Чорна металургія Швейцарії — галузь обробної промисловості Швейцарії. Представлена двома металургійними заводами неповного металургійного циклу у містах Герлафінген і Еммен, сумарна виробнича потужність яких становить 1,52 млн т сталі на рік (2022), а також 14 ливарнями, що виготовляють чавунне литво. Keita F. de Carlo. The Mineral Industry of Switzerland. Minerals Yearbook. U.S. Department of the Interior. 2022. pp. 45.1-45.4. FOEN 2024: Switzerland's Greenhouse Gas Inventory 1990—2022: National Inventory Document and reporting tables. Submission of 2024 under the United Nations Framework Convention on Climate Change. Federal Office for the Environment FOEN, Climate Division. Bern, 2024. У 2025 році в Швейцарії було виплавлено 1,2 млн т сталі (52 місце в світі). Вся сталь в країні виплавляється з металобрухту у дугових сталеплавильних печах. Виплавляються якісні і рядові сталі. Для галузі характерна вузька спеціалізація. Частина продукції експортується. Потужності чорної металургії і запаси необхідних для її розвитку корисних копалин невеликі (з 2-ї половини 20 століття не розробляються). Чорна металургія в Швейцарії має давню історію, однак вона ніколи не задовольняла потреби країни у чорних металах у повній мірі. В наш час (2025) в країні виплавляється лише 50 % сталі від рівня її споживання, Швейцарія значну кількість чорних металів імпортує (до 2 млн т на рік).

Серед проблем, з якими стикається галузь в наш час (2025), — зростання вартості електроенергії, посилення екологічнгих вимог, конкуренція з виробниками Західної Європи. Характерною є відсутність допомоги галузі з боку держави, хоча у 2026 році було прийнято рішення з певної допомоги — інвестування і регулювання тарифів на електроенергію.

Історія

Залізна доба Епоха залізної доби на території Швейцарії розпочалася приблизно у 800 ст. до н. е. і тривала до 15 року до н. е. Вона розділяється на два періоди — ранній і пізній. Рання залізна доба припадає на 800—450 роки до н. е. Це період галльдштатської культури. Пізня залізна доба датується 450-15 роками до н. е. Це період латенської культури, що виникла в районі озера Невшатель і процвітала по всьому Швейцарському плато. Її носіями були кельтські племена, зокрема гельвети. На сьогоднішній день (2006) у Швейцарії не знайдено жодної залізоробної (відновлювальної) печі епохи Гальштату. Найстаріші печі такого типу, що їх було знайдено біля підніжжя Юри у Во та в Граубюндені, датуються періодом Латену. Ernst H. Berninger; Paul-Louis Pelet: «Eisen», in: Historisches Lexikon der Schweiz (HLS), Version von 2001 (Artikel aus der HLS-Druckversion, bearbeitet am 10.04.2006), übersetzt aus dem Französischen. Online: https://hls-dhs-dss.ch/de/articles/026231/2006-04-10, konsultiert am 1.08.2026.

Період Римської імперії Обробка заліза тривала навіть після завоювання римлянами. У римську епоху залізну руду видобували в Гонцені відкритим способом (з середньовіччя до 1966 року її тут видобували у шахтах). Обмежені швейцарські родовища покривали місцевий і регіональний попит. Ні римські корпорації, ні імперська адміністрація не виявляли цікавості до них.

Середньовіччя Металургія заліза в середньовічній Швейцарії базувалася переважно на переплавці місцевої болотної залізної руди в сиродутних горнах. Основними центрами цього промислу в ранній період були гори Юра (особливо регіони Золотурн, Юра та Базель-Ландшафт) та Фрікталь. У ранньому середньовіччі плавильні печі, наприклад такі, як в Мерісгаузені, були тісно пов'язані з місцевим видобутком руди у маєтку або селянських господарствах. В Юрі вони залишалися малими і майже непомітними до 17 століття, тоді як в Альпах створювалися масштабні підприємства, що призводило там до настільки великої вирубки лісів (для випалу деревного вугілля), що це призводило до скарг або навіть повстань мешканців (наприклад, у Орсьєр у 1342 році).

