Філософія соціальних наук досліджує, як соціальні науки інтегруються з іншими суміжними науковими дисциплінами, тобто передбачає детальне, систематичне прагнення до формування та впорядкування знань, які стосуються взаємодії між окремими людьми та їх більш широкої соціальної участі.
Науковий раціоналізм намагався відокремити логічні операції від емоційної мотивації до їх здійснення; при цьому стратегічні та тактичні цілі взаємодіють як евристичні стратегії. Деякі з них будуть розглянуті нижче.
Огюст Конт і позитивізм
Огюст Конт вперше описав епістемологічну перспективу позитивізму в «Курсі позитивної філософії». Це серія текстів, опублікованих між 1830 і 1842 роками. Пізніше у 1848 році вийшла праця «Загальний огляд позитивізму» (опублікована англійською мовою в 1865 році). Перші три томи «Курсу» стосувалися переважно існуючих природничих наук (геонауки, астрономії, фізики, хімії, біології), а два останні наголошували на об'єктивній необхідності соціальних наук. Спостерігаючи циклічну залежність теорії та спостереження в науці та класифікуючи науки таким чином, Огюста Конта можна вважати першим філософом науки в сучасному розумінні цього терміна. На його думку, фізичні науки обов'язково мали з'явитися першими, перш ніж людство зможе належним чином спрямувати свої зусилля на найскладнішу та найскладнішу «царську науку» самого людського суспільства. Тому його «Погляд на позитивізм» мав на меті детальніше визначити емпіричні цілі соціологічного методу.
Огюст Конт запропонував пояснення соціальної еволюції, припустивши, що суспільство проходить три фази у своєму пошуку істини, згідно із загальним «законом трьох стадій». Ця ідея має деяку схожість з поглядом Маркса на те, що людське суспільство розвиватиметься до комуністичного піку. Це, не дивно, тому що на обох глибоко вплинув ранній соціаліст-утопіст Анрі де Сен-Сімон, який свого часу був учителем і наставником Конта. І Конт, і Маркс мали намір розробити з наукової точки зору нову світську ідеологію після європейської секуляризації.
Рання соціологія Герберта Спенсера виникла загалом як реакція на твори Огюста Конта. Пишучи після різних розробок в еволюційній біології, Спенсер намагався переформулювати дисципліну в те, що ми зараз могли б назвати соціально-дарвіністськими термінами (хоча Спенсер був прихильником ламаркизму, а не дарвінізму).
Сучасна академічна дисципліна соціологія почалася з праць Еміля Дюркгейма (1858—1917). Хоча Дюркгейм відкидав багато аспектів філософії Конта, він зберіг та вдосконалив його метод, стверджуючи, що соціальні науки є логічним продовженням природничих у сфері людської діяльності, і наполягаючи на тому, що вони можуть зберегти ту саму об'єктивність, раціоналізм та підхід до причинності. Дюркгейм заснував першу в Європі кафедру соціології в Університеті Бордо в 1895 році. Того ж року він стверджував у своїй праці «Правила соціологічного методу» (1895): «[н]аша головна мета — поширити науковий раціоналізм на людську поведінку… Те, що називають нашим позитивізмом, є лише наслідком цього раціоналізму». Його фундаментальна монографія «Самогубство» (1897), було тематичним дослідженням рівня самогубств серед католицького та протестантського населення, відрізняла соціологічний аналіз від психології чи філософії.
Однак позитивістська перспектива асоціюється зі "сцієнтизмом "; тобто поглядом, який вважає що методи природничих наук можуть бути застосовані до всіх галузей дослідження, будь то філософські, соціально-наукові чи інші. Серед більшості соціологів та істориків ортодоксальний позитивізм давно втратив свою популярність. Сучасні фахівці як з соціальних, так і з фізичних наук визнають спотворюючий вплив упередженості спостерігачів та структурних обмежень. Цьому сприяло загальне ослаблення дедуктивістських тлумачень науки з боку таких філософів, як Томас Кун, а також нові філософські рухи, такі як критичний реалізм і неопрагматизм. Позитивізм також підтримували «технократи», які вірили в неминучість соціального прогресу завдяки науці та техніці. Філософ-соціолог Юрген Габермас критикував чисту інструментальну раціональність, вважаючи її аналогом ідеології як такої.Outhwaite, William, 1988 Habermas: Key Contemporary Thinkers, Polity Press (Second Edition 2009), p.68
Сучасні дослідники часто називають Дюркгейма, Маркса та Вебера батьками сучасної соціальної науки. У психології позитивістський підхід історично був перевагою в біхевіоризмі.
Епістемологія У будь-якій дисципліні завжди існуватиме низка основних філософських передумов сформованих вчених. Деякі з цих схильностей стосуються самої природи соціального знання, природи соціальної реальності та місця людського контролю в дії. Інтелектуали розходяться в думках щодо того, якою мірою соціальні науки повинні наслідувати методи, що використовуються в природничих науках. Засновники позитивізму соціальних наук довели, що соціальні явища можна і потрібно вивчати за допомогою традиційних наукових методів. Ця позиція тісно пов'язана зі сцієнтизмом, натуралізмом та фізикалізмом (доктрина, яка доводить, що всі явища зрештою зводяться до фізичних сутностей та фізичних законів). Противники натуралізму, включаючи прихильників методу розуміння, стверджували, що існує потреба в інтерпретаційному підході до вивчення людської діяльності, методі, який радикально відрізняється від природничо-наукового. Таким чином, фундаментальним завданням філософії соціальних наук було ставити під сумнів те, в якій мірі позитивізм можна характеризувати як «науковий» щодо фундаментальних епістемологічних основ. Ці дебати продовжують бути актуальними у сучасних соціальних науках щодо суб'єктивності, об'єктивності, інтерсуб'єктивності та практичності у проведенні теорії та досліджень. Філософи соціальних наук досліджують подальші епістемології та методології, включаючи реалізм, критичний реалізм, інструменталізм, функціоналізм, структуралізм, інтерпретативізм, феноменологію та постструктуралізм.
