брати в дорогу».
Багатство як перешкода для віри За словами Девіда Міллера, Мартін Лютер, засновник лютеранської традиції, вважав Мамону (або прагнення до багатства) «найпоширенішим ідолом на землі». Міллер посилається на зустріч Ісуса з багатим юнаком як на приклад того, коли багатство стає перешкодою для віри. На думку Міллера, перешкодою є не саме багатство багатої людини, а її небажання відмовитися від нього, щоб наслідувати Ісуса. Міллер також цитує слова апостола Павла у Першому посланні до Тимофія: «А ті, хто бажає збагатитися, впадають у спокусу та пастку і в багато нерозумних та шкідливих пожадань, що занурюють людей у загибель і погибель». Павло продовжує: «Бо корінь усього лихого — любов до грошей». Міллер наголошує, що «перешкодою для віри є любов до грошей, а не самі гроші».Каган наводить заклик Ісуса не накопичувати матеріальних багатств як приклад того, що «добре [християнське] життя полягало в бідності та милосерді, накопиченні скарбів на небі, а не на землі».Ісус закликає своїх послідовників усувати зі свого життя те, що спонукає їх до гріха, кажучи: «І коли рука твоя спокушає тебе, відітни її: краще тобі ввійти в життя калікою, ніж із двома руками піти до геєни, у вогонь невгасимий». Щоб усунути прагнення до багатства й матеріальних благ як перешкоду для віри, деякі християни приймали обітниці бідності. У християнстві існує давня традиція добровільної бідності, що проявляється в аскетизмі, благодійності та милостині.
Каган стверджує, що християнство є унікальним, оскільки воно започаткувало явище, яке він називає «Великим зреченням», коли «мільйони людей зрікалися сексу та грошей в ім'я Бога».
Римо-католицький богослов Тома Аквінський писав: «Жадібність є гріхом проти Бога, так само як і всі смертні гріхи, оскільки людина засуджує вічні речі заради тимчасових».Summa Theologica, Pt. II-II, Q. 118, Art. 1. Retrieved 28 April 2023.
У Римо-католицькій церкві бідність є однією з євангельських рад. Папа Бенедикт XVI розрізняє «бідність, яку обирають» (бідність духу, запропоновану Ісусом), і «бідність, з якою слід боротися» (несправедливу та нав'язану бідність). Він вважає, що поміркованість, властива першій, сприяє солідарності та є необхідною умовою ефективної боротьби з проявами другої. Деякі чернечі інститути та товариства апостольського життя також складають обітницю крайньої бідності. Наприклад, францисканці традиційно відмовляються від будь-якої індивідуальної та корпоративної власності; іншим прикладом є Catholic Worker Movement, який виступає за добровільну бідність. Християни, зокрема представники нового чернецтва, можуть вирішувати відмовитися від особистого багатства та вести аскетичний спосіб життя, частково як протест проти «церкви та суспільства, які приймають багатство, розкіш і показну владу».
Багатство як результат віри Один із напрямів протестантської думки розглядає прагнення до багатства не лише як допустиме, а і як релігійне покликання або обов'язок. Цей погляд зазвичай пов'язують із кальвіністською та пуританською теологіями, які вважають наполегливу працю та ощадливий спосіб життя духовними діяннями самі по собі. Джон Візлі, засновник методистської традиції, був рішучим прихильником здобуття багатства. У своїй знаменитій «Проповіді 50» він сказав: «Здобувайте все, що можете, заощаджуйте все, що можете, і віддавайте все, що можете». Джон Візлі та його методисти були відомі своїми постійно значними пожертвами на благодійність, зокрема на церкви, лікарні та школи.
До тих, хто розглядає багатство як результат віри, належать сучасні проповідники та автори, які пропагують теологію процвітання, навчаючи, що Бог обіцяє багатство та достаток тим, хто вірить у Нього і дотримується Його законів. Теологія процвітання (також відома як «євангеліє здоров'я та багатства») — це християнське релігійне переконання, прихильники якого стверджують, що Біблія навчає: фінансове благословення є волею Бога для християн. Більшість проповідників теології процвітання вважають, що поєднання віри, позитивних висловлювань і пожертв на користь певних християнських служінь неодмінно призводить до зростання матеріального багатства тих, хто це практикує. Теологію процвітання майже завжди викладають у поєднанні з континуїзмом.
Теологія процвітання вперше набула широкої популярності у США під час рухів зцілення 1950-х років. Деякі дослідники пов'язують виникнення теології процвітання з впливом руху «Нової думки». Згодом вона відіграла важливу роль у русі «Слово віри» та телепроповіді 1980-х років. У 1990-х і 2000-х роках вона була прийнята багатьма впливовими лідерами харизматичного руху та поширювалася християнськими місіонерами у всьому світі. Лідери основного євангельського протестантизму різко критикували її як небіблійне вчення або навіть як відверту єресь.