У 13 столітті на території Швейцарії, біля громади Лангенбрук (кантон Базель-Ланд), у невеличкій долині Дюрстель працювала одна з найперших доменних печей Західної Європи. Піч була розташована біля річки Дюрстельбах (), для її роботи використовувалася енергія водяного колеса. Про цю піч відомо з археологічних джерел. Таких стародавніх доменних печей в Європі відомо лише кілька одиниць. B. Guénette-Beck, V. Serneels, J. Tauber. An early Blast Furnace at Dürstel, Langenbruck, Baselland, Switzerland. 2d International Conference Archaeometallurgy in Europe. 2007.

У 1461 році спеціаліст з плавильної справи німецького походження Маттей де Франкфор () запровадив доменне виробництво у Сен-Сюльпіс (з 2009 в складі Валь-де-Травер, кантон Невшатель). André Bandelier; François Schifferdecker; Jean-Paul Prongué: «Jura (région)», in: Dictionnaire historique de la Suisse (DHS), version de 2005 (article de l'ouvrage imprimé, remanié le 19.09.2019). En ligne: https://hls-dhs-dss.ch/fr/articles/008567/2019-09-19/, consulté le 1.08.2026 Доменні печі в Швейцарії були широко розповсюджені вже у піздньому Середньовіччі.

16 — 18 століття У 16 столітті чавун з доменних печей і виготовлене з нього ковке залізо поступово витіснили сиродутне залізо. Оскільки майстри-ковалі не могли зібрати капітал, необхідний для будівництва доменних печей, «важка» металургійна промисловість перебувала у власності місцевої знаті, а згодом — купців із Базеля, Женеви, Лотарингії, Бургундії, П'ємонта та південної Німеччини. Наприкінці 16 століття князь-єпископ Базеля реорганізував фінанси єпархії, націоналізувавши рудні родовища. Басейн Делемон, який мав найбільші поклади руди, став основним постачальником заліза у Швейцарії, але не зміг задовольнити внутрішній попит. З закінченням Тридцятирічної війни місцева залізоробна промисловість стикнулася з труднощами, викликаними іноземною конкуренцією (короткий робочий сезон у горах). Більшість доменних печей припинили роботу у 18 столітті. Але вцілілі виробляли до п'яти разів більше (200 т) щороку, ніж ті, що були на початку 17 століття.

У 17 столітті кількість чавуну, що вироблявся в усьому регіоні Юра, становила в середньому близько 300 тонн на рік, з яких можна було виробити понад 200 тонн ковкого заліза.

19 століття До 19 століття виробництво заліза в Швейцарії носило ремісничий або мануфактурний характер. Справжня індустріалізація та поява відомих швейцарських залізоробних заводів (таких як фон Ролль або сталеливарний завод Йоганна Конрада Фішера) відносяться до початку 19 століття.

У 1802 році Йоганн Конрад Фішер (1773—1854) з Шаффгаузена заснував ливарню, яка згодом стала компанією «Georg Fischer». У 1806 році він став першим у континентальній частині Європи виробником тигельної сталі. Він експериментував з виплавкою сталі з різними добавками. Однак, ливарня була все ще більше ремісничим закладом аніж заводом. Перетворення її на промислове підприємство відбулося у 1864 році за керівництва його племінника Георга Фішера (1834—1887). The Laboratory of Progress. Switzerland in the Nineteenth Century. Volume 2. 2022. .

Доменні печі Швейцарії були помітно вдосконалені у 19 столітті і Юра і Граубюнден стали центрами чорної металургії країни. Найважливіший завод було створено як акціонерне товариство під назвою «Людвіг фон Ролль'ше азенверке» () у 1823 році. Під цією назвою фірма проіснувала до 1960-х років. Фірма починалась з доменних печей, що їх Людвіг фон Ролль (1771—1839) побудував у і у громаді Бальсталь (кантон Золотурн). Фон Роллю належали ще 2 ливарні у Матцендорфі і гамарня у Герлафінгені. До 1862 року заводи родини фон-Ролль стали найбільшими заводами у Швейцарії. Пізніше фірма займалася не тільки металургією, вона була задіяна і в інших сферах підприємництва.фон Ролл із доменними печами у Клуса і Генсбруннена, а з 1846 року — Шуанде та ливарними заводами Герлафінген, домінувала в швейцарській залізоробній промисловості. У Герлафінгені у 1836 році встановлено перший в Швейцарії прокатний стан. Другий було встановлено через 10 років. Чавун для цього заводу вироблявся у доменній печі в сусідньому селі Шуанде.

