Ірезу́мі ( букв. «введення чорнила») (також пишеться 入墨 або іноді 刺青) — низка стилів татуювань японського походження. Усі форми ірезумі наносяться вручну з використанням спеціального чорнила.

Виконання Попри довгу історію татуювань у країні, лише в середині XVIII століття з'явилися образотворчі теми, які татуювальники використовують і сьогодні, такі як театральні ролі та релігійні постаті.

Виконання татуювання вручну називається «теборі». Для теборі використовують інструмент під назвою номі, виготовлений з тонкого шматка бамбука. До нього кріпляться голки, що японською називаються харі, вони кріпляться на кінчику номі щільно намотаною шовковою ниткою. Інструмент іноді має ручку на кінці для зручності тримання. На інструменті може бути від 1 до 30 голок.

Найраніші ірезумі були монохромні, з використанням чорної фарби. Потім додався червоний, але чорний лишався домінантним. Синьо-зелений, жовтий та білий використовуються значно менше. Легенди розповідають про приховані ірезумі, що буцімто могли проявлятися лише після розігріву шкіри.

Серед провідних мотивів татуювань ірезумі: квіти (сакура, півонії, хризантеми, лотоси), листя (червоний клен), антропоморфні (жінки в кімоно, релігійні та фольклорні персонажі).

Фарби Крім чорного кольору використовуються червоний, зелений, індиго (синьо-зелений) та жовтий. Їх змішуванням отримуються інші. Фарбу для ірезумі традиційно виготовляють із рослинних і мінеральних барвників, змішаних із розведеною рисовою пастою. Чорну фарбу отримували з сажі, що лишалася в храмових олійних ліхтарях. Розведення її водою дає сірий відтінок. Червону фарбу виготовляли з сульфату заліза та залізного купоросу, або з рослини сафлору. Індиго отримували шляхом виварювання старих клаптів тканини, попередньо пофарбованих цим барвником. При змішуванні з прозорим червоним барвником із сафлору, цей синій колір перетворювався на фіолетовий, а в поєднанні із жовтим давав світло-зелений відтінок.

Принципи Виділяють низку принципів ірезумі:

Кешоборі: центральна фігура, оздоблена орнаментом, як-от осіннє листя, цвіт сакури, хризантеми чи інші квіткові мотиви. Кеборі: техніка нанесення татуювання лініями завтовшки з волосину. Какушіборі: нанесення татуювань на ділянки тіла, зазвичай приховану від сторонніх очей, як-от пахви, внутрішня поверхня плеча чи лобкова зона. До цієї категорії також належать випадки, коли татуювання має прихований сенс, відомий вузькому колу осіб. Нукіборі: ділянки шкіри, які в межах загальної композиції залишають вільними від татуювання. Футаеборі: зображення людської постаті, на шкірі якої також виконано татуювання.

Історія

Татювання на території Японії відомі з періоду Кофун (250—538 роки н. е.), про що свідчать статуетки того часу. На островах Амамі та Рюкю на півдні Японії у одружених жінок був звичай робити татуювання під назвою «хадзічі» від кінчиків пальців до ліктів. Хоча найраніші записи про них датуються XVI століттям, вважається, що це практикувалося і раніше. Жінки айну, корінні жителі півночі, також робили татуювання навколо губ і на руках. У VII столітті відбувся естетичний зсув і «краса» стала визначатися більше одягом, запахом, а не фізичною красою тіла.

Практика татуювання злочинців у Японії відома принаймні з 400 року н. е. та ймовірно запозичена з Китаю. У період Токуґава татуювання робили за порівняно легкі злочини, як-от шахрайство, підробку товарів і крадіжку грошей. Найчастіше це були широкі чорні смуги на руках або написи на лобі. Однак, каральні татуювання не застосовували до самураїв.

З настанням періоду Едо татуювання сприймалися більш негативно. Вони стали міцно асоціюватися з куртизанками та злочинцями. Також татуювання використовували представники деяких професій як символічну заміну одягу. Це стосувалося тих професій, де передбачалася робота оголеними (будівельники, пожежники). Таким чином, татуювання для одних груп суспільства були ознакою ганьби, а для інших — приводом пишатися. В період Едо татуювання ускладнювалися і виникли майстри, що спеціалізувалися на створенні деталізованих великих татуювань.

У другій половині XVII століття ірезумі називало татуювання, якими позначали злочинців. Для мистецьких татуювань, які слугували прикрасою чи ознакою статусу, використовували слово «хорімоно». Ймовірно, різниця між цими двома словами поступово зникла після скасування практики карального татуювання у 1870 році. У першій половині XIX століття художник Утаґава Кунійосі зобразив головних героїв китайського роману «Річкове прибережжя» з татуюваннями на все тіло, і ці малюнки популяризували татуювання. Крім того, Утаґава та інші створили гравюри укійо-е із зображенням акторів кабукі з татуюваннями, які також здобули популярність. Ця тенденція вплинула на фактичні вистави кабукі, і в таких п'єсах, як «П'ять злодіїв Шіранамі» (1862), актори в «татуйованій» спідній білизні почали грати головні ролі. Але незадовго новий уряд Мейдзі (1868—1912) заборонив татуювання, прагнучи виключити практики, що могли шкодити міжнародному іміджу Японії як «примітивні». З іншого боку, іноземці замовляли собі японські татуювання. Англійський принц Георг V та російський цар Микола II отримували татуювання в Японії. Тату-майстри почали емігрувати до Гонконгу, Сінгапуру, Філіппін, Таїланду, Індії, Великої Британії та Сполучених Штатів. А ті, хто лишилися в Японії, діяли підпільно чи опановували інші художні професії. Поширилися невеликі татуювання, які можна виконати швидко.

Татуювання було легалізовано окупаційними силами в 1948 році, але зберегло свій імідж злочину. Протягом багатьох років традиційні японські татуювання асоціювалися з якудза, сумнозвісною японською мафією, і багато підприємств у Японії (таких як громадські лазні, фітнес-центри та гарячі джерела) досі забороняють вхід відвідувачам із татуюваннями. Зі створенням військових баз США по всій країні, тату-майстри почали вести бізнес у Йокосуці, військово-морському порту, обслуговуючи американських солдатів. У 1980-х роках популярність татуювань серед молодих японців зросла, оскільки рок-гурти в США та інших країнах почали використовувати ірезумі.

Тату-майстри існують у юридичній сірій зоні з 2001 року, коли Міністерство охорони здоров'я, праці та соціального забезпечення Японії постановило, що будь-яка дія, що передбачає нанесення «пігменту на кінчик голки та введення чорнила під шкіру», повинна вважатися медичною процедурою і майстри, отже, повинні мати сертифікат. Близько 1,4 млн дорослих у Японії мають татуювання. Ставлення до прийнятності татуювань значно варіюється залежно від віку, причому, згідно з результатами опитування 2021 року, 60 % японців віком від 20 років і молодше погодилися, що правила щодо татуювань слід послабити.

Галерея

Примітки

Посилання

Epic Ink: How Japanese Warrior Prints Popularized the Full-Body Tattoo