Передумови християнства Професор Козімо Перротта характеризує ранньохристиянський період як час, коли відбулася «зустріч і зіткнення трьох великих культур: класичної, єврейської (Старого Завіту) та християнської». Перротта вважає, що ці культури мали радикально різні погляди на гроші та багатство. У той час як єврейська культура високо цінувала матеріальне багатство, класична та християнська культури або зневажали його, або проповідували байдужість до нього. Однак Перротта зазначає, що мотиви ставлення класичної та християнської культур до багатства були дуже різними, тому логічні наслідки цих поглядів також відрізнялися.
Єврейські погляди у Старому Завіті Перротта характеризує ставлення євреїв, виражене у старозавітних писаннях, як «зовсім відмінне від класичного погляду». Він зазначає, що підневільна та наймана праця не зневажалася євреями Старого Завіту так, як це було серед греко-римських мислителів. Натомість така праця захищалася біблійними заповідями, які вимагали своєчасно платити працівникам та не обманювати їх. Бідних захищали від експлуатації, коли вони опинялися в боргу. Перротта стверджує, що метою цих заповідей було «не лише захистити бідних, а й запобігти надмірному накопиченню багатства в руках небагатьох». По суті, бідна людина «захищена Богом». Водночас Перротта зазначає, що бідність не викликала захоплення і не вважалася позитивною цінністю авторами Старого Завіту. Бідних захищають тому, що слабких слід захищати від експлуатації.
Перротта зазначає, що матеріальне багатство високо цінується у Старому Завіті; євреї прагнуть до нього, а Бог обіцяє благословити їх, якщо вони дотримуватимуться Його заповідей. Джозеф Френсіс Келлі пише, що біблійні автори не залишають сумніву в тому, що Бог дозволив таким людям, як Авраам, Ісаак, Яків і Соломон, стати багатими і що це багатство було знаком Божої прихильності. Однак Келлі також зазначає, що Старий Завіт наполягав на тому, щоб багаті допомагали бідним. Пророки, такі як Амос, викривали багатих за пригнічення бідних і утиск нужденних. Підсумовуючи, Келлі пише, що «Старий Завіт розглядав багатство як щось добре, але застерігав багатих не використовувати своє становище для завдання шкоди тим, хто має менше. Багаті зобов'язані були полегшувати страждання бідних».
Новий Завіт
Євангелія Ісус прямо засуджує надмірну любов до багатства як внутрішньо зло в різних місцях Євангелій, особливо в Євангелії від Луки (Луки 16:10–15 є особливо яскравим прикладом). Він також постійно застерігає про небезпеку багатства як перешкоди для Божої прихильності; наприклад, у притчі про сіяча сказано:Ісус персоніфікує Мамону як багатство, протиставлене Богові, яке вимагає від людини служіння та відданості так само, як Бог. Однак Ісус заперечує можливість подвійного служіння людини, стверджуючи, що ніхто не може служити одночасно Богові та Мамоні.
В історії про Ісуса та багатого юнака багатство молодого правителя заважає йому наслідувати Ісуса та через це здобути Царство. Ісус коментує його зневіру такими словами:У Нагірній проповіді та Проповіді на рівнині Ісус закликає своїх слухачів продати земні блага та роздати їх бідним, забезпечивши собі «скарб на небі, якого не зменшується, куди злодій не наближається і міль не нищить» (Луки 12:33); і додає: «Бо де скарб ваш, там буде й серце ваше». (Луки 12:34)
У притчі про нерозумного багача Ісус розповідає історію багатого чоловіка, який вирішує відпочити від усіх своїх праць, кажучи собі:Ісус додає: «Так буває з тим, хто збирає для себе скарби, але не багатіє в Бога». (Луки 12:21)
Ісус та Закхей (Луки 19:1–10) є прикладом накопичення небесного скарбу та багатства в Бога. Покаянний митар Закхей не лише приймає Ісуса у своєму домі, а й радісно обіцяє віддати половину свого майна бідним, а тим, у кого він щось виманив, повернути вчетверо більше (Луки 19:8).
Євангеліє від Луки тісно пов'язує правильне використання багатства з учнівством; набуття небесного скарбу пов'язується з турботою про бідних, нагих і голодних, оскільки Бог, за цим ученням, має особливий інтерес до бідних. Ця тема узгоджується із захистом і турботою Бога про бідних у Старому Завіті. Тому Ісус цитує слова пророка Ісаї (Ісая 61:1–2), проголошуючи свою місію:Євангеліє від Луки виражає особливу турботу про бідних як про об'єкт співчуття та служіння Ісуса. У версії Заповідей блаженства в Луки бідні названі блаженними як спадкоємці Царства Божого (Луки 6:20), тоді як відповідні прокляття проголошуються багатим (Луки 6:24–26).
Особливий інтерес Бога до бідних також виражений у темі есхатологічного «великого перевороту» становища багатих і бідних у Пісні Богородиці (Луки 1:46–55):
Це також виражається у неодноразовому використанні Ісусом вислову «багато перших будуть останніми, а останні — першими», , і та подібних образних висловів., і