У 1854 році 9 швейцарських доменних печей виробляли 12 077 т чавуну, що відповідало 42,4 % потреб країни, решта імпортувалася з Німеччини, Англії або Франції. Тріумф виплавки чавуну на коксі у сусідніх країнах прирік сім малих доменних печей Швейцарії, які ще працювали в Юрі у 1857 році. У 1900 році остання, що працювала у Шуанде, з 8864 т місцевої руди виробила 3723 т чавуну, або 1,3 % чавуну, необхідного Швейцарії.

У 1850 році брати фон Моос придбали землю колишньої паперової фабрики в Емменвайді та заснували один з перших сталеливарних заводів на водяній енергії в кантоні Люцерн, що спеціалізувався на виробництві гарячекатаного дроту. У 1889 році на заводі фон Моос у Еммені було побудувано сталеливарний завод з мартенівським виробництвом, який переважно використовував брухт як сировину і став першим таким заводом у Швейцарії.

Наприкінці 19 століття в Швейцарії працювало кілька доменних печей малого об'єму і прокатних ставнів. Було розвинено виробництво сталевих столових приборів і виробів для машинобудування. James Moore Swank. History of the Manufacture of Iron in All Ages. New York, 1892. p. 28.

20 століття Доменна піч у Шуанде, остання доменна піч Швейціарії, припинила роботу у 1935 році. У 1943 році компанія «Von Roll» для виплавлення чавуну ввела в експлуатацію безшахтну доменну електропіч, яка була конкурентоспроможною до 1960-х років. Вона, у свою чергу, припинив роботу у 1982 році.

Чавун з Шуанде надходив для переробки на сталь на завод Герлафінген, однак, більша частина сталі для прокатного виробництва у Герлафінгені постачалася із закордону. Після того, як під час Першої світової війни постачання сталі з країн Європи ставали все складнішими, у 1918 році у Герлафінгені встановлено мартенівський цех, що був закритий у 1921 році. З тієї пори сталь на заводі виплавлялася лише у електросталеплавильних печах. Тут у 1920-х роках було винайдено систему горішнього завантаження електродугових печей.

Після Першої світової війни, мартенівські печі поступово замінено у Швейцарії електродуговими печами. Останню доменну піч — вона працювала у Шуанде — виведено з експлуатації у 1935 році. З 1943 року для виробництва чавуну почали використовувати безшахтні електродоменні печі системи Тісланд-Холе. Michelin Green Guide: Switzerland. 1974. ISBN 2 06 121 801-6 p. 116. Proceedings of the Institute of British Foundrymen, Volume 48, 1955. p. 168. <ref> https://delibra.bg.polsl.pl/Content/48250/BCPS_52700_1947_Stahl-und-Eisen--Jg-.pdf <ref> У 1-й половині 1950-х років на кількох заводах у ливарних цехах вагранки було замінено на дугові електропечі для виплавлення сірого чавуну. Трохи пізніше на одному з заводів замість вагранки встановлено велику індукційну плавильну піч. The Foundry Trade Journal. Volume 99. Institute of Cast Metals Engineers, 1955.

Конкурентний тиск з боку недорогого німецького імпорту змусив закритися в 1911 році, але виробництво відновилося з початком Першої світової війни. У 1919 році на Заводі Еменбрюкке встановлено першу в Швейцарії дугову сталеплавильну піч. Після чергового закриття в 1924 році внаслідок падіння цін на сталь, Людвіг фон Моос побудував сучасний сталеливарний завод у 1939 році, який забезпечив внутрішні постачання під час Другої світової війни та підтримав післявоєнний розвиток.

Після Другої світової війни галузь зазнала нового розширення, головним чином за рахунок виробництва арматури для залізобетону. Були створені нові заводи, такі як Монтефорно в Бодіо (кантон Тічино) у 1946 році та Ферроволен у Волені (кантон Ааргау) у 1955 році.

У 1948 році швейцарський вчений (1890—1978), співробітник фірми «фон Ролль», винайшов киснево-конверторний спосіб одержання сталі, який потім було допрацьовано і вперше впроваджено у промисловість в Австрії у 1950 компанією Voest AG (серед винахідників процесу називаються й інші імена з інших країн).