Практично всі визначні вчені в галузі соціальних наук з кінця 19 століття визнали, що соціальні науки стикаються з викликами, відмінними від викликів природничих наук, здатність визначати причинно-наслідкові зв'язки викликає ті ж дискусії, що й у метатеорії науки. Позитивізм іноді зустрічався з карикатурою як різновидом наївного емпіризму, але це слово має багату історію застосування, що тягнеться від Конта до робіт Віденського гуртка і далі. Аналогічно, якщо позитивізм здатний ідентифікувати причинність, то він відкритий для того ж критичного раціоналістичного невиправдання, представленого Карлом Поппером, яке саме по собі може бути оскаржене через концепцію епістемічної зміни парадигми Томаса Куна.
Ранні німецькі герменевтики, такі як Вільгельм Дільтей, започаткували розмежування між природничими та суспільними науками (" Geisteswissenschaft "). Ця традиція значною мірою вплинула на антипозитивізм Макса Вебера та Георга Зіммеля, а пізніше продовжилася критичною теорією.Outhwaite, William, 1988 Habermas: Key Contemporary Thinkers, Polity Press (Second Edition 2009), p.22 З 1960-х років загальне ослаблення дедуктивістських тлумачень науки зростало пліч-о-пліч із критикою "сцієнтизму " або «науки як ідеології».Outhwaite, William, 1988 Habermas: Key Contemporary Thinkers, Polity Press (Second Edition 2009), , p. 19 Юрген Габермас у своїй праці "Про логіку соціальних наук " (1967) доводить, що «позитивістська теза про єдину науку, яка асимілює всі науки до природничо-наукової моделі, не спрацьовує через тісний зв'язок між суспільними науками та історією, а також через те, що вони ґрунтуються на ситуативно-специфічному розумінні значення, яке можна пояснити лише герменевтично… доступ до символічно попередньо структурованої реальності не може бути отриманий лише шляхом спостереження». Закономірно, що соціальна теорія була предметом феноменологічних праць, таких як "Феноменологія соціального світу " Альфреда Шютца (1932) та «Істина та метод» Ганса-Георга Гадамера (1960).Outhwaite, William, 1988 Habermas: Key Contemporary Thinkers, Polity Press (Second Edition 2009), p.23 Феноменологія пізніше виявиться впливовою в суб'єктоцентричній теорії постструктуралістів.
Лінгвістичний поворот середини 20-го століття привів до зростання високофілософської соціології, а також так званих "постмодерністських " поглядів на соціальне здобуття знань. Вагома критика соціальної науки міститься у вітгенштейнівському тексті Пітера Вінча "Ідея соціальної науки та її зв'язок з філософією " (1958). Мішель Фуко також пропонує критику у своїй праці «Археологія гуманітарних наук», хоча Габермас і Річард Рорті зазначали, що Фуко просто замінює одну таку систему мислення іншою.
Однією з основних проблем для соціального психолога є той факт, чи можна зрештою розуміти дослідження з точки зору значення та свідомості, що стоять за соціальною дією, як у випадку з народною психологією, чи ж слід приділяти виключно вивченню більш об'єктивні, природні, матеріалістичні та поведінкові факти. Ця проблема особливо важлива для тих, хто в рамках соціальних наук вивчає якісні ментальні явища, такі як свідомість, асоціативні значення та ментальні репрезентації, оскільки відмова від вивчення значень призвела б до перекласифікації таких досліджень як ненаукових. Впливові традиції, такі як психодинамічна теорія та символічний інтеракціонізм, можуть стати першими жертвами такої зміни парадигми. Філософські проблеми, що стоять на засадах різних позицій, призвели до прихильності до певних видів методології, які іноді межували з партійністю. Однак багато дослідників вказують на брак терпіння до надмірно догматичних прихильників того чи іншого методу.
Соціальні дослідження залишаються надзвичайно поширеними та ефективними щодо політичних інституцій та бізнесу. Майкл Буравой відзначив різницю між публічною соціологією, яка чітко зосереджена на практичному застосуванні, та академічній або професійній соціології, яка передбачає діалог між іншими соціологами та філософами.
Онтологія Структура та діяльність є предметом тривалої дискусії в соціальній теорії: «Чи визначають соціальні структури поведінку індивіда, чи це робить людська діяльність?» У цьому контексті «активність» стосується здатності індивіду діяти самостійно та робити власний вільний вибір, тоді як «структура» стосується факторів, що обмежують або впливають на вибір та дії індивідів (таких як соціальний клас, релігія, стать, етнічна приналежність тощо). Дискусії щодо першості структури чи діяльності стосуються самої сутності соціальної онтології («З чого складається соціальний світ?», «Що є причиною в соціальному світі, а що є наслідком?»). Однією зі спроб узгодити постмодерністську критику з основним проектом соціальної науки був розвиток, особливо у Великій Британії, критичного реалізму. Для критичних реалістів, таких як Рой Бхаскар, традиційний позитивізм допускає «епістемічну помилку», не враховуючи онтологічні умови, які роблять науку можливою. Примітки